Війна, технології, переговори: що насправді означають нові призначення на Банковій і в Міноборони України
Початок 2026 року для української влади ознаменувався серією кадрових рішень, які виходять далеко за межі рутинних перестановок і радше нагадують переформатування самої логіки управління державою у війні. Президент Володимир Зеленський анонсував одразу кілька призначень і намірів, що торкаються ключових вузлів політичної, безпекової та ресурсної вертикалі – від Офісу президента до Міністерства оборони. Частина цих рішень уже набрала чинності, частина – лише заявлена, а деякі існують поки що на рівні припущень і кулуарних обговорень. Але разом вони формують нову, ще не до кінця зрозумілу конфігурацію влади.
Найрезонанснішим стало призначення керівника Головного управління розвідки Кирила Буданова на посаду глави Офісу президента. Це рішення автоматично змінило баланс у системі ухвалення рішень: уперше за час повномасштабної війни ключовий політичний штаб держави очолив не цивільний політичний менеджер, а генерал — публічна, популярна і водночас суперечлива фігура, тісно пов’язана з воєнною та міжнародною повісткою. На його місце в ГУР призначено голову Служби зовнішньої розвідки Олега Іващенка, тоді як питання нового керівника СЗР поки залишається відкритим.
Паралельно Зеленський оголосив про намір змінити формат роботи Міністерства оборони і запропонував очолити його віцепрем’єрові з цифрової трансформації Михайлу Федорову. Формально це призначення ще не відбулося і потребує окремих процедурних рішень, однак сам сигнал є показовим: ідеться про спробу переосмислити оборону як сферу не лише управління військами, а й технологій, дронів, цифрових систем і взаємодії з виробниками озброєнь та міжнародними партнерами. На цьому тлі з’являються чутки про подальші кадрові ротації, зокрема можливу зміну ролі прем’єра Дениса Шмигаля, але їхній реальний масштаб поки неясний.
Водночас сукупність цих кадрових сигналів наштовхує на не надто оптимістичний висновок: попри численні заяви про вікно можливостей для переговорів і миру, держава, схоже, структурно готується радше до продовження війни, ніж до її завершення. Посилення ролі військових і спецслужб у центрі ухвалення рішень, ставка на технологізацію оборони та розширення силового менеджменту виглядають логічними у сценарії затяжного протистояння, але значно менш переконливими як інституційна підготовка до мирного врегулювання.
У сукупності ці кроки виглядають як спроба зібрати нову команду для п’ятого року повномасштабної війни, коли старі управлінські рішення дедалі частіше не відповідають ані темпам фронту, ані динаміці міжнародних процесів. Призначення Буданова на Банкову і заява про Федорова в Міноборони можуть, за сприятливих умов, стати початком формування більш цілісної стратегії – політичної, безпекової й ресурсної. Але можуть і не стати: надто багато факторів працюють одночасно і на посилення, і на розбалансування влади.
Ситуацію ускладнюють і суперечливі сигнали щодо інших елементів силового блоку. Зокрема, розмови про можливе звільнення голови СБУ Василя Малюка виглядають дисонансом на тлі декларованого курсу на зміцнення обороноздатності: його роль у бойових і спеціальних операціях вважається ключовою, а будь-яке різке втручання в цю ланку може мати системні наслідки.
Таким чином, Україна входить у 2026 рік із відкритим кадровим сценарієм: одні рішення вже реалізовані, інші – лише окреслені, треті – ще не набули публічної форми. Але очевидно одне: вперше за роки війни змінюються люди, які безпосередньо відповідають за формування політичного курсу і стратегічних рішень держави. І саме тому ці призначення потребують не лише новинного опису, а й окремого, уважного аналізу – як персонально щодо Кирила Буданова і Михайла Федорова, так і щодо ширшого контексту, в якому ці рішення ухвалюються.
