Війна в Європі більше не виглядає як страшилка для телевізора – вона перетворюється на логістичне завдання: коридори для техніки, правила перетину кордонів, бюджетні рядки й, головне, мільярдні контракти. Саме тому навчання НАТО з морською компонентою та масштабним перекиданням військ через Німеччину читаються не як “маневри”, а як ознака того, що континент остаточно переводить війну з розряду “немислимого” в розряд “прагматичного”.
Цей сигнал підсилює і масштаб Альянсу. Найбільші навчання з часів холодної війни Steadfast Defender залучили близько 90 000 військових і були прямо зав’язані на підкріплення Європи, зокрема американськими силами. А вже влітку 2024 року прозвучала суха “математика стримування”: для реалізації нових планів оборони НАТО може знадобитися ще 35–50 додаткових бригад. Це означає, що оборона дедалі менше схожа на політичну декларацію і дедалі більше – на індустріальний проєкт, який неминуче тягне за собою коаліції, лобістів і конфлікти інтересів.
Маневри на карті, але політика – в контрактах
У Брюсселі оборону дедалі менше обговорюють мовою “цінностей” і дедалі більше – мовою “виробничих потужностей”, “спільних закупівель” і “локалізації”. Сукупні оборонні видатки країн Євросоюзу у 2024 році оцінювалися в €343 млрд (1,9% валового внутрішнього продукту), а на 2025 рік прогнозувалися близько €392 млрд у поточних цінах (або €381 млрд у цінах 2024 року). Це вже рівень, на якому починається боротьба за те, хто платитиме, за якими правилами і кому дістанеться більша частка “пирога”.
Німеччина тут – не просто “тил” і “транзит”, а найбільший гаманець і найбільший подразник. За даними Європарламенту, у 2024 році країна витратила близько €90,6 млрд (2,12% ВВП), причому зростання відчутно було підживлене спеціальним фондом на €100 млрд (Sondervermögen – спецфонд для оборони). Очевидно, що оборону більше не “переживають” від бюджету до бюджету – її закріплюють механізмами, які складніше відкрутити назад після виборів.
Але найцікавіше починається там, де гроші перетворюються на правила ринку. У минулому травні Рада ЄС схвалила інструмент Security Action for Europe (SAFE – “Безпекові дії для Європи”) на суму до €150 млрд кредитів під спільні закупівлі та нарощування оборонного виробництва.
Медіа звертали увагу на ключову політичну “прошивку” цієї схеми: щонайменше 65% вартості компонентів у закупівлях має походити з Євросоюзу, Європейської економічної зони та України – тобто це водночас і про безпеку, і про “купуй своє”. Там же відбулося важливе голосування, в якому 26 країн підтримали, одна – утрималася. Що можна інтерпретувати так: навіть страх не завжди дає монолітність, а великі гроші завжди породжують великі торги.
“Воєнний Шенген” – це ще й війна відомств
Чому в сюжеті постійно з’являється Німеччина? Бо перекидання військ через її територію стає тестом на працездатність не армій, а державних машин. Європейська комісія визначає “військову мобільність” як здатність швидко переміщати війська та техніку по Європі. У реальності це означає два фронти одразу: інфраструктурний (мости, порти, залізниця) і регуляторний (дозволи, стандарти, процедури на кордонах).
Інфраструктурні гроші вже пішли. Європейське агентство з питань клімату, інфраструктури та довкілля (CINEA) повідомляло, що у січні 2024 року Європейська комісія підтримала €807 млн для 38 проєктів подвійного призначення – цивільного та оборонного – в рамках Connecting Europe Facility (CEF – Механізм “З’єднуючи Європу”).
Окремий фактшит CINEA показує, що за трьома конкурсами 2021–2023 років фінансування військової мобільності через CEF сумарно вимірюється вже мільярдами (зокрема €807 млн у 2023 році).
