5 вересня 2024 року Мішель Барньє став прем’єр-міністром Франції, змінивши на цій посаді Габріеля Атталя, який займав цю посаду з січня по вересень 2024 року. Барньє має 30-річний політичний досвід: в його послужному списку робота на посадах Держсекретаря з європейських справ, Єврокомісара з регіональної політики, Міністра закордонних справ Франції, Міністра сільського господарства Франції та інших.
Крім того, Барньє був головним перемовником ЄС з Великобританією під час переговорів щодо Brexit. Новий французький прем’єр відомий своєю завзятістю та дипломатичними навичками, які принесли йому повагу як у Франції, так і за її межами. Наразі Барньє представляє правоцентристську партію Республіканців.
Здається, що діючий президент Франції Еммануель Макрон задоволений призначенням Мішеля Барньє на посаду прем’єр-міністра, оскільки це рішення відповідає його стратегічним планам і прагненню стабілізувати політичну ситуацію в країні.
Президент доручив новому прем’єру сформувати “об’єднуючий уряд на службі країни та французів”. Це призначення було результатом серії консультацій між президентом та основними політичними силами: колишніми очільниками країни – правоцентристом Ніколя Саркозі та лівоцентристом Франсуа Оландом.
Несподівана багатоходівка Макрона
У певному сенсі призначення Мішеля Барньє прем’єр-міністром стало перемогою для Макрона у його стратегічній грі, яку він розпочав влітку цього року, несподівано оголосивши про проведення позачергових парламентських виборів у Франції. Вся виборча кампанія була надзвичайно турбулентною. Розпуск парламенту та дострокові вибори стали відповіддю Макрона на розгром його партії ультраправими на виборах до Європарламенту. “Національне об’єднання” Ле Пен і Барделла отримало вдвічі більше голосів, ніж партія Макрона “Відродження” (31,4% проти 14,6%).
Після цієї принизливої поразки від ультраправих на європейських виборах президент Франції ризикнув, сподіваючись зупинити просування партії Ле Пен до влади. Проте така тактика могла дати зворотний ефект — Франція опинилася на межі ультраправого уряду, а Макрон ризикував залишитися «кульгавою качкою» до кінця свого президентського терміну.
Влітку 2024 року у Франції світові ЗМІ констатували такий хід подій. Ультраправі під керівництвом Ле Пен та Барделли продемонстрували значні результати на першому турі парламентських виборів, набравши третину голосів виборців. Це стало безпрецедентною історичною подією, оскільки ультраправі ніколи раніше не домагалися такого успіху на першому турі парламентських виборів у Франції.
Хоча праві популісти продемонстрували значний успіх і набрали найбільше голосів у першому турі парламентських виборів, у фіналі вони отримали лише третю за розміром фракцію. Перемогу на виборах здобув лівий альянс “Новий народний фронт”, який випередив як ультраправих, так і центристів президента Макрона. Це призвело до відставки прем’єр-міністра Атталя.
Цікаво, що спочатку французькі ліві партії конфліктували між собою, але зрештою об’єдналися для досягнення кращого результату. Схоже, така стратегія спрацювала: ліві здобули більшість у парламенті та змогли висунути свого кандидата на посаду прем’єра.
Варто зазначити, що у парламенті минулого скликання Макрон не мав більшості, але мав найбільшу фракцію, що дозволило йому утримувати так званий уряд меншості. Це означає, що порядок денний визначала найбільша фракція, але без абсолютної більшості вона змушена була постійно входити в ситуативні коаліції з іншими представниками парламенту. Крім того, Макрон міг використовувати укази президента для вирішення певних питань, якщо не знаходив достатньо голосів у парламенті. Проте реалізація цього права ставила під сумнів його легітимність в очах виборців, що негативно позначилося на його політичному іміджі.
Розпуск парламенту – хід конем проти ультраправих
Макрон обіцяв, що після нього при владі не буде ультраправих. Програш їм став би серйозною загрозою для ліберальних тенденцій у країні та міг би нівелювати деякі досягнення Макрона за останні роки його правління.
Розпустивши парламент, “президент багатіїв” зробив хід конем, що дозволило йому посилити свої позиції. Потенціал ультраправих був поглинутий розпорошеними, але на певний період об’єднаними, лівими. Таким чином, французи продемонстрували свою готовність об’єднуватися перед потенційними загрозами.
Президент намагався сформувати більшість в Парламенті зі своїми прихильниками серед лівих. Процес формування парламенту затягнувся з нібито поважних причин, адже влітку в Парижі відбулася Літня Олімпіада.
Єдиною кандидаткою, якій симпатизували як Макрон, так і ліві, була Лоранс Тубіана — видатна дипломатка та вчена, відома своїми зусиллями в кліматичній політиці. Вона відіграла ключову роль у переговорах щодо Паризької угоди 2015 року, що стала важливим кроком у глобальній боротьбі зі зміною клімату.
Отже, у 2024 році Тубіана була запропонована кандидатом на пост прем’єр-міністра Франції від лівого блоку “Новий народний фронт”. Її кандидатуру підтримали соціалісти, екологи та комуністи, проте найбільша партія блоку, “Нескорена Франція”, виступила проти її призначення.
У чому сила та слабкість лівих у Франції
Специфіка французького політикуму серед іншого – у розпорошеності лівих. Одна з причин: кожна ліва партія вважає, що саме вона саме має претендувати на основну владу, при цьому фундаментальні розбіжності, в тому числі питання щодо допомоги Україні, залишалися, і їх старались не чіпати, щоб стабілізувати і так хибке політичне утворення.
До коаліції “Новий народний фронт” – так називається нинішнє об’єднання французьких лівих – входять як помірковані сили – Соціалістична партія, яка колись була однією з двох домінуючих, так і екологісти, тобто зелені, а також різні ліворадикали – комуністи та троцькісти, сумнозвісні ліві популісти відомої промосковської партії “Нескорена Франція”, яку очолює Жан люк Меланшон.
Саме останні звинувачували Макрона в небажанні та нездатності сформувати уряд та схильності до авторитарних тенденцій, і навіть закликали до імпічменту президента. Звісно, діючий президент міг не боятися цих інсинуацій, адже для імпічменту потрібно дві третини голосів. А помірковані лідери висловилися проти ініціативи Меланшона щодо імпічменту Макрона.
Як Атталь створив умови для приходу свого наступника Барньє
Запропонував додати до широкої коаліції правоцентристів – республіканців, які і раніше разом з соціалістами були основними політичними силами Франції, колишній прем’єр Атталь. У цьому випадку партія Макрона як найбільша в такому об’єднанні могла претендувати на призначення голови уряду. Це могла бути компромісна фігура, яка б влаштовувала французьку адміністрацію, водночас не бувши афільованою безпосередньо з партією діючого президента. Схоже, призначення Мішеля Барньє так і відбулося.
Можна резюмувати, що своєю стратегічною грою Макрон переграв ультраправих, зміцнивши свої позиції та продемонструвавши вищий політичний пілотаж і видатні дипломатичні здібності. Києву важливо, щоб Макрон залишався президентом Франції, оскільки він чітко розуміє необхідність подальшої підтримки України і демонструє потенціал для посилення безпекової, воєнної та оборонної політики.
Тетяна Морараш
