В Україні вже багато років існує одна з найбільш показових і водночас болючих ознак недореформованої судової системи — майже нульовий рівень виправдувальних вироків. У теорії кримінальне судочинство ґрунтується на презумпції невинуватості, принципі змагальності та правилі тлумачити сумніви на користь обвинуваченого. Ці засади є не лише юридичними нормами, а й базовими критеріями, за якими вимірюють рівень демократії та справедливості в державі. Проте у вітчизняній судовій практиці вони нерідко залишаються лише деклараціями.
Статистика демонструє, що в Україні роками зберігається стабільно мізерна частка виправдувальних рішень, а сама система тяжіє до обвинувального ухилу, який більше нагадує радянську каральну модель, ніж сучасні європейські стандарти правосуддя. Ця ситуація має системний характер і не є випадковим наслідком окремих помилок чи недоліків у роботі органів слідства — вона вкорінена у самій структурі кримінального процесу та у професійних підходах тих, хто ухвалює рішення у залах суду.
Заслужений юрист України, адвокат, ексзаступник міністрів юстиції Володимир Богатир вважає, що переважна більшість реформаторських декларацій у кримінально-правовій сфері починається з посилання на презумпцію невинуватості та принцип змагальності, однак, за даними Державної судової адміністрації, принцип in dubio pro reo в Україні досі здебільшого лишається декларативним, а не реально діючим у повсякденній судовій практиці.
За його словами, з 2008 по 2024 рік частка виправданих судами першої інстанції коливалася на рівні близько одного відсотка, зрідка перевищуючи цю межу. Найвищі показники фіксуються у справах проти спеціальних суб’єктів — державних службовців, правоохоронців, суддів. Натомість у справах щодо так званих «соціальних» злочинів, що стосуються пересічних громадян, шансів на виправдання майже немає. Чим ближче обвинувачений до владної вертикалі, тим м’якшою виявляється судова реакція і тим більше можливостей з’являється для процесуальних та доказових маневрів, які можуть призвести до виправдання, тоді як для звичайних людей кримінальний процес залишається переважно обвинувальним.
Адвокат наголошує, що єдиний принцип, який чітко відрізняє ліберальну демократію від каральної держави, — це готовність суду визнати помилку сторони обвинувачення. У країнах континентальної Європи частка виправдувальних вироків складає близько 8%, а подекуди перевищує 10%. При цьому в низці держав ЄС діє механізм прокурорської фільтрації, коли прокурор має право і широку дискрецію закрити кримінальне провадження ще до початку судового розгляду, якщо доказів недостатньо або справа є малозначною. Це дозволяє закривати від 65 до 75% проваджень, і ще частина справ завершується угодами.
Таким чином, навіть 10-відсотковий рівень виправдань у цих країнах обраховується вже після того, як більшість слабких справ відсіяли, а отже, він не є прямим маркером виключно якості роботи суду. В Україні ж прокурори практично не користуються правом закриття справ за недоведеністю, через що до суду потрапляє значно більше сумнівних проваджень. Судді, які десятиліттями працювали в умовах обвинувального ухилу, нерідко сприймають виправдувальний вирок як виклик прокуратурі, чиї показники можуть від цього впасти. При цьому кримінальний процес не передбачає покарань за недобросовісне слідство, що лише зміцнює тенденцію «штампування» обвинувальних рішень.
Богатир наголошує, що низька частка виправдувальних вироків є не показником високої якості слідства, а симптомом процесуальної асиметрії, яка порушує баланс між стороною обвинувачення та стороною захисту. Поки ця диспропорція не буде усунута, права людини в Україні залишатимуться під загрозою, а країна перебуватиме на нижніх позиціях міжнародних індексів верховенства права. Принцип тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого — це не поетична спадщина римського права, а ключовий маркер демократичності правосуддя. Поки суди не продемонструють більшої готовності ухвалювати виправдувальні рішення, українська система лишатиметься ближчою до пострадянської каральної моделі, ніж до європейських стандартів. Адвокат нагадує латинський вислів sapientis est mutare consilium — мудрість полягає у здатності змінювати курс, і наголошує, що донині судова система України такої здатності не виявила.
Окрему увагу фахівець звернув на те, що Державна судова адміністрація веде облік судової статистики з 2008 року, і завдяки збереженню ключових показників можна простежити ситуацію протягом усього періоду. Первісно звітність велася за формою №1, затвердженою у 2006 році, яка відображала кількість справ, осіб, вироків і виправдань. Після ухвалення у 2012 році нового КПК було запроваджено форму №1-1, а з 2018 року — єдину форму 1-к, якою користуються і сьогодні.
Ці дані демонструють стабільну аномалію: виправдувальні вироки є вкрай рідкісним явищем. У 2008–2024 роках кількість осіб, визнаних невинними, коливалася від 597 до 1 049 на рік, тоді як засуджених було від 62,4 до 191,8 тисячі. Частка виправдань рідко перевищувала 1%, а до 2012 року була близько 0,36%. Після впровадження нового КПК цей показник дещо зріс, але залишився на рівні близько одного відсотка. Найвищим став 2021 рік із 1,24%, найнижчим — 2010-й із 0,35%.
