Рішення президента Польщі Кароля Навроцького ініціювати процедуру позбавлення президента України Володимира Зеленського ордена Білого Орла стало однією з найгостріших заяв у польсько-українських відносинах за останні роки. Формальним приводом стало присвоєння одному з українських військових підрозділів почесного найменування «імені Героїв УПА». Проте сама дискусія давно вийшла за межі одного указу чи однієї нагороди. Вона торкається більш масштабних питань – місця історичної пам’яті у політиці, різних національних наративів про минуле, внутрішньополітичних процесів у Польщі та майбутнього української євроінтеграції.
Події останніх днів показали, що навіть після безпрецедентного зближення, яке відбулося після російського вторгнення 2022 року, історичні суперечки нікуди не зникли. Вони були відкладені під тиском війни, але не зникли з політичного порядку денного.
Нагорода, яка стала політичним сигналом
Орден Білого Орла є найвищою державною нагородою Польщі. У квітні 2023 року його вручив Зеленському тодішній президент Анджей Дуда. Тоді нагородження символізувало особливий характер польсько-українських відносин. Варшава була головним політичним адвокатом України в Європі, одним із найбільших донорів військової допомоги та основним логістичним хабом для постачання зброї.
Тому нинішня пропозиція Навроцького має насамперед символічне значення. Йдеться про перегляд одного з найяскравіших жестів польсько-української солідарності часів великої війни.
Сам польський президент наголосив, що підтримка України у війні проти Росії залишається стратегічним інтересом Польщі. Проте він одночасно заявив, що прославлення УПА несумісне з європейськими цінностями та добросусідськими відносинами.
У відповідь українське МЗС назвало реакцію польської сторони різкою та нагадало про зусилля, яких обидві держави доклали для відновлення діалогу щодо складних сторінок минулого. У Києві також підкреслили, що для багатьох українських військових УПА є передусім символом боротьби проти радянського та російського імперіалізму.
Саме тут і проходить одна з головних ліній розходження між двома національними наративами історичної пам’яті.
Дві історії однієї історії
Для значної частини українського суспільства УПА є складовою національно-визвольної боротьби ХХ століття. Після 2014 року, а особливо після 2022-го, цей образ додатково посилився через асоціацію з опором російській агресії. У суспільній свідомості дедалі частіше наголошується на боротьбі повстанців проти радянської влади та прагненні незалежності.
У Польщі історична пам’ять сформувалася інакше. Там УПА насамперед пов’язують із масовими вбивствами польського населення на Волині та в Галичині під час Другої світової війни. Польський парламент ще у 2016 році офіційно визнав ці події геноцидом.
Відмінність полягає не тільки в оцінці окремих історичних постатей чи організацій. Вона закладена в самій структурі національної пам’яті.
Для українців історія ХХ століття значною мірою пов’язана з боротьбою проти імперій — Російської, Радянської, нацистської. Для поляків центральне місце посідає пам’ять про втрати цивільного населення, зокрема жертв Волинської трагедії.
Саме тому рішення, яке в Києві може сприйматися як вшанування антирадянського спротиву, у Варшаві викликає асоціації з одним із найболючіших епізодів польської історичної пам’яті.
Чому тема Волині повертається знову
Ще кілька років тому могло здаватися, що історичні суперечки поступово відходять на другий план. Президенти двох країн регулярно говорили про примирення, а після початку повномасштабної війни політична солідарність фактично витіснила старі конфлікти.
Проте під поверхнею залишалися питання, які так і не були вирішені.
Одним із них стала проблема ексгумації польських жертв Волинської трагедії на території України. Для польського суспільства це питання має не лише політичний, а й моральний вимір. У Варшаві наголошують на праві родин знайти та гідно поховати загиблих.
Українська сторона тривалий час пов’язувала це питання з руйнуванням українських пам’ятників у Польщі та вимагала відновлення місць поховання українців.
Останні півтора року демонстрували поступове покращення ситуації. Відновилися ексгумаційні роботи, почав працювати Конгрес істориків України та Польщі, з’явилися ознаки повернення до професійного діалогу. Саме тому в Києві нинішню хвилю політичних заяв сприйняли як крок назад після періоду обережного зближення.
Польська внутрішня політика і фактор пам’яті
Пояснювати нинішню ситуацію лише історією було б недостатньо.
Тема Волині вже давно стала частиною польської внутрішньої політики. Протягом останніх п’ятнадцяти років вона поступово перейшла з академічної сфери до політичної.
Сьогодні жорстку позицію щодо УПА займають представники різних політичних таборів — від консервативних до частини центристів. Відмінності існують у тональності та формах висловлювань, але сам консенсус щодо оцінки Волинської трагедії є досить широким.
