Європа згортає безумовний притулок для українців: Ірландія скорочує державне житло і пропонує 2500 євро на людину за повернення

Європа входить у фазу, коли український притулок стає звичайною внутрішньою політикою – з її рахунками, дефіцитом житла, електоральними страхами і жорстким відбором. Саме тому ірландський намір протягом найближчого року згорнути контракти на державне проживання для 16 тис. українців і запропонувати їм до 2500 євро на людину або до 10 тис. євро на сім’ю за добровільне повернення є важливим як концентрований симптом ширшого процесу. 

Те, що у 2022 році подавалося як морально беззастережний екстрений прийом, наразі все помітніше перетворюється на систему скорочення витрат, селекції і керованого повернення. Інакше кажучи, війна затягнулася настільки, що навіть солідарність у Європі починає працювати за правилами політичної економії.

Кінець екстреного режиму

Якщо дивитися на Євросоюз у цілому, ірландський кейс вже не справляє екзотичне враження. Наприкінці зими під тимчасовим захистом у Євросоюзі перебували 4,40 млн українських біженців. Найбільше з них зосереджено в Німеччині, Польщі та Чехії, а за навантаженням на населення Чехія й Польща лишаються серед головних країн прийому. 

Уже сама ця географія пояснює, чому політика щодо українців більше не може бути суто гуманітарним винятком. Коли кілька держав утримують основну масу переміщених людей, будь-яке коригування виплат, житла чи доступу до послуг автоматично стає частиною європейського тренду. У червні минулого року Єврокомісія, пропонуючи продовжити тимчасовий захист до 4 березня 2027 року, одночасно закликала країни готувати добровільні повернення і переводити частину українців на інші правові статуси. Раніше ІА Факт уже писало про те, як у ЄС готуються до перегляду моделі перебування українців після 2027 року.

А у минулому вересні Рада Євросоюзу вже формалізувала цю логіку як перехід із режиму тимчасового захисту до нової моделі, де поруч існують повернення, легалізація через роботу чи навчання і жорсткіший індивідуальний відбір.

Найкраще ці трансформації демонструє Польща. З 1 липня 2024 року Варшава припинила грошову компенсацію приватним домогосподарствам за розміщення українців і перевела підтримку переважно в колективні центри під контролем воєвод, апелювавши до того, що інструменти 2022 і 2023 років “втратили свою актуальність”. 

Інакше кажучи, держава не відмовилася від допомоги повністю, але замінила широкий і дорогий механізм на більш контрольований і дешевший. 

У Чехії зрушення пішло ще далі: для низки українців відкрили спеціальний довгостроковий статус, але лише за умови економічної самодостатності. Річний дохід має становити 440 тис. чеських крон на людину плюс 110 тис. крон на кожного утриманця, а сам дозвіл, хоч і дає п’ятирічне право проживання, закриває доступ до більшості нестрахових соцвиплат.  За оцінкою правозахисної мережі PICUM, із понад 300 тис. людей під тимчасовим захистом претендувати на нього могли близько 20 тис., хоча інтерес виявили понад 80 тис. 

У Німеччині логіка інша за формою, але схожа за змістом: країна зберігає широкий доступ українців до ринку праці, проте торік готувала зниження допомоги для новоприбулих приблизно на 100 євро на місяць через переведення їх із громадянської допомоги на нижчий рівень підтримки за законом для шукачів притулку. 

А в Ірландії ця еволюція зчитується майже покроково: спершу урізання тижневих виплат у держрозміщенні з 220 до 38,80 євро, потім скорочення безкоштовного проживання для новоприбулих до 30 днів, а тепер і розмова про повноцінну схему повернення за гроші.  ІА Факт уже звертало увагу на інший симптом тієї самої тенденції в Ірландії: поступове згортання виплат за розміщення українців і повернення частини житла та готелів у звичайний ринок. 

Це і є новий європейський ритм: менше універсальних пільг, більше адресності, жорсткіший зв’язок між допомогою, працею і правом залишитися.

Чому політика змінюється саме тепер

Не варто повторювати провокативний наратив про те, що Європа нібито “втомилася”. Насправді це не втома, а раціоналізація. Будь-яка масова гуманітарна схема з часом перетворюється на постійну статтю витрат, а отже входить у ту саму зону політичної чутливості, що й житло, медицина чи школи для власних виборців. 

