В Україні найближчим часом планують перекроїти фундамент соціальної політики і цього разу за ножиці взялися серйозно. Уряд має намір реформувати системи соціального забезпечення, і одним з головних питань має стати прожитковий мінімум. Точніше, його планують поступово відправити у минуле як неактуальний і умовний показник, що давно втратив зв’язок з реальністю. Тихо, без зайвого шуму, влада визнає очевидне: ця цифра давно не має нічого спільного з виживанням, не те що з гідним життям. Однак за красивими формулюваннями криються реальні ризики, адже скасування не призведе до автоматичного покращення життя українців.
Соціальна арифметика: чому прожитковий мінімум більше не працює
В Україні назрівають системні зміни у сфері соціального забезпечення, здатні вплинути на мільйони громадян. Вперше за десятиліття держава офіційно визнає те, про що експерти та суспільство говорили давно: прожитковий мінімум, як основа для розрахунку соціальних виплат, повністю втратив зв’язок з реальністю. Його планують поступово вивести з обігу, замінивши на так званий поріг бідності.
Про підготовку цієї реформи заявила перша заступниця міністра соціальної політики Дарія Марчак. За її словами, нині в Україні одночасно діє кілька різновидів прожиткового мінімуму: окремо для дітей, працездатного населення і пенсіонерів. Вони слугують базою для нарахування пенсій, стипендій, соціальних допомог, штрафів, судових зборів і навіть посадових окладів у державному секторі. Однак за фактом, такі виплати є не більше ніж формальністю. Як пояснює Марчак, справжній прожитковий мінімум сьогодні удвічі перевищує офіційно затверджений. Інакше кажучи, держава свідомо використовує цифри, які не забезпечують навіть мінімальних умов для виживання.
Ця розбіжність між офіційною статистикою та реальністю перетворила соціальну систему на набір фіктивних правил. Виплати стали мізерними, критерії призначення допомоги виявилися непрозорими, а підтримку нерідко отримують ті, хто не перебуває у критичному становищі. Ми спостерігаємо, як сама логіка “соціальної справедливості” повністю знецінилася.
Сьогодні на розгляді у Верховній Раді вже перебуває законопроєкт, що має стати першою ланкою у демонтажі цієї системи. Він пропонує перейти від прожиткового мінімуму до більш гнучкого й, на думку ініціаторів, об’єктивнішого критерію, який охарактеризували як “поріг бідності”. Як говорять в народі, “не вмер Данило, так його болячка задавила”. Обіцянки звучать впевнено: новий підхід дозволить точніше визначати тих, хто дійсно потребує підтримки, а отже, ефективніше розподіляти державні ресурси.
Проте перед ухваленням гучних рішень чиновникам варто зрозуміти, що йдеться не лише про технічну заміну одного показника іншим. Суспільство турбує питання, чи стане держава нарешті відповідальною у своїй соціальній політиці, чи знову підмінить реформи косметичними змінами, залишивши головну проблему, яка проявляється у байдужості держави до життя конкретної людини, поза увагою.
Бетонний мінімум у мінливій реальності
Прожитковий мінімум в Україні офіційно вважається базовим соціальним орієнтиром, тобто цифрою, яка мала б відображати вартість елементарного набору благ, необхідних для виживання: їжа, одяг, базові послуги, ліки. Це все те, без чого людина не зможе жити та функціонувати гідно. Його формують на основі споживчого кошика, а правила цієї “математики виживання” встановлює закон “Про прожитковий мінімум”, чинний ще з 1999 року. Закон старий, як і підходи до розрахунку.
Ймовірно, саме через застарілі нормативи, на практиці цей мінімум давно не виконує своєї заявленої функції. Бюджетний кодекс підстраховує ситуацію ще й тим, що якщо новий державний бюджет ще не ухвалено, то прожитковий мінімум тимчасово залишають на рівні грудня попереднього року. Формально, такий підхід виступає гарантією стабільності, але фактично, це лише спосіб зберігати зручну для держави фікцію ще трохи довше.
На 2025 рік ці “мінімальні гарантії” мають наступний вигляд:
– для дітей до 6 років — 2563 гривні,
– для дітей від 6 до 18 років — 3196 гривень,
– для працездатних осіб — 3028 гривень,
– для людей, які втратили працездатність — 2361 гривня.
Отже, усереднене значення становить 2920 гривень на місяць.