Кирило Буданов: силовий вибір у час “мирних сигналів”
Призначення Кирила Буданова главою Офісу президента стало не просто кадровою ротацією, а зміною типу фігури в центрі ухвалення рішень. Вперше з початку повномасштабної війни Банкову очолив не політичний адміністратор і не кризовий менеджер, а генерал – керівник воєнної розвідки, людина війни, спецоперацій і закритих переговорів. Сам по собі цей факт уже є сигналом: фокус управління державою дедалі більше зміщується від політичної координації до безпекової логіки.
Західні медіа майже одностайні в оцінці цього кроку. Reuters, Financial Times, Associated Press описують призначення Буданова як частину ширшого переформатування влади в умовах затяжної війни – з посиленням ролі силового блоку та концентрацією стратегічних рішень у вузькому колі. Зокрема, Associated Press присвячує Буданову окрему статтю і пише, що за його керівництва ГУР суттєво розширило свою діяльність, координуючи розвідку, диверсійні та спеціальні операції, спрямовані на підрив військового потенціалу Росії не лише на фронті, а й у глибокому тилу, зокрема проти командних структур, логістики, енергетичних об’єктів і військово-морських активів. AP зауважує, що Буданов входив до складу української делегації, яка працювала з переговорною групою США, а також брав участь у контактах з російською стороною з технічних гуманітарних питань, зокрема координації обмінів полоненими.
Водночас поки що залишається відкритим питання, яку саме роль – якщо вона взагалі буде визначена – він відіграватиме в потенційному мирному процесі на посаді керівника Офісу президента. Reuters пише: призначення Кирила Буданова – ветерана війни, відзначеного державними нагородами та популярного серед українців – на посаду керівника Офісу президента відходить від традиційної практики, коли цю роль виконували цивільні управлінці, зосереджені на політичній координації. Такий крок посилює присутність силового блоку в центрі ухвалення рішень, що може створювати ризики мілітаризації управління, послаблюючи баланс між політичними, економічними та безпековими пріоритетами.
FT окремо підкреслює, що Зеленський не одразу отримав згоду Буданова, а фактично переконував його прийняти цю посаду, що лише підсилює відчуття вимушеності та нестандартності рішення.
Водночас Буданов – не просто військовий. Це одна з найбільш публічних і впізнаваних постатей української влади, чия популярність, за соціологічними опитуваннями, давно вийшла за межі силового середовища. Саме цей фактор породжує альтернативне, внутрішньополітичне прочитання призначення: у медіа й експертних колах звучить версія, що, переводячи Буданова на Банкову, Зеленський виводить з потенційної президентської гонки одного з найсильніших конкурентів. Формально – підвищення. Політично – можлива нейтралізація. Чи справді ця логіка працює, питання відкрите: посада глави ОП не зменшує публічність, а в умовах війни може навіть її посилити.
Окремої уваги заслуговує міжнародний вимір цього призначення. Для Вашингтона Буданов – фігура добре знайома і зрозуміла. Західні видання прямо вказують на його тісні контакти зі США, включно з навчанням у рамках спеціальних програм і лікуванням у військовому медичному центрі Волтера Ріда – випадок нетиповий і символічний для українського офіцера. У цьому сенсі його поява на чолі ОП виглядає як жест, спрямований на американську адміністрацію, насамперед у контексті нового політичного циклу у США.
Сам Буданов останні місяці послідовно і публічно артикулює позиції, які напряму корелюють із мирним треком Дональда Трампа. В інтерв’ю українським і міжнародним медіа він неодноразово наголошував, що без активного втручання США шансів на зупинку бойових дій практично немає, називав дії Трампа «системними і послідовними», а лютий 2026 року – «вікном можливостей» для домовленостей. Ці заяви викликали суперечливу реакцію всередині країни, але були уважно зафіксовані на Заході.
У цьому контексті багато західних оглядачів трактують призначення Буданова як спробу посадити у центр української влади людину, здатну бути містком між Банковою і Вашингтоном – не на рівні публічної дипломатії, а на рівні закритих домовленостей, гарантій безпеки і переговорів у складному багатосторонньому форматі. Не випадково AP і FT наголошують саме на його досвіді переговорів, зокрема щодо обмінів полоненими, та на здатності працювати з партнерами в умовах високого рівня недовіри.
