У 1945 році американський журналіст, репортер газети Saturday Evening Post Едґар Сноу, подорожуючи Україною, написав: “війна, яку в світі часто називають “російською славою”, мала б “по-справедливому визнана насамперед українською війною””. Сноу бачив те, що згодом розчинилося у радянському, а пізніше – російському великодержавному наративі: саме українська земля стала одним із головних театрів бойових дій Другої світової, а українське суспільство заплатило за перемогу над нацизмом ціну, співмірну з національною катастрофою.
Сьогодні, коли Росія остаточно перетворила пам’ять про Другу світову на політичну релігію, питання про роль українців у перемозі над нацизмом перестає бути лише історичною дискусією. Йдеться про право на власну пам’ять і власний досвід війни, який десятиліттями був поглинутий формулою “русский народ-победитель”.
Перемога без республік ?
Парадокс полягає в тому, що радянська держава, яка офіційно складалася з союзних республік, після війни фактично стерла республіканський вимір перемоги. В історичній пам’яті залишився абстрактний “радянський народ”, який у російській інтерпретації поступово перетворився виключно на “російський”. Саме тому сьогодні російська політика пам’яті подає перемогу над нацизмом як виняткову заслугу Росії, хоча сама структура СРСР, масштаби мобілізації та географія втрат свідчать про інше.
Україна була не периферією війни, а одним із її центрів.
Через територію України фронт пройшов двічі. Тут відбувалися одні з найбільших битв Другої світової, тут зосереджувалася значна частина радянської промисловості й сільського господарства, тут нацистський окупаційний режим набув особливо жорстоких форм. За роки війни понад шість мільйонів громадян Української РСР воювали у складі Червоної армії. Українці були серед командувачів фронтів, маршалів, льотчиків, танкістів, саперів, партизанів. Вони воювали не лише в радянських військах, а й у польських, чехословацьких, французьких, італійських підрозділах Опору.
Ціна, співмірна з катастрофою
Але сама по собі кількість мобілізованих ще не пояснює масштабу українського досвіду війни. Значно більш промовистою є ціна.
За різними оцінками, Україна втратила близько 10 мільйонів людей (16,7% усього населення), а демографічні втрати сягнули 13–14 мільйонів. Загинув майже кожен шостий мешканець республіки. Це один із найвищих показників у Європі. Для порівняння: у Польщі населення в роки війни скоротилося на 19,6%, Німеччині – на 9%, Югославії – на 10,6%, Франції – на 1,5%, Італії – на 1,1%, Угорщині – на 4,6%, Румунії – на 3,7%, Великобританії – на 0,7%, США – на 0,2%, Японії – на 3,4%.
Були знищені міста, транспорт, промисловість, школи, музеї, бібліотеки. Сотні тисяч українських євреїв стали жертвами Голокосту. Мільйони людей залишилися без житла. Після війни Україна отримала не тріумф, а суспільство, спотворене смертю, каліцтвом, сирітством і голодом.
У радянському офіційному дискурсі ця ціна майже ніколи не осмислювалася як українська. Вона ставала частиною «загальносоюзної жертви», де етнічні, регіональні та республіканські виміри навмисно розмивалися. У результаті виникла ситуація, коли народ, що пережив одну з найбільших гуманітарних катастроф у Європі ХХ століття, так і не отримав повноцінного права говорити про неї від власного імені.
Чому українці воювали за СРСР
Це важливо ще й тому, що українці воювали у війні не з примусу. Спроба пояснити участь мільйонів людей виключно страхом перед радянською системою спрощує історію до карикатурного зображення. Значна частина суспільства тоді мислила не національними категоріями сучасної доби, а категоріями радянської приналежності та інтернаціональної ідентифікації. Для мільйонів українців СРСР був їхньою державою – із певною несправедливістю, проявами зла, але своєю. Саме тому українці добровільно вступали до армії, будували військову кар’єру, гинули під Сталінградом, Варшавою чи Берліном, не сприймаючи це як суперечність власній ідентичності.
Пам’ять про цю війну в Україні досі залишається не лише частиною державної історії, а й частиною родинної пам’яті. Майже в кожній сім’ї є історії про тих, хто загинув на фронті, зник безвісти, пройшов окупацію, повернувся скаліченим або так і не зміг повернутися додому. Для багатьох українців це не абстрактна сторінка з підручника, а пам’ять про дідів і прадідів, які воювали, втрачали побратимів, відстоювали свою землю й прожили решту життя з досвідом війни, що вже ніколи не відпускав їх до кінця.
Без цього визнання українська історія війни є схематичною й неправдивою.
