Експертна думка

Як змінюється характер взаємин між людьми в умовах війни, як правильно спілкуватися з військовими: пояснення психотерапевта

У сучасних реаліях війни правильне спілкування з військовими стає критично важливим. Родини, які підтримують своїх близьких на фронті, стикаються з багатьма проблемами: емоційною втомою, тривогою за життя бійців, складністю адаптації до змін. Психологічна підтримка цих людей є життєво необхідною, адже після повернення військових додому посттравматичний синдром може суттєво впливати на стосунки в родині, на їхню здатність працювати й жити звичайним життям. Як жити з посттравматичним синдромом, як змінюється характер взаємин між людьми в умовах війни і які ресурси можуть допомогти, пояснює  психотерапевт, кандидат психологічних наук Олена Рихальська.

Психотерапевт наголошує, що війна акумулює в чоловіках енергію, яка роками була пригнічена через економічні труднощі або неможливість реалізувати себе. У мирний час чоловіки могли не мати можливості проявити свої здібності у ролі захисника або годувальника. Тепер же українські чоловіки отримали можливість реалізувати цю енергію, що робить їх сильнішими і більш відданими своїй справі. З іншого боку, це також викликає значний стрес для їхніх родин, які повинні адаптуватися до цих змін.

Крім того, Олена Рихальська зазначає, що жінки реагують на війну по-різному. Ті, хто у мирний час почувалися впевнено, часто страждають від втрати стабільності: хтось втратив дім, комусь довелося розлучитися з чоловіком, який пішов на фронт, а хтось не витримує потоку негативних новин. Такі жінки часто є раціональними й прагматичними, тому відсутність відчуття безпеки та контролю над ситуацією стає для них великим викликом.

Проте є й інша категорія жінок, які в умовах війни починають розквітати. У мирний час вони могли почуватися незатребуваними або нереалізованими, але зараз знаходять себе у волонтерській діяльності або інших способах допомоги. Відгуки військових, їхня вдячність і захоплення нерідко стають для таких жінок потужною емоційною підтримкою.

Часто війна навіть змінює динаміку стосунків у парах. Наприклад, жінки, які до війни втрачали інтерес до своїх партнерів, тепер по-новому відкривають їх для себе, коли ті стають військовими. Однак, як зауважує Рихальська, стосунки, що розпочинаються на фронті, часто мають ризики. Війна створює пікові емоційні стани, які можуть зникнути після завершення бойових дій, і тоді пари стикаються з потребою переосмислення своїх стосунків у мирний час.

“Пари, які залишаться разом після війни, є винятком. Самообман у тому, що життя у критичній ситуації та життя у спокійний мирний час – це дві абсолютно різні форми взаємодії між чоловіком та жінкою, з різними потребами. Війна це піковий стан, коли деталі відступають на задній план. Це свого роду ейфорія, в якій мозок не може перебувати довго — рано чи пізно настає похмілля. А коли чоловік і жінка «прозрівають», виникає необхідність визначитися — чи ти хочеш продовжувати. Чи ти любиш його реального, а не його героїчний образ.

Одна моя клієнтка від Майдану активно займається гуманітарною допомогою. Одного разу один із військових написав їй листа, в якому висловив бажання віддячити особисто. Приїхав, жив у неї п’ять днів, після чого… поїхав ще до однієї коханки-волонтерки, а потім до дружини. Клієнтка засмучена, але виправдовує його всіма можливими способами, аби продовжувати стосунки. Інша клієнтка вийшла заміж за бійця і за місяць дізналася, що він їй зраджує… Я не нагнітаю — кожен випадок індивідуальний, проте досвід попередніх воєн свідчить на користь яскравості, але нетривалості таких спілок.

Військова форма та образ героя загострюють у чоловіках їхню полігамність. Тих, хто був під каблуком у дружин, зараз оточують красиві, розумні, активні дівчата-волонтери, які дивляться на них захоплено та з гордістю. Самооцінка у чоловіків підвищилася, крила розправилися. До того ж, вони перебувають у ситуації, коли кожен день може стати останнім. Соціальні обмеження не працюють. Їх витісняють інстинкти.

Серйозні чоловіки теж заводять фронтові сім’ї – з медсестрами, наприклад. Вони по-справжньому прикипають серцем до нових пасій. Але після війни, як правило, повертаються до колишнього життя та колишньої дружини. Леонід Брежнєв, який, до речі, мав фронтовий роман, сім’ю заради бурхливих почуттів не покинув. Раціо у таких людей зазвичай перемагає почуття.

Досвід Великої Вітчизняної показує, що навіть ті, хто йшов на фронт самотнім, там закохувався і проходив разом із жінкою всю війну, після війни розлучалися зі своїми подругами. Коли жінка підносить набої, вона перетворюється на бойового товариша, а товаришів чоловіка не хочуть. Він не береже цю жінку, бо не захищав її. У мене був клієнт, який говорив “вона мені патрони подавала, не можу її покинути” — але при цьому в нього була коханка, яку він хотів, а дружину дуже поважав, і тільки.

