Війна не зупинила надприбутки: примноження статків і сучасні можливості українських олігархів
Навіть у розпал повномасштабної війни українські олігархи не лише зберігають контроль над ключовими активами, але й збільшують свої статки. Вони концентрують прибутки у металургії, енергетиці та аграрному секторі, використовуючи зовнішні ринки, диверсифікацію юрисдикцій і контроль над логістичними ланцюгами. Багато підприємств, які залишилися під контролем олігархів, продовжують генерувати прибуток завдяки експортним контрактам, диверсифікації активів та доступу до критичних секторів економіки. Війна створила нові можливості для концентрації капіталу, де руйнування та падіння внутрішнього попиту компенсуються зовнішніми потоками і контрольованими ресурсами.
Концентрація грошей і влади: що показують цифри українського великого бізнесу
Не зважаючи на війну, український великий бізнес продовжує отримували величезні прибутки. Дані, зібрані аналітиками «Опендатабот» і доповнені рейтингами Forbes, дозволяють побачити реальність цієї системи. На даний час в Україні налічується 67 651 компаній з річним доходом понад 10 млн грн, що є менше п’ятої частини всього підприємницького середовища.
Слід зазначити, що великий український бізнес останнім часом змінюється на очах: одні багатії втрачають вплив, інші несподівано примножують капітал. При цьому з’являються нові гравці, а колись непохитні олігархічні компанії тріщать по швах. Аналіз великого бізнесу показує, що олігархи старої школи, які панували над промисловістю та енергетикою, втрачають контроль. Війна, санкції та судові обмеження підірвали їхні монополії, зробивши активи важко ліквідними. Проте їм на зміну приходять нові гравці з IT — ті, хто побудував бізнес з нуля без підтримки держави. В топ-25 найбагатших понад третина — саме IT-підприємці.
Крім того, у великому бізнесі є ще один тренд: жінки міцно входять у великі гроші — чотири з них потрапили до рейтингу 2025 року. Взагалі гендерна структура цього сегмента залишається передбачувано асиметричною, в ній чоловіки становлять 73% власників бізнесів з доходами від 10 млн грн, і ця пропорція майже не змінюється навіть у верхніх ешелонах рейтингів. Винятки існують, але вони поодинокі й тому лише підкреслюють загальну картину.
Географія великого бізнесу виглядає не менш концентрованою, ніж фінансові потоки. Майже чверть всіх заможних бізнесменів зосереджена у Києві, ще 10% — у Дніпропетровській області, 8% — на Львівщині. Якщо додати Київську та Одеську області, стає очевидно, що половина підприємців з високими доходами фізично прив’язані лише до п’яти регіонів країни. Ця концентрація контрастує з прифронтовими областями, де частка бізнесменів мінімальна: Миколаївщина, Луганщина та Херсонщина разом не набирають і трьох відсотків. Тут цифри слугують прямим індикатором того, як війна змінює економічну карту держави.
У верхівці бізнес-піраміди вхідні пороги зростають стрімко, адже, щоб потрапити до сотні лідерів, компанії мають показувати сукупний дохід понад 8,99 млрд грн, тоді як для топ-1000 достатньо 1,29 млрд грн. Водночас навіть у цій групі більшість власників залишаються юридично прив’язаними до України, де 70% бізнесменів з топ-100 мають українську реєстрацію, тоді як решта обирає Кіпр, Велику Британію, США або Швейцарію як податкові й правові гавані.
Українські олігархи: хто зараз на плаву, а хто – ні
Абсолютним лідером за доходами компаній залишається Рінат Ахметов, його бізнеси сумарно генерують близько 565,7 млрд грн. За ним ідуть Віталій Антонов з мережею ОККО та Юрій Косюк з МХП. У першій десятці трапляються й інші юрисдикції — Ізраїль, Кіпр, Монако, а єдиною жінкою в цьому топ-переліку залишається Світлана Івахів, яка через WOG, КОМО та «Галичину» посідає дев’яте місце.
Водночас з цими внутрішніми рейтингами світова картина виглядає ще контрастніше, бо за даними Forbes у 2025 році було зафіксовано шістьох українців у списку мільярдерів світу. Рінат Ахметов і тут очолив цей перелік серед громадян України зі статками 7,9 млрд длр, збільшивши їх за рік майже на 4 млрд длр. Віктор Пінчук додав 1,2 млрд длр і досяг 3,2 млрд длр, Петро Порошенко повернувся до рейтингу з 1,8 млрд длр, а Андрій Веревський вперше став мільярдером. При цьому Вадим Новинський і Костянтин Жеваго формально утримують мільярдні оцінки, хоча їх реальний доступ до цих коштів суттєво обмежений.
