Азартні ігри під час війни: як лудоманія серед військових стала запізнілою реакцією держави на системну проблему

Під час повномасштабної війни людська психіка постійно перебуває в режимі перенавантаження, тому пошук способів хоча б короткочасного «вимкнення» від напруги часто стає майже неминучою реакцією наших захисників. Коли вони мають регулярні виплати, доступ до телефону і майже миттєвий вхід у світ ставок та онлайн-казино, лудоманія починає працювати як система, в якій втрачаються гроші, руйнуються родини і накопичуються борги. Найгостріше в цій ситуації те, що держава взялася реагувати на це явище лише тоді, коли проблема вже вийшла за межі окремих випадків, і тепер намагається вирішувати її заборонами там, де роками були потрібні раннє виявлення, психологічна підтримка і чесна розмова про межу між захистом військового та контролем над ним.

Як держава реагує на лудоманію серед військових

Діяльність у сфері азартних ігор в Україні є легалізованою та регулюється державою відповідно до Закону України «Про державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор», прийнятого ще в липні 2020 року. Однак онлайн-казино, ставки та ігрові платформи продовжують бути частиною цифрового середовища, в якому живе країна під час війни. Військові в цьому сенсі не є винятком, а скоріше навпаки – найбільш вразливою групою, яка одночасно перебуває під колосальним психологічним тиском і має доступ до регулярного грошового забезпечення.

Показово, що спроба відреагувати на проблему з’явилася ще два роки тому: у квітні у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт № 11160, яким запропонували до завершення воєнного стану обмежити участь військовослужбовців в азартних іграх у порядку, що мав би встановити уряд. Цей документ також передбачав жорсткіші обмеження для ринку реклами: заборону використовувати символіку військових формувань, будь-які асоціації з війною та армією, а також гру на темах волонтерства. Додатково законопроєкт відкривав можливість для блокування нелегальних гральних сайтів і застосунків, якщо хостинг-провайдер виявляє, що ресурс працює без ліцензії та з порушенням вимог закону. Проте цей документ так і залишився на папері: попри гостроту теми, документ за два роки так і залишився проєктом, а отже держава вчергове зафіксувала проблему, не довівши реакцію до реального механізму.

Слід зазначити, що в Реєстрі лудоманів (людей, які мають ігрову залежність – патологічну, неконтрольовану тягу до азартних або комп’ютерних ігор) наразі зареєстровано майже 15 тисяч осіб, проте це лише частина людей, які усвідомили проблему ігрової залежності та самостійно або з допомогою близьких обмежили доступ до азартних ігор. При цьому нелегальний сектор азартних ігор за різними оцінками зараз коливається від 37% до 53%.

Водночас випадки боргів, втрати зарплат, конфлікти у родинах, а подекуди й потенційні загрози безпеці через фінансову вразливість військових продовжує залишатися проблемою, яку держава тривалий час не поспішала перетворювати на чітку політику реагування. У зв’язку з цим в уряді вирішили знову взятися за цю проблему – 23 березня Міністерство цифрової трансформації повідомило, що спільно з Міністерством оборони готує механізм обмеження участі військовослужбовців в азартних іграх на період воєнного стану. Цю ініціативу подають як продовження системної боротьби з лудоманією, а її офіційно заявлена мета полягає у захисті військових та їхніх родин від наслідків ігрової залежності.

Запропонована модель передбачає технічну перевірку користувача ще на етапі входу в гру. Для цього систему мають синхронізувати з реєстром осіб, яким обмежено доступ до азартних ігор, а також з реєстром військовослужбовців. Якщо перевірка підтвердить наявність обмеження, доступ до гри блокуватиметься автоматично.

Отже, впровадження моделі, за якої доступ до послуги стає контрольованим ще до моменту здійснення гри суттєво відрізняється від чинної системи обмежень. Вона передбачає внесення особи до реєстру осіб, яким обмежено доступ до гральних закладів та участь в азартних іграх але застосовується індивідуально — за заявою самої особи або її родичів, чи за рішенням суду. У випадку з військовими пропонується інший підхід: обмеження не як наслідок встановленої залежності, а превентивний захід, що поширюється на цілу категорію громадян.

Водночас ключовим елементом цієї системи має стати взаємодія з реєстрами військовослужбовців, однак сама логіка її реалізації викликає питання, оскільки повноцінний і відкрито інтегрований цифровий реєстр у такому форматі наразі не функціонує як публічно завершена система, що створює ризик формального існування механізму без його реальної ефективності. Це означає, що навіть за наявності політичного рішення його практичне впровадження може виявитися фрагментарним і нерівномірним.

