Дводенний державний візит Дональда Трампа до Великої Британії став водночас тріумфом протоколу й випробуванням політики. Для прем’єр-міністра Кіра Стармера це була нагода закріпити “особливі відносини” з Вашингтоном, а для американського президента – продемонструвати власний політичний стиль: поєднання лестощів, жорстких вимог і непередбачуваних заяв. Водночас пишні церемонії та фотосесії спричинили справжній вибух у соціальних мережах: кадри з Трампом у Віндзорському замку миттєво перетворилися на меми. Особливо активно обговорювали його задоволений вигляд під час військових почестей та іронічні жести на зустрічі зі Стармером. Мем-культура, яка миттєво підхопила цю подію, показала подвійність моменту: для одних це було свято дипломатичного престижу, для інших – нагода висміяти перебільшену театральність і самозакоханий стиль американського президента.
Пишність і протокол як політичний інструмент
Королівський прийом у Віндзорському замку, участь у бенкеті з королем Чарльзом III та урочисті церемонії справили на Трампа бажане враження. Reuters назвала це “днем безпрецедентної пишноти”, а New York Times наголосила, що сама атмосфера зустрічі виглядала більше як жест лестощів, ніж платформа для політичного прориву. Для Лондона ставка була високою: створити враження єдності попри розбіжності, що накопичились між двома столицями.
Міграційний фронт: “залучити військових”
Найгучнішою заявою Трампа стала порада Британії використати армію для контролю кордонів. “Це руйнує країни зсередини”, – попередив він, порівнюючи британську ситуацію з американською. На тлі внутрішньої політичної напруги у Лейбористській партії та зростання рейтингів партії Реформа Найджела Фараджа тема міграції набула ще більшої вибухової сили. Саме тут слова Трампа прозвучали як підкріплення ультраправих настроїв.
Трохи контексту. Останніми роками Британія стикається з різким зростанням кількості мігрантів, які намагаються перетнути Ла-Манш на невеликих човнах. За даними Міністерства внутрішніх справ, лише у 2024 році було зафіксовано понад 30 тисяч спроб. Ця тема стала символом “кризового управління” для британської політики: медіа активно транслюють образ переповнених човнів, а опозиція і популісти використовують це як доказ “неспроможності уряду”.
Кір Стармер і його уряд намагаються продемонструвати жорстку, але “гуманну” міграційну політику. Вони скасували суперечливий план попередників – відправляти біженців у Руанду, натомість роблять ставку на міжнародні угоди та зміцнення берегової охорони. Проте ця стратегія виглядає повільною, і частина виборців розчарована. Усередині Лейбористської партії виникають дискусії: ліва фракція вимагає гуманітарного підходу, права – наполягає на суворішому контролі.
Тему активно експлуатує Найджел Фараж – архітектор Brexit, нині лідер партії “Реформа”. Його риторика проста і радикальна: “кордони під загрозою, влада не контролює ситуацію”. Це знаходить відгук у виборців, які втомилися від абстрактних дискусій і хочуть простих рішень. Згідно з останніми опитуваннями, “Реформа” набирає понад 20% підтримки, що ставить її у пряму конкуренцію з консерваторами і тисне на Лейбористів.
У цьому контексті порада Трампа “залучати військових” прозвучала як легітимізація найбільш радикальних пропозицій. Для британського політичного мейнстріму використання армії у внутрішній міграційній кризі виглядає крайнім заходом, але для ультраправих це привабливий символ “сильної руки”. Виходить, що американський президент фактично підживив риторику Фаража та посилив тиск на уряд Стармера.
Палестинське питання і розходження з Стармером
Британія готується офіційно визнати Палестину, чим викликає занепокоєння Вашингтона. Трамп назвав цей крок “однією з небагатьох розбіжностей”, але публічно уникав різкої критики. Стармер, своєю чергою, намагався представити рішення як суверенне і символічне, прив’язане до гуманітарної катастрофи у Газі. Проте позиції Лондона і Вашингтона тут залишаються діаметрально протилежними.
Варто нагадати, що Британія має особливе історичне тло у палестинському питанні. Ще у 1917 році “Декларація Бальфура” фактично заклала основу для створення єврейської держави, але водночас залишила відкритим питання прав арабського населення. Згодом саме Лондон адміністрував Палестину як мандатну територію Ліги Націй. Тож у британському політичному дискурсі це питання завжди мало елемент “історичного боргу”.