Війна стала не лише тестом на фінансову витривалість, а й жорстким фільтром, який відділив формальні статки від реального впливу. Частина колишніх олігархів зникла з економічної сцени не через одномоментне банкрутство, а внаслідок поступової втрати контролю над ключовими активами, без яких великі гроші перестають бути інструментом сили. У цих випадках вирішальними виявилися не масштаби бізнесу в минулому, а поєднання санкцій, кримінальних проваджень, націоналізації та політичної ізоляції, що зробили подальше функціонування старих бізнес-моделей неможливим.
Ігор Коломойський став найбільш показовим прикладом такого зламу, його бізнес-імперія багато років трималася на контролі над енергетичними та фінансовими активами, які забезпечували і грошові потоки, і політичну вагу. Після переходу «Укрнафти» та «Укртатнафти» під контроль держави ця конструкція фактично розпалася. Втрата ключових активів збіглася з кримінальним переслідуванням і перебуванням у СІЗО, що остаточно обмежило можливість впливати на управління навіть тими компаніями, які формально ще залишалися в орбіті його інтересів. У цьому випадку мова йде не про зменшення статків, а про втрату самого механізму їх реалізації, без якого великий капітал перетворюється на абстрактну цифру.
Схожий, але менш публічний процес відбувся з Геннадієм Боголюбовим. Його фінансова позиція традиційно була тісно пов’язана з колом активів групи «Приват», а тому втрати, яких зазнав Коломойський, автоматично вдарили і по ньому. Частина ліквідних ресурсів була виведена за кордон, однак цього виявилося недостатньо для компенсації масштабних претензій з боку держави, насамперед у справі «ПриватБанку». В результаті Боголюбов формально зберіг значні кошти, але втратив можливість діяти як повноцінний гравець української економіки, опинившись у ситуації, де оборона активів важливіша за їх розвиток.
Костянтин Жеваго також випав з-поміж впливових бізнесменів, хоча ще донедавна його ім’я асоціювалося з великим промисловим і фінансовим капіталом. Його гірничо-збагачувальні комбінати, машинобудівні підприємства та фармацевтичні активи опинилися під слідством, арештами або у процесах, що суттєво обмежили управління ними. Додатковим чинником стала справа навколо банку «Фінанси та кредит», яка роками тягнеться в судах і блокує можливість повернення до активної бізнес-діяльності. Формально мільярдні оцінки ще з’являються у фінансових довідках, але фактичний доступ до цих ресурсів залишається мінімальним.
Вадим Новинський зберіг значні промислові активи, однак санкційний режим і арешти зробили їх економічно токсичними. Частки в металургійних і машинобудівних компаніях більше не гарантують ані стабільного доходу, ані свободи управління. Умови, за яких будь-які операції супроводжуються юридичними обмеженнями та репутаційними ризиками, фактично вивели його з-поміж системних гравців, навіть якщо формально власність не була повністю втрачена.
Микола Злочевський утримав значні фінансові ресурси завдяки домовленостям зі слідством і переоформленню активів на членів родини, однак його позиція в українській економіці залишилася вкрай вразливою. Газовидобувний бізнес, який раніше забезпечував стабільні доходи й політичний вплив, перебуває під постійною загрозою втрати, а будь-які спроби повернутися до публічної ролі супроводжуються високими юридичними ризиками.
Всі ці випадки об’єднує спільна логіка, згідно з якою виліт з олігархічної ліги відбувається не тоді, коли зникають гроші, а тоді, коли застосовуються санкції та зникає контроль. Війна і внутрішньополітичні конфлікти різко прискорила цей процес, перетворивши активи без управління, доступу й легітимності на «заморожені» активи. Тому частина колишніх олігархів опинилася за межами великої гри, навіть зберігаючи формальні статки, тоді як інші, менш помітні, але більш адаптивні бізнесмени змогли втриматися в системі, що стала значно жорсткішою до слабких ланок.
Українські олігархи у воєнній економіці
До повномасштабної війни великі бізнесмени володіли 36 зі 100 найбільших підприємств країни, однак за сухими цифрами приховується важливий нюанс, згідно з яким ці компанії акумулювали лише 11% всіх активів українського бізнесу. Частка у загальному доході була ще меншою і становила близько 10%, а в зайнятості — лише 6%. Це означає, що великий бізнес сконцентрований у вузькому сегменті економіки, де кожне підприємство є великим за масштабом, але не формує домінування у всій системі. Найсильніші позиції олігархи зберегли у металургії, видобутку руди, вугілля та нафти, розподілі електроенергії і газу, хімічній промисловості, а також у виробництві нафтопродуктів і коксу.