Втім, тут і виникає ключове протиріччя. Якщо Буданов дійсно розглядається як архітектор потенційного мирного процесу, то загальна кадрова конфігурація влади цьому радше суперечить, ніж сприяє. Посилення ролі спецслужб, мілітаризація управлінського ядра і ставка на технологічне нарощування оборони більше відповідають сценарію продовження війни, ніж підготовці до складного політичного компромісу. У цьому сенсі Буданов на Банковій виглядає одночасно і як шанс, і як знак потенційної слабкості: шанс – якщо його міжнародні зв’язки і переговорний досвід справді будуть використані; слабкість – якщо його призначення не гарантує наявності чіткої стратегії виходу з війни.
Зрештою, питання не лише в персоналії Буданова, а в тому, яку роль йому реально дозволять відігравати. Глава ОП може бути як ключовим стратегом, так і високопоставленим координатором чужих рішень. Відповідь на це питання стане зрозумілою не з заяв і інтерв’ю, а з того, як зміниться реальна політика Банкової – у відносинах із Заходом, у логіці війни і в готовності говорити про мир не лише гіпотетично.
Михайло Федоров і модернізація оборони: можливості та обмеження
Призначення Михайла Федорова на посаду міністра оборони, хоч формально ще не відбулося, стало одним із найпомітніших кадрових сигналів новорічної хвилі ротацій. Президент Зеленський оголосив про це рішення в контексті планів “змінити формат роботи Міністерства оборони”, зробивши акцент на цифровізації, технологічному розвитку та інтеграції новітніх систем у сферу оборони. Сам Федоров відомий як віцепрем’єр, відповідальний за цифрову трансформацію державних послуг, і його діяльність у проєктах “Лінії дронів” та інших оборонних технологіях отримала позитивні оцінки частини міжнародних медіа та українських експертів.
Західні видання, зокрема Financial Times, Reuters і Defense News, підкреслюють, що призначення Федорова є нетиповим кроком для цивільного керівника міністерства оборони: це сигнал про технологізацію та модернізацію оборонного управління, але водночас виклик для традиційної військової бюрократії. FT зазначає, що така технологічна ставка може прискорити інтеграцію дронів, систем спостереження та кіберінструментів у бойові операції, але водночас створює ризики — від слабкого досвіду управління великим військовим апаратом до потенційних конфліктів із генералітетом.
Федоров також демонструє готовність працювати у тісній координації з національними виробниками озброєнь і міжнародними партнерами України. Reuters і Associated Press наголошують на тому, що його призначення може прискорити впровадження цифрових систем у логістику, постачання і планування військових операцій. Водночас аналітики попереджають: технологічні рішення ефективні лише за умови узгодженості з традиційною військовою структурою, а швидке впровадження новацій без належного кадрового супроводу може дестабілізувати управління.
Подібно до Буданова, ключове питання щодо Федорова полягає не лише у його професійних якостях, а в тому, яку роль йому реально дозволять відігравати у структурі Міністерства оборони. Чи стане він каталізатором нових реформ і технологічних рішень, чи його призначення залишиться радше символічним, спрямованим на сигналізацію Заходу та суспільству, – покаже лише час і конкретні кроки в управлінні оборонною сферою. Важливо відзначити, що навіть у разі успіху Федорова, ефективність реформ буде залежати від готовності військового керівництва та політичного оточення Банкової підтримувати технологічні новації, не дозволяючи їм конфліктувати з бойовою практикою на фронті.
Україна вступає у 2026 рік з новою конфігурацією влади, яка одночасно демонструє готовність до посилення безпекових і технологічних ресурсів та підкреслює відсутність чіткої стратегії миру. Кадрові рішення на Банковій і в Міноборони скоріше сигналізують про підготовку до затяжного протистояння, ніж про системну підготовку до мирного врегулювання, залишаючи відкритим ключове питання: чи зможе нова команда реалізувати реальні стратегічні зміни, чи обмежиться символічними кроками в умовах війни.