Таким чином, вже на етапі формування підходу виникає внутрішня суперечність: держава намагається швидко відреагувати на проблему, яка накопичувалася роками, але робить це через інструменти, які ще не мають завершеної інфраструктури, що фактично переносить центр уваги з вирішення причини на спробу обмежити доступ осіб до її проявів.

Водночас у Мінцифри наголосили, що організатори азартних ігор не отримуватимуть інформації про те, чи є конкретний користувач військовослужбовцем. За задумом розробників, система передаватиме лише сам факт обмеження доступу, без розкриття статусу людини, без додаткових пояснень і без витоку персональних даних. При цьому показово виглядає те, що практичну реалізацію цього механізму покладають на регулятора грального ринку — державне агентство PlayCity. Це означає, що держава знову переходить від загальних заяв про проблему до спроби створити технічний інструмент контролю, який має працювати не після виявлення наслідків залежності, а ще до моменту входу людини в азартну гру.

Що розповіли військовослужбовці про лудоманію

Журналісти ІА «ФАКТ» поспілкувалися з військовослужбовцем, який погодився розповісти свою історію на умовах анонімності. Андрій, 34 роки, який служить в механізованій бригаді на Донеччині, розповів про свій досвід.

«Я навіть не помітив моменту, коли це почалося. Спочатку це було щось типу розрядки — після позицій, після постійної напруги просто відкриваєш телефон, щось крутиш, ставиш невеликі суми. Здавалося, що це контрольовано. У мене були виплати, гроші приходили стабільно, і ти думаєш: ну що там, 500 гривень, тисяча… А потім це вже не про суми, а про стан. Ти просто не можеш зупинитися, бо тобі здається, що ще один раз — і відіграєшся. А якщо відігрався – то жага виграти більше.

На позиціях це особливо жорстко працює, бо ти постійно в напрузі, і будь-який шанс “випасти” з реальності ти хапаєш. Я грав ночами, коли була можливість, грав між виходами, грав навіть тоді, коли розумів, що не треба. Просто вже не було гальм. Почалися борги, почав займати у своїх, потім брехати, що потрібно на щось інше. Дякую Богу, що хоч до волонтерських зборів на імітовані потреби не дійшов. Однак найстрашніше та найпомилковіше – ти сам себе переконуєш, що це тимчасово».

За його словами, небезпечним у цій ситуації виявляється не сам факт гри, а поступова втрата відчуття контролю, яка відбувається майже непомітно, особливо в умовах фронту, де психологічне виснаження стає фоновим станом.

«Як би це не звучало, але мене з цього витягнуло поранення. Я потрапив у госпіталь і там провів кілька місяців. Перший час там було те саме — телефон, ігри, все це продовжувалося, бо в тебе купа часу, ти лежиш, нічого не робиш. Але потім у якийсь момент просто накрило. Ти дивишся на себе зі сторони і розумієш, що ти вже не контролюєш нічого — ні життя, ні гроші, ні навіть свої думки.

Коли мене списали і я не повернувся на фронт, це було різко. Змінилося все — середовище, ритм, люди. І разом з цим зникла ця постійна потреба грати. Я не скажу, що це пройшло легко, але без фронту і без цього постійного стресу воно просто відпустило. І тоді вже стало по-справжньому страшно, бо ти розумієш, наскільки глибоко ти в це зайшов і як легко міг не вийти».

Розповідь військового показує не стільки сам факт залежності, скільки умови, в яких вона виникає і непомітно поглиблюється: постійний стрес, відсутність відновлення і легкий доступ до азарту формують ризик, який довгий час залишається поза системною увагою.

Слід зазначити, що фактично держава має інструменти для точкового реагування — зокрема, внесення осіб до реєстру обмеження доступу на підставі заяви або рішення суду, однак ці механізми були орієнтовані на індивідуальні випадки і не враховували специфіку військового середовища. Там фактори ризику мають масовий характер і пов’язані не лише з особистими схильностями, а з об’єктивними умовами служби. Саме ця невідповідність між наявними інструментами та реальними масштабами проблеми призвела до того, що питання лудоманії серед військових довгий час залишалося поза системною увагою, незважаючи на загальні обов’язки держави щодо забезпечення належного рівня соціального та психологічного захисту військовослужбовців.