Однак металургія та видобувна промисловість стали одним з найжорсткіших тестів на стійкість. Втрата підприємств на сході країни, включно з великими виробничими майданчиками, суттєво скоротила фізичні можливості галузі. Проте такі компанії, як «Метінвест», не припинили діяльність, а перебудували виробничі та логістичні ланцюги, спираючись на збережені активи й експортні контракти. За відсутності повноцінного внутрішнього ринку саме експорт став джерелом підтримки операційної діяльності, навіть попри зростання витрат і падіння маржі. У цьому сенсі металургійний бізнес працює як важка машина на знижених обертах, оскільки уже не генерує колишніх прибутків, але залишається функціональним завдяки інерції масштабів і доступу до зовнішніх ринків.
Енергетика, на відміну від металургії, опинилася в ситуації, де економічна логіка постійно поступається безпековій. Регулярні удари по електростанціях і мережах перетворили цей сектор на зону хронічного відновлення, проте його значення для держави лише зросло. Приватні енергетичні компанії зберігають контроль над генерацією та видобутком не тому, що це стабільно прибутково, а тому, що без їхньої участі неможливе функціонування економіки й базової інфраструктури. Така залежність фактично зафіксувала їхній статус системних гравців, навіть за умов постійних втрат і відсутності дивідендів.
Агросектор демонструє інший тип адаптації, де поєднуються вразливість і відносна стійкість. Великі агрохолдинги, зокрема МХП Юрія Косюка, зазнали збитків через обстріли, руйнування виробничих об’єктів і порушення логістики, але не втратили здатності експортувати. Контроль над земельним банком, елеваторами та переробленням дозволив аграрному бізнесу залишатися джерелом валютного виторгу, навіть працюючи в умовах постійних ризиків. У цьому випадку експорт став не інструментом зростання, а способом утримати баланс між витратами й доходами.
Важливою складовою виживання великого бізнесу стала адаптація до воєнних потреб. Частина компаній переорієнтувала окремі виробничі й фінансові процеси на підтримку оборони, забезпечуючи армію технікою, амуніцією та медичними ресурсами. Така участь не змінила структуру бізнесу, але стала елементом його легітимації в суспільстві й водночас способом зберегти операційну цілісність у ситуації, де відстороненість від війни виглядала б ризикованою.
Як показують статистичні дані, за останнє десятиліття частка олігархів в Україні скоротилася приблизно вдвічі порівняно з піком 2011 року. Це пояснюється двома причинами, які взаємно підсилюють одна одну. З одного боку, значна частина активів була втрачена через окупацію Криму та бойові дії на сході. З іншого — бізнеси олігархів зростали повільніше, ніж економіка загалом, поступово втрачаючи відносну вагу навіть там, де формально зберігалися.
Повномасштабна війна різко загострила ці тенденції, тож за оцінками проєкту «Росія заплатить», загальні прямі втрати України від вторгнення РФ наблизилися до 130 млрд длр, з яких близько 10 млрд длр припало на промисловість. Понад 4,5 млрд длр з цієї суми становлять збитки саме великих бізнесменів. Як не парадоксально і тут абсолютним лідером став Рінат Ахметов. Його прямі втрати аналітики оцінили більш ніж у 3,8 млрд длр, що логічно випливає з концентрації його активів у промислових регіонах, які стали епіцентром бойових дій.
Водночас структура власності великого бізнесу давно вийшла за межі України. У середньому близько 60% активів українських олігархів оформлені через іноземні юрисдикції, серед яких найпопулярнішими залишаються Кіпр, Люксембург, Нідерланди та Швейцарія. Винятком був Віктор Медведчук, значна частина активів якого була пов’язана з РФ. Навіть Ахметов, чий бізнес традиційно асоціюється з українською промисловістю, володіє металургійними та гірничодобувними активами у США, Великій Британії, Італії та Болгарії через групу «Метінвест».
Інший підхід демонструє Віктор Пінчук, у якого майже половина статків припадає на нерухомість, здебільшого за кордоном. Йдеться про дорогі об’єкти в Італії та Лондоні, придбані як шляхом прямих інвестицій, так і внаслідок багаторічних судових процесів. Петро Порошенко також диверсифікував бізнес поза межами країни. Його кондитерські фабрики «Рошен» працюють у Литві та Угорщині, а виробник крохмалю Interstarch GMBH — у Німеччині.
Окрему нішу в структурі витрат олігархів займали медіа та так звана м’яка сила, проте з фінансового погляду ці інвестиції майже завжди були збитковими. Медіаактиви Ахметова впродовж 2011–2020 років принесли сукупний мінус у сотні мільйонів доларів, подібна ситуація була і в Дмитра Фірташа, і в групи «Приват». Єдиним, хто формально заробив на ЗМІ, залишався Віктор Пінчук, але навіть його прибуток виглядав незначним на тлі витрат інших.