Ще одна причина розлучення з фронтовими подругами — бажання викреслити жахливе військове минуле та розпочати все спочатку. З новою, чистою жінкою. Яка не асоціюється у чоловіка з болем та проблемами, а дарує легкість, красу та надію на нове життя”, – розповідає психотерапевт.

ПОДИВІТЬСЯ ЩЕ:  Бюджет-2025: Олексій Кущ про очікування демобілізації та сповільнення економіки

Багато українців зараз активно допомагають армії, що також є способом підтримки власного емоційного стану. Коли людина відчуває, що вона потрібна, це допомагає не впадати у відчай. Проте важливо не перевтомлюватися навіть у благодійній діяльності. Якщо ви не змогли зробити щось сьогодні, не варто себе картати — завжди є можливість зробити більше завтра. Навіть у таких справах необхідно знаходити баланс між допомогою іншим і власним відпочинком.

Особливу увагу Олена Рихальська звертає на енергію злості, якої зараз у людей багато. Злість може бути як руйнівною, так і корисною. Важливо навчитися спрямовувати цю енергію на досягнення цілей, а не витрачати її на крики чи ненависть. Якщо правильно контролювати та використовувати злість, вона може стати потужним двигуном змін та дій.

Психотерапевт акцентує увагу і на роботі з посттравматичним синдромом. Ветерани війни можуть стикатися з серйозними психологічними труднощами, включаючи депресію, безсоння та афективні стани. Важливо, щоб суспільство і держава надавали їм підтримку: нагороджували за мужність, допомагали з реабілітацією, забезпечували протезами та надавали час на адаптацію. Посттравматичний синдром — це не короткостроковий стан, і його подолання потребує зусиль як з боку самої людини, так і з боку суспільства та держави.

“Після війни справді з’явиться ще один прошарок українців — ветерани. У цьому збройному протистоянні все не так однозначно, як було у Велику Вітчизняну, але бійців обов’язково треба нагороджувати, дякувати, вручати їм медалі за мужність. Необхідно постачати поранених протезами, демонструвати їм повагу, не вимагати від цих людей відразу «стати нормальними» і навіть не забороняти їм якийсь час пити, якщо це допоможе пережити гостру стадію. Посттравматичний синдром може тривати до

20 років. Такі люди можуть впадати в стан афекту, страждати на безсоння, бачити світ у чорно-білих фарбах. Водночас і ті, хто йде на війну, повинні усвідомити, що їхнє життя обов’язково зміниться. Може відірвати руку чи ногу, можна втратити все і опинитися на узбіччі. Чоловікам, що воювали, знадобиться дуже багато внутрішньої сили, щоб самому впоратися з усім цим. Психолог може допомогти тільки якщо сам боєць цього хоче. Багато хто ж застряє на «лінії вогню» на роки. Тому подолання посттравматичного синдрому – це робота як держави, суспільства та родичів, так і самої людини”, – вважає фахівець.

ПОДИВІТЬСЯ ЩЕ:  Війна створює нову загрозу для освіти: Лілія Гриневич попереджає про ризик маргіналізації молоді

Водночас психотерапевт підкреслює, що позитивна психологія, яка працює у мирний час, в умовах постійної небезпеки не лише не допомагає, але й може викликати роздратування. Зараз для збереження внутрішніх сил доречніше звернутися до принципу Скарлетт О’Хари — “Я подумаю про це завтра”. У мирний час такий підхід вважався б інфантильним, але зараз він є найкращим способом справлятися з реальністю. Олена Рихальська радить якісно завершувати кожен день: якщо ви зробили все можливе, подякуйте собі за це. Не треба картати себе за те, що ви не встигли. Головне — визнати свої досягнення та підтримувати себе похвалою, якщо зроблено щось добре.

“Важливо зрозуміти: йдеться про те, що треба якісно завершувати день. Закінчився день, коли ви зробили все, що змогли, — дякую йому, а про те, що буде завтра, і думати будете завтра. Якщо вимагати від себе більшого, ніж встигли, докоряти собі — це лише посилює стрес. Зате коли ви зробили щось хороше – хвалите себе, не соромтеся. Кидати шкідливі звички теж не варто – це додаткове навантаження на психіку. Але й збільшувати дози шкоди не поспішайте. І щоразу, потураючи своїй шкідливій звичці, потрібно намагатися отримати від неї максимум задоволення.

Наша нервова система так улаштована, що реагує на маленьке задоволення так само, як і на велике. У кожного свій персональний список того, що приносить йому насолоду. Це може бути келих вина, масаж, гаряча ванна, ранкова кава, випита біля вікна, їзда за кермом нічним містом — все, що завгодно. Необхідно по максимуму кайфувати від дрібниць. Це дуже сприяє збереженню сил”, – зазначає Рихальська.

На її думку, важливо не обмежувати себе у дрібних радощах. Наша нервова система однаково реагує на маленькі та великі задоволення, тому навіть дрібниці, які приносять радість, можуть підтримувати нашу психіку. Це може бути ранкова кава, прогулянка, гаряча ванна або інші особисті приємності. Кожна така дрібниця допомагає зберігати сили і стабільність у складний час.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі статті

Кнопка "Повернутися до початку