Показовою стала реакція колишнього президента Польщі Леха Валенси. Він заявив, що більше не підтримуватиме Зеленського після вшанування «бандитів УПА», хоча й надалі підтримуватиме український народ у боротьбі проти Росії.
Така позиція демонструє важливу особливість польського суспільства. Навіть ті політики та громадські діячі, які послідовно підтримують Україну, можуть водночас займати дуже жорстку позицію щодо історичних питань.
У цьому сенсі підтримка України та критика УПА для багатьох поляків не є взаємовиключними речами.
Війна змінила контекст, але не пам’ять
Після 2022 року Україна і Польща опинилися в ситуації, коли спільна безпека стала важливішою за історичні суперечки. Мільйони українських біженців отримали прихисток у Польщі. Польська територія перетворилася на головний коридор для військової та гуманітарної допомоги.
Цей досвід суттєво змінив ставлення багатьох українців до Польщі.
Водночас польське суспільство теж змінилося. Поступово почали з’являтися дискусії про економічні наслідки війни, конкуренцію на ринку праці, українське зерно, транспортні перевезення та масштаби подальшої підтримки Києва.
Історичні питання повернулися вже в новому контексті — на тлі втоми від війни, внутрішньополітичної конкуренції та наближення переговорів про вступ України до Європейського Союзу.
Саме тому суперечки навколо УПА сьогодні мають значно більшу політичну вагу, ніж десять років тому.
Євроінтеграція як простір складних компромісів
Українська дискусія часто виходить із припущення, що історію слід залишити історикам. Проте європейський досвід показує, що політика пам’яті давно стала частиною політики загалом.
Європейська інтеграція ніколи не означала повного збігу національних історичних наративів. Франція і Німеччина десятиліттями шукали спільну мову щодо воєнного минулого. Балканські країни досі мають гострі суперечки про історію. Північна Македонія була змушена роками вести переговори з Грецією та Болгарією щодо питань ідентичності та історичної спадщини.
Для Польщі питання Волині поступово перетворюється на один із критеріїв оцінки готовності України до членства в ЄС. З цим підходом можна не погоджуватися, але він уже присутній у польському політичному просторі та впливає на рішення влади.
Водночас для України відмова від власного бачення історії також має політичні межі. В умовах війни суспільство особливо чутливо реагує на будь-які спроби перегляду національного пантеону чи зовнішнього тиску в питаннях історичної пам’яті.
Чи можуть Київ і Варшава вийти з цього кола
Головна проблема полягає не в тому, що українці та поляки по-різному оцінюють події минулого. Такі відмінності існують між багатьма європейськими народами.
Проблема виникає тоді, коли історія стає інструментом політичної мобілізації, а суперечки про минуле починають визначати рішення щодо майбутнього.
Попередні півтора року показали, що навіть найскладніші питання можна обговорювати через механізми ексгумацій, спільних досліджень і діалогу між істориками. Цей процес просувався повільно, але дозволяв знижувати рівень взаємної недовіри.
Сьогоднішній конфлікт навколо рішення Зеленського демонструє, наскільки крихким залишається цей баланс. Україна і Польща мають різні вектори історичні пам’яті, але водночас залишаються стратегічно залежними одна від одної. Для Києва Польща залишається одним із ключових партнерів у Європі. Для Варшави Україна є найважливішим елементом безпеки на східному фланзі НАТО та ЄС.
Саме тому нинішня суперечка навряд чи призведе до розриву відносин. Проте вона нагадує про те, що солідарність, народжена війною, не скасувала старих конфліктів пам’яті. Вона лише тимчасово відсунула їх на другий план. Тепер вони повертаються в політичний простір, і обом сторонам доведеться шукати спосіб говорити про минуле так, щоб воно не ставало заручником майбутнього.
«На сварці виграє лише Путін»: реакція Сікорського
Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський також розкритикував рішення Володимира Зеленського присвоїти українському підрозділу почесне найменування «імені Героїв УПА». За словами очільника польської дипломатії, він розчарований тим, що українська влада не врахувала польську історичну чутливість. Сікорський повідомив, що Варшава вже передала Києву негативну оцінку цього рішення дипломатичними каналами та сподівається, що українська сторона зрозуміє причини польського обурення.
Водночас глава МЗС наголосив, що історичні суперечки не повинні руйнувати стратегічне партнерство двох держав. Він підтримав тезу прем’єра Дональда Туска про те, що конфлікти навколо минулого відкривають простір для зовнішнього впливу, і застеріг: від польсько-української сварки щодо історії виграє лише Росія та Володимир Путін. Щодо пропозиції президента Кароля Навроцького позбавити Зеленського ордена Білого Орла, Сікорський зауважив, що це належить до президентських повноважень і остаточне рішення ухвалюватиме глава держави.