Але політична проблема в тому, що бетон і бюрократія рухаються повільніше за заголовки. Європейський суд аудиторів попереджав, що прогрес у військовій мобільності “змішаний”, а перешкоди для реалізації залишаються на кожному етапі – від дизайну програм до практичних бар’єрів. Паралельно Суд аудиторів вказував і на ризик фрагментації у відборі проєктів та нечіткість правил придатності, тобто гроші можуть піти не туди, куди потрібно для стратегічного ефекту.
Ось чому “воєнний Шенген” у політичних кулуарах звучить як суперечка між міністерствами оборони, транспорту, фінансів і регіональними лобі: кожен хоче, щоб “коридор” пройшов через його порт, його залізничний вузол і його виборчий округ.
Трансатлантичний торг: Європа просить гарантій, США – рахунків
На тлі цієї перебудови НАТО виводить планку ще вище. На минулорічному саміті в Гаазі союзники зобов’язалися інвестувати 5% ВВП на оборону і пов’язані з безпекою витрати до 2035 року, з поділом на щонайменше 3,5% “ядра” оборонних витрат та до 1,5% ширших витрат безпекового профілю. Це стало політичним важелем подвійної дії: для “яструбів” у Європі він легітимізує нову норму, для оборонної індустрії – створює десятирічний горизонт лобіювання, планування і фіксації ринку.
Тут і виникає тонка напруга: Європа збільшує витрати й одночасно намагається зробити їх “європейськими” за змістом – звідси конструкції на кшталт SAFE з вимогою локальної складової. США, зі свого боку, залишаються критично важливими для багатьох спроможностей – і тим самим зберігають право голосу в тому, як саме Європа “дорослішає”.
У результаті страх перед Росією перетворюється на торг між союзниками: гарантії в обмін на гроші, гроші в обмін на доступ до контрактів, а контракти – в обмін на політичну лояльність усередині коаліцій.
Російська оптика і нерв виборця
Москва інтерпретує такі навчання як підготовку НАТО до зіткнення, а не як реакцію на власну агресію. У червні минулого року медіа передавали заяву заступника міністра закордонних справ Росії Олександра Грушка, який трактував натівські навчання в Балтійському регіоні як підготовку до потенційного конфлікту з Росією. Це важливо не тому, що цьому наративу треба “вірити”, а тому що він працює як паливо для ескалації: кожна сторона легше виправдовує власні кроки, якщо вважає, що інша готується до найгіршого.
Канали деескалації формально існують, але їхня ефективність деградувала. Віденський документ 2011 року Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) створювався як набір заходів прозорості та зниження ризиків. У лютому Велика Британія у заяві до ОБСЄ закликала Росію до “реального управління ризиками”, згадуючи відмову Москви повноцінно взаємодіяти з механізмами зниження ризиків.
На морі діє старий, але корисний запобіжник – угода США та СРСР 1972 року про запобігання інцидентам на морі та над морем, яка знижує ризик випадкової ескалації на тактичному рівні. Але ці механізми не замінюють політики, а лише зменшують шанс помилки, коли політика провисає.
І нарешті – виборець. Поки бюджети ростуть, урядам потрібно доводити, що “довга оборона” не перетвориться на довге зубожіння. Стандартний Євробарометр весни 2024 року показував, що 77% опитаних підтримують спільну політику безпеки й оборони в межах Євросоюзу. Проблема в тому, що підтримка оборони в опитуваннях – це аванс, а не чек без ліміту: у момент, коли контракти підуть “не тим”, інфраструктурні проєкти застрягнуть, а соціальні витрати почнуть конкурувати з оборонними, цей аванс швидко конвертується в цинізм.
Символічно, що навіть глобальні цифри сьогодні звучать як попередження: Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем миру (SIPRI) повідомляє, що світові військові витрати у 2024 році зросли до $2718 млрд, а зростання триває вже десятий рік поспіль.
У такому контексті “воєнний Шенген” є метафорою не про мобільність, а про зміну європейської політичної природи: континент, який десятиліттями будував самовідчуття на комфорті, торгівлі й праві, тепер вимушено вчиться поєднувати свободу з силою – і ще не вирішив, хто саме на цій силі зароблятиме, а хто за неї платитиме.
Тетяна Вікторова