Очевидно, що такі суми давно не мають нічого спільного з реальними витратами людини в українських умовах. Жоден магазин, аптека чи комунальна служба не враховує ці цифри при формуванні своїх цін. Але саме вони досі лежать в основі багатьох соціальних розрахунків від пенсій до штрафів. І ось ми спостерігаємо не просто застарілий показник, а приклад того, як держава роками фіксувала в офіційних документах те, чого вже давно не існує в повсякденному житті.
В Україні склався парадокс: ціни зростають, рівень життя падає, а прожитковий мінімум лишається стабільним, наче бетонна плита. Його офіційне значення майже не змінюється роками, хоча країна пережила шокову девальвацію, повномасштабну війну, хвилі переміщення мільйонів людей, руйнування економіки та інфраструктури. Проте в урядових документах усе виглядає ніби стабільно: ні інфляція, ні обвал доходів, ні масова бідність не впливають на цей паперовий “мінімум”.
У той час як за даними Центру економічної стратегії з посиланням на дослідження соціологічної компанії Info Sapiens, у червні 2025 року частка українців, які живуть за межею бідності, сягнула 25,2%. Тобто кожен четвертий житель країни опинився в умовах крайньої фінансової скрути, змушений суттєво обмежувати себе навіть у найнеобхіднішому, включно з харчуванням.
За міжнародною методикою ООН, до категорії бідних належать ті, чий дохід не перевищує п’яти доларів на день, тобто менш ніж 150 доларів на місяць. І хоча офіційна статистика в Україні стверджує, що рівень бідності становить 25,2%, цифра ця, м’яко кажучи, занижена.
По-перше, все залежить від обраної методики. А в Україні з підрахунками люблять бути “гнучкими”. Коли треба, спеціалісти використовують одну формулу, коли не вигідно — зовсім іншу. По-друге, бідність не зникає разом зі скороченням рівня безробіття в офіційних звітах. Люди масово не стають багатшими, просто не хочуть ставати на облік у центри зайнятості, особливо чоловіки, які побоюються потрапити в поле зору військкоматів. І це вже не має нічого спільного з економікою, а радше з соціальною стратегією виживання.
На цьому тлі виглядає особливо цинічним той факт, що всі ключові соціальні стандарти, тобто прожитковий мінімум, мінімальна зарплата, пенсія, заморожені до 2028 року. Ймовірно, за логікою чиновників, найближчі кілька років вартість життя не зростатиме. У реальності ж за дві тисячі гривень не можна покрити навіть базових потреб, не кажучи вже про медицину чи освіту. І водночас, зарплати чиновників, суддів, прокурорів і топ-менеджерів державних органів чомусь залишаються в десятки, а подекуди і в сотні разів вищими за ці “мінімальні стандарти”.
Варто зрозуміти, що так званий “рівень бідності” в Україні не є системною моделлю, ретельно зібраними даними про споживчі потреби, доходи чи витрати. Скоріше це умовний орієнтир, який не має ані реального застосування, ані практичних наслідків. Уся система соціального вимірювання зводиться до формальностей, які не дають жодного інструменту для реального впливу на якість життя людей.
І поки в соціальній політиці немає єдиної логіки й координації, все працює як хаотичний механізм: кожне відомство живе у своїй реальності, розрахунки не стикуються, а показники більше впливають на моральний стан суспільства, ніж на його матеріальне становище. На папері ми маємо певні межі бідності, але ці межі ні до чого не зобов’язують. Вони не дають людині ні права на знижку на комунальні послуги, ні гарантованого доступу до безкоштовних ліків, ні продовольчих карток чи цільових дотацій на дітей.
Та головне, мабуть, це те, що наші чиновники не несуть відповідальності за таку бездіяльність. Жодна посадова особа не пов’язує власну кар’єру чи мандат із зменшенням бідності в країні. Ніхто не обіцяє піти у відставку, якщо за чотири роки ситуація не покращиться. Ніхто не вимірює ефективність соціальної політики за кількістю людей, які вийшли з бідності, а не залишились у ній з новою довідкою.
Справжнє вимірювання бідності має бути завжди індивідуальним. Один лише дохід не здатен показати всієї картини. Потрібно враховувати щонайменше п’ять-шість параметрів: стан здоров’я, наявність хронічних хвороб, житлові умови, кількість утриманців, доступ до роботи, рівень заощаджень та активів. Лише комбінація цих чинників дає уявлення про реальний рівень добробуту конкретної людини, а не абстрактної соціальної групи. Поки ж таких підходів в Україні не застосовують, а самі показники бідності залишаються лише інструментом для звітності, а не для дії. Від цього не зменшується кількість тих, хто живе за межею виживання, і про них зручніше мовчати.