Адвокат наводить показовий приклад з перехідного періоду, коли завершувалися справи за старими правилами: у 2016 році було ухвалено 601 вирок, з яких 56 (9,3%) були виправдувальними, а у 2017 році — 51 виправдання зі 293 вироків (17,4%). Це, на його думку, підтверджує, що у певних умовах суди здатні ухвалювати значно більше виправдувальних рішень, однак у нинішній системі такий результат сприймається не як природний підсумок змагальності сторін, а як аномалія, вимушений виняток або поразка обвинувачення.
Володимир Богатир зауважує, що у період з 2008 по 2024 рік в Україні відбулися не лише значні політичні й територіальні зміни, але й суттєво змінилися умови здійснення правосуддя. Після втрати Криму та частини територій Донецької й Луганської областей у 2014 році, а також частини Херсонської та Запорізької областей після 2022 року, країна об’єктивно втратила контроль над частиною судів. Разом з цим, населення помітно скоротилося через бойові дії, міграцію та інші чинники. Однак, попри скорочення кількості осіб, які фізично перебувають під юрисдикцією українських судів, статистика показує майже незмінний рівень загальної кількості людей, щодо яких триває розгляд кримінальних проваджень.
Він звертає увагу, що у 2008 році таких осіб було 268,6 тисячі, а у 2024 році — 251,8 тисячі, тобто показник залишився практично тим самим. При цьому важливим є інший аспект — різке зростання кількості тих, щодо кого провадження не завершено. Якщо у 2008 році ця цифра становила 57,5 тисячі, то у 2024 році — вже 140,2 тисячі. Богатир підкреслює, що у середньому у 2008–2014 роках нерозглянутими залишалися справи щодо 50–70 тисяч осіб щорічно. Після ухвалення нового КПК 2012 року цей показник певний час знижувався, але з 2015 року почав поступово зростати, а після 2018 року — різко пішов угору. Це означає, що дедалі більше людей роками залишаються у статусі обвинувачених без остаточного судового рішення, перебуваючи у стані правової невизначеності.
На думку адвоката, у такій ситуації низький рівень виправдувальних вироків набуває особливого значення, адже формально він може частково пояснюватися тим, що значна частина слабких справ взагалі не доходить до вироку — ані обвинувального, ані виправдувального. Натомість вони залишаються у статистичному «залишку» або закриваються з інших процесуальних підстав.
Він зазначає, що аналіз виправдувальних вироків у розрізі конкретних статей Кримінального кодексу дає змогу побачити певні закономірності. Так, за даними 2024 року, найбільша частка виправданих припадає на спеціальних суб’єктів — представників держави. Якщо брати статті, за якими щорічно ухвалюється хоча б півсотні вироків, то виправдання виглядають так: зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) — 61,7%, перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу (ст. 365 КК) — 37,5%, службова недбалість (ст. 367 КК) — 33%, прийняття неправомірної вигоди (ст. 368 КК) — 32%, службове підроблення (ст. 366 КК) — 24,6%.
Володимир Богатир підкреслює, що є статті, за якими у 2024 році не було жодного обвинувального вироку, а всі ухвалені рішення були виправдувальними: свідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою (ст. 371 КК) — 4 вироки; притягнення свідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК) — 2; постановлення суддею свідомо неправосудного вироку, рішення чи ухвали (ст. 375 КК) — 2; примушування до дачі показань (ст. 373 КК) — 1; бездіяльність військової влади (ст. 426 КК) — 1. Такі дані яскраво свідчать про небажання державної системи визнавати свої власні помилки, зокрема ті, що становлять склад злочину.
Водночас юрист звертає увагу, що у найбільш поширених кримінальних правопорушеннях, які стосуються пересічних громадян, частка виправдань значно нижча за середню. Наприклад, крадіжка (ст. 185 КК) — 0,28%, незаконне виробництво чи зберігання наркотичних засобів без мети збуту (ст. 309 КК) — 0,08%, умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК) — 0,11%, підроблення документів і використання підроблених документів (ст. 358 КК) — 0,21%, незаконне поводження зі зброєю (ст. 263 КК) — 0,55%.
Він додає, що є й такі статті, де у 2024 році кількість притягнутих до відповідальності обчислюється сотнями, але виправдань немає взагалі. Зокрема: домашнє насильство (ст. 126-1 КК) — 1544 засуджених, ухилення від сплати аліментів (ст. 164 КК) — 877, ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК) — 591, незаконне зайняття рибним або іншим водним промислом (ст. 249 КК) — 389, невиконання обмежувальних заходів або приписів (ст. 390-1 КК) — 383.
Володимир Богатир підсумовує, що попри формальне закріплення принципів змагальності та презумпції невинуватості, український кримінальний процес і далі працює у парадигмі обвинувачення. На його думку, це видно як у сухих цифрах статистики, так і в реальній судовій практиці, де визнання недоведеної вини залишається винятком, а не правилом. Така ситуація свідчить не стільки про досконалість досудового розслідування, скільки про нерівність доступу громадян до справедливого суду.