Так само неправдою є спроба представити всю Україну виключно через націоналістичний рух. Досвід ОУН і УПА був важливим, трагічним і принциповим для формування модерної української політичної нації. Але поряд із ним існувала інша масова реальність — фронтовиків Червоної армії, евакуйованих робітників, підпільників, медиків, остарбайтерів, людей, які не боролися за незалежність України у сучасному сенсі, але при цьому залишалися українцями.
Українці у цифрах війни: масштаб участі та внеску
Участь українців у Другій світовій війні має не лише людський і моральний вимір, а й чітко зафіксовані статистичні параметри, які дозволяють побачити масштаб їхнього внеску у перемогу над нацизмом.
На 1 листопада 1947 року з 9 284 199 нагород, врученої представникам 193 народів і національностей СРСР, на долю українців припадало 1 710 766 орденів і медалей. Ця цифра відображає не символічну присутність, а масову участь українців у бойових діях на різних рівнях – від рядового складу до командних позицій.
У структурі вищого командування також простежується вагомий український компонент. Серед генералів та адміралів воєнного періоду налічувалося близько 300 вихідців з України. У роки війни вони командували 15 фронтами, що фактично означало участь у стратегічному керуванні ключовими операціями на східноєвропейському театрі бойових дій.
Не менш значним був внесок у нерегулярні форми спротиву. У партизанському та підпільному русі українці становили одну з найчисельніших груп. У загонах, що діяли на території України, їх частка сягала близько 160 тисяч осіб. У білоруському партизанському русі брали участь 3,84% вихідців з України, а в партизанських формуваннях Молдавії – близько 20%, що свідчить про широку географію української присутності в русі Опору.
Важливим елементом воєнної мобілізації став і тил. Населення України зібрало у фонд оборони близько 2 млрд карбованців. Лише на створення танкової колони “За Радянську Україну” було акумульовано 9,6 млн карбованців готівкою та ще 1 млн – у вигляді облігацій державних позик.
Ці цифри фіксують не лише масштаби участі, а й всебічну роль України у воєнній системі того часу як одного з ключових людських, ресурсних і організаційних центрів спротиву нацизму.
“Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії… Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни”, – писала Ліна Костенко.
Монополія на перемогу
Саме тут виникає одна з головних проблем сучасної політики пам’яті. Україна довго виходила з потреби дистанціюватися від радянського міфу про “Велику Вітчизняну війну”, який Москва перетворила на інструмент імперської легітимізації. Але разом із цим подекуди почала зникати й жива пам’ять про самих людей – без поділу на “правильних” і “неправильних” загиблих, фронтовиків чи жертв війни.
Росія монополізувала перемогу, оголосивши себе єдиним спадкоємцем переможців. У відповідь в Україні часом доходять до іншої крайності: разом із радянським міфом із суспільної пам’яті починають виштовхувати і мільйони українців, які воювали проти нацизму в лавах Червоної армії. Це створює небезпечну порожнечу, яку Росія охоче заповнює сама.
У результаті український фронтовик ніби втрачає власне місце в історії й автоматично стає частиною російського наративу про “русского солдата”.
Пам’ять без ревізіонізму
Тому сьогодні важливо говорити не про “чужу” чи “не нашу” перемогу, а про український вимір перемоги над нацизмом. Поняття “фашизм” у радянській традиції стало універсальним політичним ярликом і часто втрачало конкретність. Натомість саме нацизм був ідеологією та практикою Третього рейху, який приніс Україні масове знищення, окупацію й терор.
Український досвід Другої світової не вкладається в прості схеми. Це історія народу, який одночасно воював у різних арміях, пережив дві тоталітарні системи, став жертвою масового терору й водночас зробив один із найбільших внесків у розгром нацистської Німеччини.
Саме тому пам’ять про цю війну не може бути ані російською монополією, ані полем для механічного стирання всього радянського шару українського минулого, адже тоді зникають не імперські міфи. Тоді зникають в цій історії самі українці.
Проблема ще й у тому, що ставлення суспільства до пам’яті про минулі війни завжди формує ставлення до пам’яті про війни теперішні. Коли пам’ять про мільйони людей, які воювали проти нацизму, починають зводити винятково до символів чужої імперії, виникає небезпечний прецедент: наступним поколінням дедалі складніше пояснити, чому пам’ять про нинішню російсько-українську війну має залишатися недоторканною.
Адже йдеться не лише про пам’ятники чи назви, а про принцип ставлення до тих, хто воював, загинув і вистояв. Держава й суспільство можуть переосмислювати історію, але це переосмислення не повинно перетворюватися на стирання людської пам’яті як такої.
“Ті, хто не пам’ятає минулого, приречені повторювати його“, – варто пам’ятати ці слова філософа Джорджа Сантаяни.