На думку експертів, ситуація не зміниться доти, доки уряд не почне працювати на розвиток економіки, а не на утримання статус-кво. Реформи соціального захисту мають сприяти створенню умов, за яких цей мінімум бодай відповідатиме ціні життя. Без росту зарплат і пенсій, податкових змін та ревізії зарплатної піраміди у державному секторі жодне “покращення” не вийде за межі презентаційних слайдів.
Реальна підтримка без прожиткового мінімуму: досвід зарубіжних країн
Варто вийти за межі української моделі, щоб зрозуміти: сам по собі прожитковий мінімум не є універсальним інструментом. У багатьох розвинених країнах такого поняття просто не існує. І справа не в тому, що бідності там не буває, а просто підходи до її вимірювання та протидії кардинально інші.
Наприклад, у Німеччині немає фіксованого прожиткового мінімуму в українському розумінні. Там використовують поняття “екзистенц-мінімум” (базового обсягу ресурсів, які необхідні для життя – ред.). Але його не прикріплюють до соціальних виплат формально. Держава виходить з реальних витрат і щороку адаптує ці пороги. Паралельно працює широка система адресної допомоги: житлова субсидія, підтримка одиноких батьків, компенсації за енергоносії, доплати для безробітних, програми для малозабезпечених родин.
У Франції розробили ще один підхід, згідно з яким замість єдиної цифри прожиткового мінімуму діє концепція “соціального мінімуму забезпечення”, де кожна категорія отримує те, що відповідає її ситуації. Уряд регулярно переглядає розміри допомог, прив’язуючи їх до зростання вартості життя.
У скандинавських країнах модель ще гнучкіша. Там узагалі не йдеться про виживання, натомість фокус на якості життя. Соціальні системи побудовані на запобіганні бідності, а не на її реєстрації. Високі податки перерозподіляються через добре налагоджені механізми підтримки у різних сферах, тобто освіта, охорона здоров’я, догляд за дітьми, допомога при втраті роботи. Це дозволяє людям не падати нижче певного рівня.
У Великій Британії також немає фіксованого прожиткового мінімуму у класичному вигляді. Натомість функціонує “living wage”, так званий прожитковий заробіток, який обчислюють незалежні організації на основі вартості життя в конкретному регіоні. Паралельно держава використовує систему “Universal Credit”, яка об’єднує кілька видів виплат в одну, залежно від конкретної життєвої ситуації (доходи, діти, житло, інвалідність тощо).
Цікаво, що в Британії також активно застосовують індикатори соціальної ізоляції, цифрової нерівності, доступу до якісної освіти та медицини, показники якого враховується у розрахунках добробуту. Прожитковий мінімум як статична сума там просто не потрібен.
Польща є прикладом ближчим до України географічно, але помітно іншим за підходами. Там діє система соціального мінімуму (minimum socjalne), яку розраховує Інститут праці та соціальних справ. Вона не має прямої сили закону, але слугує орієнтиром для програм підтримки. Важливо, що у Польщі соціальні допомоги не прив’язані до єдиної суми, а гнучко формуються під потреби родини: на дітей, на догляд, на інвалідність, субсидії на оплату житла тощо.
Крім того, Польща активно інвестує в превентивні інструменти боротьби з бідністю: профорієнтацію, перекваліфікацію, працевлаштування через місцеві соціальні центри, тобто не лише “гасить” наслідки, а й працює на випередження.
Таким чином, у більшості країн Європи прожитковий мінімум не є фіксованою сумою, яка використовується для всіх. Там працюють динамічні системи підтримки, орієнтовані на конкретні життєві обставини, а не на середньостатистичну модель виживання. Та найголовніше, мабуть, те, що ці системи живуть і змінюються разом із суспільством, а не консервують проблеми під виглядом “соціального стандарту”.
Україна ж поки що залишається у моделі 90-х: з цифрами, які нічого не означають, і механізмами, які давно не працюють. І допоки ми орієнтуємося на формальні пороги, замість того, щоб будувати живу соціальну політику, прожитковий мінімум залишатиметься не орієнтиром, а ілюзією.