Схожу логіку мають і вкладення в спорт, оскільки футбольні клуби, стадіони та трансфери поглинали сотні мільйонів доларів, формуючи імідж, політичний капітал і додатковий захист у публічному просторі. «Шахтар» Ахметова, «Динамо» братів Суркісів чи «Металіст» Олександра Ярославського стали символами цієї моделі, де економічна доцільність поступалася репутаційним дивідендам.
Слід зазначити, що після Революції Гідності до цієї конструкції додався ще й антимонопольний тиск. Антимонопольний комітет наклав на олігархів штрафи на суму понад 300 млн доларів, що становило близько 40% усіх санкцій АМКУ за 2014–2021 роки. Проте ефективність цього інструменту виявилася обмеженою. Навіть великі штрафи не перекривали вигод від зловживання монопольним становищем, а судові оскарження фактично блокували їх сплату. В результаті за кілька років було реально сплачено лише п’яту частину накладених санкцій.
У ширшому контексті війна прискорила ослаблення олігархічної присутності в економіці. За даними 2022 року, частка олігархів зменшилася вдвічі порівняно з 2011 роком через втрату активів і руйнування промислової бази. Проте це скорочення не означає зникнення впливу, а лише зміну його форми. Великий бізнес більше не виглядає монолітним і всесильним, але залишається важливим елементом економічної конструкції, що пристосовується до нових умов, утримуючи ключові галузі та балансуючи між втратою ресурсів і збереженням контролю.
Як бачимо, загальна картина, яку вимальовує український бізнес-ландшафт, далека від простих схем. Війна не знищила великий бізнес, але різко оголила його межі. Мільярди більше не гарантують стабільності, а контроль над активами дедалі частіше важливіший за їх номінальну оцінку. У цій реальності виживають ті, хто диверсифікував ризики, вийшов за межі національних ринків або працює в секторах, менш залежних від фізичної інфраструктури. Решта зберігає красномовні цифри у звітах, але дедалі частіше стикається з тим, що ці цифри не конвертуються у реальну силу.
Варто наголосити на ще одному нюансі, повз якого неможливо пройти. В Україні існує ціла група «впливових людей», які є прихованими олігархами. Вони майже не з’являються у публічному полі, але фактично контролюють великі активи та впливають на економіку і політику з тіні. Складні офшорні структури, номінальні власники та хитрі фінансові схеми дозволяють їм приховувати справжні статки та розподіл влади.
Вони залишаються непомітними для суспільства, але їхній вплив відчутний на всіх рівнях — від політики до енергетики та фінансів. Війна фактично працює на їхню користь: нестабільність і складність ринку дають тіньовим гравцям унікальну можливість зміцнювати власні позиції, тоді як більшість бізнесу бореться за виживання. Сучасна ситуація дозволяє прихованим олігархам зберігати контроль над активами, уникати перевірок і суттєво нарощувати свій капітал. Війна для них стала вкрай вигідною, і поки країна потерпає від її наслідків, відкритість їх бізнесу та прозорість активів відходить на другий план.
Ці «приховані капіталісти» використовують війну, хаос і регуляторні прогалини для примноження своїх статків, перетворюючи сучасну кризу на можливості для себе. Вони зараз без проблем зберігають контроль над активами та вигідно перерозподіляють свої ресурси, однак не без відома представників влади, а за їх участю. При цьому велика частина капіталу проходить через кіпрські, панамські та інші офшори, що ускладнює будь-яку спробу визначити реальних власників.
Поки одні українці борються за виживання і донатять, а військові збирають гроші на зброю, тепловізори й бронежилети, ці тіньові гравці та інші олігархи живуть в комфорті та продовжують нарощувати свої статки, залишаючись у безпеці за маскою легальності та складних корпоративних схем. Це породжує незручні й риторичні питання для представників влади: чому війна стає часом надприбутків для обраних? Чому держава не вимагає від найбагатших реальної участі у фінансуванні оборони? Чому ті, хто збагачується в умовах війни, не стикаються з жорсткими перевірками, додатковими податками чи санкціями?
Цивільні та військові, які стоять на передовій зі скромними ресурсами та значними ризиками для життя, бачать все це як очевидний розрив між тими, хто має доступ до капіталу й фінансових ринків, і тими, хто вимушений шукати кожну копійку в умовах дефіциту й небезпеки. Контраст між багатомільярдними статками та браком базових ресурсів для фронту та простих українців створює соціальну напругу, адже мотивація і логіка війни вимагають не лише військової сили, а максимально ефективного перерозподілу ресурсів в інтересах національної безпеки. Поки всі ці питання залишаються без відповіді, війна для одних залишається боротьбою за інтереси держави і виживанням, а для інших — зручним та вигідним часом для збереження й примноження свого багатства.