Рішення уряду Кіра Стармера визнавати Палестину значною мірою ґрунтується на емоційному фоні війни у Газі. Згідно з даними ООН, кількість загиблих цивільних перевищила десятки тисяч, інфраструктура зруйнована, гуманітарна ситуація описується як “катастрофічна”. Для Лейбористів це питання не лише міжнародного права, а й морального авторитету. Визнання Палестини подається як жест солідарності з жертвами війни, що відповідає традиційним цінностям партії.
Для Вашингтона будь-які кроки, які виглядають як підрив легітимності Ізраїлю, сприймаються з підозрою. Особливо в адміністрації Трампа, яка традиційно позиціонує себе як жорсткий союзник Ізраїлю. Визнання Палестини без паралельних гарантій для безпеки Ізраїлю розцінюється у США як “однобічний жест”, що може ускладнити переговори і навіть легітимізувати радикальні сили на палестинському боці.
Для Кіра Стармера це рішення також має внутрішній вимір. Лейбористська партія історично має сильне крило, яке симпатизує палестинській справі. Після років звинувачень у “толеруванні антисемітизму” під керівництвом Джеремі Корбіна, Стармер прагне переосмислити позицію партії: одночасно дистанціюватися від крайніх лівих і продемонструвати моральне лідерство. Визнання Палестини стало символічним компромісом – жестом, який задовольняє лівоцентричний електорат і підкреслює автономність британської дипломатії.
Які дипломатичні наслідки може мати питання Палестини?
Для Лондона – це можливість заявити про власну суб’єктність у світовій політиці, навіть якщо рішення спричиняє роздратування у Вашингтоні чи Єрусалимі.
Для Вашингтона – привід нагадати союзникам про важливість єдності, особливо на тлі глобальних криз.
Для Трампа особисто – ще одна нагода наголосити на власній близькосхідній лінії, яка робить ставку на союз із Ізраїлем і маргіналізацію палестинської проблематики.
Український вимір: “Путін мене підвів”
Важливим сигналом стала несподівана заява Трампа про те, що російський президент “дійсно підвів його”. Американський лідер визнав, що очікував швидших домовленостей про перемир’я, і тепер публічно констатував зростання втрат у російській армії. Для Лондона це прозвучало як дипломатична перемога: ізоляція Кремля стала однією з головних цілей британської зовнішньої політики. Водночас конкретних кроків від США так і не пролунало – і тут скептицизм NYT виглядає обґрунтованим.
Енергетика: “дорогий жарт” про вітроенергетику
Ще однією точкою розбіжності стала енергетика. Трамп відкинув вітрову енергетику як “дуже дорогий жарт” і порадив Британії робити ставку на нафту й газ Північного моря. Стармер у відповідь наполягав на енергетичному балансі та ролі відновлюваних джерел. Ця суперечка віддзеркалила ширшу різницю у підходах: прагматичний популізм Трампа проти прагнення Британії поєднувати енергетичну безпеку й кліматичні зобов’язання.
Попри теплі слова і відсутність публічних конфліктів, як пише низка британських медіа, реальні суперечності залишилися: від України та Гази до торговельних угод і тарифів. Mirror розкритикувала візит як “звеличення американського хулігана”, який послаблює НАТО і зраджує Україну. Втім, для Стармера головним здобутком стало уникнення публічного приниження та демонстрація Британії як надійного партнера США.
Як пише Forbes, Трамп дружньо поплескав Кіра Стармера по спині, але водночас уникав відвертих розмов про потенційно конфліктні теми — від питання палестинської державності та міграційної політики до енергетики, свободи слова й скандальної відставки британського посла у Вашингтоні після витоку його зв’язків із фінансистом-дисидентом Джеффрі Епштейном, зазначає The Wall Street Journal. Для Лондона головним здобутком стали рекордні обсяги американських інвестицій: саме вони підтвердили для Стармера правильність рішення знову запросити Трампа з державним візитом, пише Reuters. Водночас такий крок був високоризикованим, адже фактично британський прем’єр поставив на непередбачуваність глави Білого дому, прагнучи зберегти його прихильність.
Баланс між шоу і стратегією
Візит Трампа до Лондона не приніс проривів у політиці, але дозволив двом лідерам показати світу контрольовану дипломатичну картинку. Для Трампа – це нагода знову виступити на європейській арені у звичному стилі “сильної руки”. Для Стармера – шанс втримати складну рівновагу між внутрішніми кризами та міжнародними зобов’язаннями.
У підсумку “особливі відносини” залишилися радше питанням символів, ніж рішень. Але саме в символах сьогодні шукають стабільності обидві сторони Атлантики.