Ключовий конфлікт у цій ситуації виникає навколо логіки обмеження: держава фактично пропонує універсальне рішення для проблеми, яка за своєю природою є індивідуальною. Залежність не виникає автоматично у кожного військовослужбовця, однак обмеження планується застосовувати до всіх без винятку, що змінює сам підхід — від допомоги тим, хто її потребує, до превентивного контролю над цілою (доволі великою наразі) категорією людей.

Журналісти ІА «ФАКТ» також поспілкувалися з практикуючим військовим психологом, який працює з військовослужбовцями та їхніми родинами. Олена Мартинюк, психолог з досвідом роботи з посттравматичними станами, говорить про проблему без різких оцінок, але з чітким розумінням її глибини.

«Я підтримую саму ідею обмеження, тому що залежність — це реальний ризик, і в умовах війни він значно зростає. Але тут важливо розуміти інше: азартні ігри для багатьох військових — це не просто “гра”, а спосіб хоча б на короткий час вимкнутися з постійного напруження. І коли цей механізм різко забирають, не запропонувавши нічого натомість, це виглядає не зовсім по-людськи, якщо чесно.

Людина не може жити в стані постійного стресу без жодного виходу. Якщо забрати один спосіб розрядки, на його місці обов’язково з’явиться інший — і не факт, що безпечніший. Це може бути алкоголь, агресія, ще глибша ізоляція. І тоді ми просто змінюємо форму проблеми, але не вирішуємо її.

Тому тут питання не тільки в обмеженнях, а в тому, що держава дає на заміну. Це можуть бути доступні психологічні консультації, групи підтримки, нормальні умови для відпочинку, навіть організоване дозвілля, яке допомагає переключитися. Бо залежність — це завжди про дефіцит, і якщо цей дефіцит не закрити, заборона сама по собі нічого не змінить».

Ми попросили Олену Мартинюк оцінити ризик переходу військових у нелегальний сегмент азартних ігор.

«Тут є дуже небезпечний момент, який часто недооцінюють: коли людина не може реалізувати свою звичну поведінку в легальному полі, вона не обов’язково її припиняє — вона шукає інші, менш контрольовані способи, і в ситуації з азартними іграми це майже завжди означає перехід у нелегальний сегмент, де немає жодних обмежень, жодних фінансових стопів і жодного розуміння, де ця гра закінчується.

У такому середовищі людина значно швидше втрачає контроль, тому що відсутні навіть ті рамки, які можуть стримувати, і якщо ми говоримо про військового, який і без того перебуває у стані постійної напруги, виснаження або емоційної нестабільності, то будь-який серйозний програш може стати тригером для дуже різкої і неконтрольованої реакції».

Психолог окремо підкреслює, що в умовах фронту такі реакції можуть мати значно серйозніші наслідки, ніж у цивільному житті:

«Це може проявлятися у відкритій агресії, у конфліктах, у різкому зануренні в алкоголь чи інші речовини, які, на жаль, також не контролюються, і проблема тут навіть не в самій залежності, а в тому, що вона накладається на вже нестабільний психоемоційний стан і підсилює його в рази».

Отже, держава запізнилася з переходом від розмов до рішень, і тепер вже недостатньо просто перекрити військовим доступ до легальних гральних платформ. Якщо вона насправді хоче зменшити масштаби лудоманії, то має діяти комплексно: створити систему раннього виявлення ризику, запровадити доступну й конфіденційну психологічну допомогу для військових та їхніх родин, передбачити окремі механізми підтримки для тих, хто вже має борги або ознаки втрати контролю, а також не залишати командирів і медиків без чітких інструментів реагування. Без цього будь-яке технічне блокування працюватиме лише як тимчасовий бар’єр, який не зменшить проблему, а лише зробить її менш помітною і значно більш небезпечною.

Не менш важливо, щоб держава перестала розглядати цю тему як вузьке питання дисципліни або цифрового контролю, бо мова має йти про психічне виснаження людей, які тривалий час живуть у середовищі надмірного стресу. Тому ефективна політика повинна складатися не з однієї заборони, а кількох пов’язаних рішень: жорсткішого витіснення нелегального сегмента, зрозумілої процедури обмежень, а також реальної системи відновлення, де військовому пропонують не лише заборону, але й шлях виходу з залежності. Лише в такому випадку держава зможе довести, що вона дійсно намагається вирішити цю проблему.