“Вагони шлаку” і строки давності: Олексій Копитько про схеми розгляду справ у судах
У сучасних українських реаліях дедалі частіше з’являються повідомлення про закриття гучних кримінальних проваджень через закінчення строків давності. Ця тенденція викликає обурення і тривогу в українців, які очікують справедливості, але бачать безкарність злочинців та проблеми в системі правосуддя. Це створює у громадян відчуття, що роки гучних заяв, підозр і слідчих дій не мають жодного значення, адже наприкінці все розчиняється у бюрократичних процедурах. В умовах війни така практика набуває особливої гостроти, адже довіра до держави та її інституцій має вирішальне значення для стійкості країни. Цій проблемі присвячені міркування військового аналітика, ексрадника міністра оборони України Олексія Копитька, який звертає увагу на руйнівні наслідки таких рішень і технологію, яка призводить до того, що справи свідомо ведуться в глухий кут.
Олексій Копитько вважає, що закриття чергової справи стало свідченням роботи цілої бізнесово-політичної групи, яка фактично заробляє на фабрикації звинувачень. За його словами, ця група прагне монополізувати саму можливість «призначати корупціонерів», створюючи для себе вигідний ринок.
“Дивовижно. Суд закрив чергову кримінальну справу через терміни давності. Члени бізнес-політичної банди, яка буквально живе з того, що генерує та продає звинувачення, намагаючись монополізувати цей ринок та привласнити право ПРИЗНАЧАТИ корупціонерів, зараз бігають по мережі та переконують публіку: громадяни мають доводити свою невинуватість.
Дуже зручно. Слідству не треба напружуватися. Якісь там наміри, корисливість – це всі забобони.
І чимало людей, у тому числі – пристойних на вигляд, погоджуються…
Я вам гарантую, в найближчому майбутньому через “строки давності” буде закрито ще цілу низку кримінальних справ. З очевидної причини – ці справи свідомо ведуть в глухий кут. Вони або повністю вигадані, або дуже спотворені і свідомо спрямовані на негодний об’єкт. Технологія проста як двері”, – вважає аналітик.
Аналітик зазначає, що сама технологія таких справ є надзвичайно примітивною, але водночас дієвою. Спочатку йде нагнітання — суспільству демонструють “підозру”, після чого слідство виробляє “вагони шлаку” – матеріали, які перетворюються на десятки або сотні томів. У ці томи для створення видимості масштабу рандомно включають навіть “Книгу про смачну та здорову їжу”, підшивку газети “Іскра” за 1903 рік чи колекцію сірникових коробок. Опонувати такому хаотичному нагромадженню надзвичайно складно.
Коли ж цей “шлаковий” конструкт починає розсипатися, з’являються нові підозри — у чаклунстві, шпигунстві чи навіть у порушенні правил дорожнього руху “в суспільно небезпечний спосіб”. Адже, як підкреслює експерт, припинити фарс і вибачитися ніхто не готовий. І тому все завершується закриттям справи через строки давності.
Наслідки таких практик, за словами Копитька, є руйнівними. По-перше, багато сильних і якісних людей виключаються з суспільно корисної діяльності на роки, а частина – назавжди. Серед них і ті, хто взагалі не мав жодного процесуального статусу. Їм залишається, як іронічно зауважує експерт, лише “збирати гербарій чи вивчати мертві мови”. По-друге, створюється ідеальне середовище для справжніх злочинців, які уникають відповідальності, адже боротися з ними набагато складніше і менш вигідно.
Олексій Копитько зазначає, що така система функціонує у повній відсутності відповідальності за наклеп. Людину можна безкарно звинуватити у будь-чому, навіть у людожерстві, і потім назвати це “оціночним судженням”. При цьому немає жодних реальних наслідків навіть тоді, коли брехливість звинувачень доведено. Судові процеси тривають роками, і позитивний вердикт настає вже тоді, коли “поїзд незворотно пішов”.
На думку експерта, витрати на фабрикацію таких справ є мізерними, тому серійні маніпулятори та брехуни почуваються безкарними: їх продовжують слухати, їм тиснуть руки, їх фінансують. Щодня у мережі з’являються історії про те, як якогось державного службовця “підвісили” чи усунули з посади через відверто безглузді претензії. Одразу після цього лунають скарги, що навіть на рівні міністрів складно знайти кандидатів, бо всі уникають відповідальності, розуміючи, що завтра можуть стати мішенню таких звинувачень.
Копитько вважає, що ця система вигідна тим, хто інвестує у створення викривленої громадської думки. В результаті громадянам великої країни нав’язують ідею, що головною проблемою у дванадцятий рік війни є саме “корупція”. Такий підхід він називає справжнім “клондайком” для тих, хто заробляє на звинуваченнях. При цьому реальна корупція чи інші способи незаконного збагачення залишаються лише симптомом глибшої хвороби – відсутності мотивації стояти за державний і суспільний інтерес. Через це навіть елементарні запобіжники від недобросовісних дій перестають працювати.
Експерт робить висновок, що доки вигідніше буде боротися з симптомами, ніж з причинами, ситуація залишатиметься незмінною. Він констатує: ця “пісня буде вічною”, бо в такій системі немає стимулу для реального очищення, а є лише нескінченне відтворення схем, де строки давності стають найзручнішим прикриттям для відсутності справедливості.




