З 19 по 25 травня 2025 року в Україні вперше проходить Національний тиждень безбар’єрності — ініціатива, що має на меті формування культури інклюзії та рівних можливостей для кожного громадянина. Цей захід реалізується в рамках Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору до 2030 року, ініційованої Першою леді України Оленою Зеленською.
Безбар’єрність — це не лише про відсутність фізичних перешкод, таких як сходи без пандусів чи вузькі двері. Це про створення умов, за яких кожна людина, незалежно від віку, стану здоров’я чи соціального статусу, має рівний доступ до всіх сфер життя: освіти, працевлаштування, культурних заходів та громадських послуг.
Повномасштабна війна в Україні призвела до значного збільшення кількості людей з інвалідністю. За перші ж 10 місяців війни у 2022 році кількість нових випадків інвалідності зросла в 3,5 рази порівняно з довоєнним періодом. Це підкреслює необхідність створення безбар’єрного середовища, яке дозволить кожному громадянину реалізувати свій потенціал.
Безбар’єрність у щоденному житті: що це означає насправді?
Уявіть, що кожна ваша спроба вийти з дому — це виклик. Ліфт не працює, сходи без пандуса, двері заважкі, а автобус зупиняється так, що візок не заїде. Для мільйонів людей в Україні така реальність — щоденна. Проте безбар’єрність — це не лише про людей з інвалідністю. Це про комфорт, гідність і рівні можливості для всіх: молодих мам із візками, літніх людей, тих, хто травмував ногу або просто тягне важку валізу.
Справжня безбар’єрність починається з доступної інфраструктури. Коли у місті з’являються пандуси з правильним нахилом, ліфти на переходах, широкі дверні прорізи без високих порогів — це не просто про комфорт. Це сигнал: тут вас бачать, тут вам раді, незалежно від ваших фізичних можливостей. Це простір, у якому можна жити, а не виживати.
А що робити, якщо потрібно пересуватися містом? У гру вступає інклюзивний транспорт. Автобуси з низькою підлогою, вагони метро з аудіосповіщенням, спеціальні зони для візків і ремені безпеки — усе це не розкіш, а необхідність. Інколи звичайна поїздка до лікаря чи в магазин перетворюється на непосильну місію, якщо транспорт не враховує різні потреби. Безбар’єрний транспорт — це ключ до свободи пересування.
Важливо й те, як працює освітня система. Доступ до якісної освіти для людей з інвалідністю або особливостями розвитку не має бути привілеєм. Адаптовані програми, спеціалізовані педагоги, можливість навчання онлайн — це ті кроки, які дозволяють кожній людині реалізувати свій потенціал. Бо безбар’єрна освіта — це не тільки пандус до школи, а й двері до майбутнього.
Нарешті, в епоху діджиталу не менш важливою є цифрова доступність. Державні послуги, медичні сервіси, онлайн-освіта, новини — усе це має бути доступним для всіх, незалежно від зору, слуху, моторики чи технічної обізнаності. Простий, зручний, озвучений інтерфейс, субтитри, контрастні екрани, можливість отримати допомогу офлайн — це про повагу й інклюзію в цифровому середовищі.
Безбар’єрність — це не щось абстрактне або суто технічне. Це щоденні рішення, що формують середовище, у якому кожен може жити повноцінно. Вона починається з елементарного: подумати, чи зручно тут буде іншим. Бо безбар’єрність — це зрештою про людяність.
“Безбар’єрність — це не про пільги, а про рівні можливості для всіх”, зазначається в інформаційній рамці Національного тижня безбар’єрності.
Понад 20 мільйонів українців потребують безбар’єрного середовища
Коли йдеться про доступність, важливо розуміти: це не про «меншість». За приблизними підрахунками, щонайменше 22 мільйони людей в Україні щодня стикаються з тими чи іншими бар’єрами у міському просторі, на транспорті чи в цифровому середовищі. Хто увійшов до цієї статистики?