У Польщі витрати на підтримку українців сягнули 4,9 млрд злотих у 2022 році і 2,5 млрд у 2023 році. В Ірландії уряд урізав виплати, не приховуючи, що система має бути ближчою до практик інших європейських країн. 

У Німеччині житлова криза зробила тему біженців частиною передвиборчої боротьби: кількість людей у тимчасових притулках більш ніж подвоїлася між 2022 і 2024 роками, а майже 40 відсотків муніципалітетів описували свою ситуацію як критичну або кризову. Там, де дефіцит житла вже б’є по місцевому електорату через оренду, ціни й перевантаження інфраструктури, політик рано чи пізно починає говорити не мовою моралі, а мовою обмеженого ресурсу.

Суспільний настрій теж змінюється не драматично, але достатньо, щоб уряди міняли курс. За даними Євробарометра рік тому 4 з 5 громадян Євросоюзу все ще підтримували прихисток людей, які тікають від війни, а 76 відсотків підтримували фінансову та гуманітарну допомогу Україні. 

Проте дослідження агенції Євросоюзу Eurofound показує іншу сторону цієї ж картини: підтримка розміщення українців знизилася порівняно з 2022 роком, а частка тих, хто вважає, що уряди зробили “занадто багато” у сфері житла та допомоги, за два роки зросла на 7,9 відсоткового пункту. 

Це не антиукраїнський злам, а повернення міграції в центр звичайної внутрішньої політики. Саме тому Австрія рік тому заморозила возз’єднання сімей для шукачів притулку, пославшись на перевантаження системи й тиск міграційної теми, а в Нідерландах урядова коаліція розвалилась після того, як Геерт Вілдерс, нідерландський ультраправий політик, відомий жорсткою антиміграційною та антимусульманською риторикою, спробував зробити жорсткішу імміграційну політику головною віссю нових виборів. Міграція знову стала універсальним контейнером для страхів про житло, ціни, безпеку й керованість держави.

Є ще один, менш очевидний, але вирішальний чинник: українці за чотири роки перестали бути однорідною групою. За аналізом Агентства ООН у справах біженців, оприлюдненим на початку цього року, 57 відсотків українських біженців у Європі вже працювали, але це все ще на 22 відсоткові пункти нижче за рівень зайнятості громадян приймаючих країн. 

Ще важливіше й те, що 2 з 3 працюють нижче за свій рівень кваліфікації, а люди з вищою освітою у п’ять разів частіше, ніж місцеві працівники, опиняються на низькокваліфікованих посадах. Для європейської економіки це означає одночасно і кадровий резерв, і втрату продуктивності через недовикористані навички. 

Не випадково офіційні європейські сервіси працевлаштування зараз говорять про 42 дефіцитні професії, а найгостріший брак кадрів фіксують у медицині, будівництві, цифрових технологіях, транспорті й частині сервісного сектору. 

У Німеччині Федеральне агентство з праці повідомляло, що в країні вже працюють майже 300 тис. людей з України, а сама агенція пише про інтерес бізнесу до цього трудового потенціалу. У Польщі спільний аналіз Агентства ООН у справах біженців і Deloitte показав, що українські біженці додали 2,7 відсотка до ВВП країни у 2024 році, а кращий збіг між навичками і роботою міг би давати ще 6 млрд злотих виграшу щороку. 

Тому нинішня політика не є однаковою для всіх: там, де українець закриває кадрову діру, його прагнуть утримати; там, де він залишається насамперед отримувачем соціальної підтримки, правила стають жорсткішими.

…Наступного разу ми розглянемо, чому після 4 березня 2027 року Європа, найімовірніше, не побачить жодного “великого повернення” українців, а натомість увійде в фазу жорсткого сортування людей за корисністю, інтегрованістю і здатністю самостійно втриматися в нових правилах. Для одних це означатиме легалізацію через роботу, навчання чи сім’ю, для інших – добровільне повернення, а для найуразливіших – ризик опинитися в сірій зоні між статусами, де формальна “добровільність” дедалі більше схожа на м’яке витіснення.

Але головна розвилка вже не в Брюсселі, а в Україні. Європа може фінансово і адміністративно підштовхувати людей до повернення, проте лише Україна визначить, чи стане це повернення реальністю, а не коротким і болісним зворотним рейсом у країну, де бракує безпеки, житла, роботи й стабільної інфраструктури. І саме тому нова міграційна політика ЄС є для Києва не абстрактною зовнішньою темою, а тестом на здатність держави не просто покликати людей додому, а втримати їх тут. 

Тетяна Вікторова