- 10,3 млн літніх людей (60+), для яких пандус, лавка чи доступна аптека — питання повсякденного виживання.
- 4,9 млн внутрішньо переміщених осіб, які часто оселяються у непридатних для маломобільних людей будинках.
- 2,7 млн людей з інвалідністю, які без адаптованої інфраструктури втрачають доступ до базових прав і послуг.
- 1,2 млн ветеранів і демобілізованих, частина з яких має поранення чи ПТСР і потребує особливого середовища.
- 3–4 млн батьків з маленькими дітьми, яким потрібен простір без сходів і з безпечним доступом до транспорту, садків, лікарень.
Сукупно це кожен другий мешканець країни. Тож безбар’єрність — не привілей, а основа для гідного життя мільйонів. І вона починається не з інструкцій, а з політичної волі, нового архітектурного мислення і людяності. Розглянемо можливості безбар’єрного простору детальніше.
Доступність — це зручно для всіх
Ми часто помилково сприймаємо доступність як щось «спеціальне» для людей з інвалідністю. Але насправді, зручний простір — це комфортність для кожного. Занижені бордюри полегшують рух не лише людям на візках, а й батькам з візочками чи старшим людям із втратою мобільності. Субтитри в громадських відео — не лише для людей з порушенням слуху, а й для тих, хто переглядає відео без звуку. Зручні сайти держпослуг — не виняткове право незрячих, а й порятунок для всіх у поспіху. Один розв’язаний бар’єр — полегшення одразу для кількох груп. Це і є принцип універсального дизайну — коли міста, сервіси й технології створюються не “для обраних”, а з урахуванням потреб більшості.
Безбар’єрність по-європейськи: правила, яких дотримуються
У Європейському Союзі впровадження безбар’єрного середовища — не просто жест доброї волі, а чітко окреслений правовий обов’язок, закріплений у низці стратегічних документів і директив. Одним із ключових нормативних актів є Європейський акт про доступність (European Accessibility Act), ухвалений у 2019 році. Він зобов’язує країни-члени ЄС усувати бар’єри в доступі до товарів і послуг: банкоматів, мобільних додатків, сайтів, електронної комерції, громадського транспорту тощо. Цей акт встановлює уніфіковані стандарти, які мають зробити європейський ринок інклюзивним і зручним для всіх, незалежно від фізичних можливостей.
Ще раніше Європейський Союз ратифікував Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю, згідно з якою уряди зобов’язані забезпечити доступність у найширшому розумінні: у фізичному середовищі, транспорті, освіті, медицині, працевлаштуванні, цифрових технологіях. Особливий акцент у Конвенції зроблено на так званому універсальному дизайні — створенні середовища, зручного для кожного, без потреби в додатковій адаптації.
На основі цих міжнародних зобов’язань Європейська Комісія розробила Стратегію з прав осіб з інвалідністю на 2021–2030 роки. Цей документ визначає довгострокову політику інклюзивності в Європі та ставить за мету забезпечити рівну участь людей з інвалідністю в усіх сферах життя: від шкільної освіти до доступу до житла, від участі в демократичному процесі до повноцінного користування цифровими сервісами.
Окремо варто згадати Директиву ЄС щодо доступності вебсайтів і мобільних додатків органів влади, яка передбачає чіткі технічні вимоги для державних цифрових ресурсів. У ній ідеться про необхідність логічної структури сайтів, використання альтернативного тексту для зображень, надання субтитрів та жестової мови для відео — все це робить інформацію доступною не лише людям з інвалідністю, а й багатьом іншим групам користувачів.
Для України, яка офіційно рухається в напрямку європейської інтеграції, ці документи мають особливе значення. Вони задають чіткі стандарти, яких доведеться дотримуватись у межах виконання Угоди про асоціацію з ЄС і гармонізації українського законодавства з європейським. Інакше кажучи, безбар’єрність у Європі — це не майбутнє, це норма сьогодення, до якої Україна вже активно прямує.
