Освітню сферу в Україні сколихнула чергова «приємна» новина – малокомплектні школи опинилися під загрозою закриття. Кабінет Міністрів затвердив нові правила фінансування, які прив’язують освітню субвенцію до мінімальної кількості учнів у класі. Чиновники позиціонують це як спосіб підвищити ефективність мережі, але для громад постає серйозна проблема, адже школи, які десятиліттями були центром життя села, тепер ризикують залишитися без фінансування. Ця реформа змушує суспільство зіткнутися з важким вибором між ефективністю та економією з одного боку й доступністю освіти та збереженням життя громад – з іншого.
Фінансування шкіл по-новому
Кабінет Міністрів України, намагаючись поєднати потребу підтримати малокомплектні громади з вимогами законодавства в сфері загальної середньої освіти, затвердив зміни до порядку надання освітньої субвенції, в яких центральним орієнтиром стала чітко визначена мінімальна кількість учнів у класі – 5 учнів. Ця норма, закріплена у Законі України «Про повну загальну середню освіту», стала базою для оновленого підходу до визначення мінімальної наповнюваності гімназій, що працюють до 9 класу, та ліцеїв, що забезпечують навчання до 11 або 12 класу.
Внаслідок цих розрахунків уряд встановив конкретні пороги, нижче яких фінансування з першого вересня 2026 року надаватися не буде, тому що заклад загальної середньої освіти з 1–12 класами має налічувати не менше 60 учнів, заклад з 1–11 класами повинен забезпечити контингент щонайменше 55 учнів, а структура з 1–9 класами або з 5–11(12) класами повинна мати мінімум 45 учнів, і лише дотримання цих числових критеріїв дозволятиме отримувати освітню субвенцію. Ці норми не поширюються на початкові школи та спеціальні заклади, які продовжують працювати в межах спеціальних правил.
Уряд, пом’якшуючи вимоги до малокомплектних шкіл, прагне водночас нагадати, що більші освітні установи зазвичай демонструють кращі результати, оскільки значна кількість учнів дозволяє формувати ширші педагогічні колективи, розміщувати сучасніше обладнання та впроваджувати різноманітні моделі навчання, зокрема групову взаємодію або проєктну діяльність, які складно реалізувати в умовах дуже малих класів. Рішення, що враховує чинні законодавчі вимоги щодо наповнюваності, формує нову логіку розподілу субвенції, яка покликана одночасно підтримати малочисельні школи та стимулювати підвищення ефективності освітнього процесу.
Виживання шкіл у цифрах
У системі української освіти назріває зміна, яка боляче б’є по звичній мережі сільських шкіл і водночас оголює те, про що роками мовчали, адже утримання малокомплектних закладів уже не просто неефективне, а й несправедливе щодо дітей, які в них навчаються.
За офіційними даними Міністерства освіти і науки, у 2023/2024 навчальному році в Україні працювало 1012 гімназій і 193 ліцеї, де кількість учнів не перевищувала 60, а також 468 гімназій і 71 ліцей, у яких навчалося до 45 дітей. І хоча ці цифри вже самі по собі демонструють масштаб проблеми, ситуація виглядає ще гострішою, якщо згадати про 31 гімназію та 12 ліцеїв, у яких є менше ніж 25 учнів. Це ті школи, фінансування яких із державної субвенції припинили ще з 2016 року, залишивши місцевим бюджетам обов’язок утримувати вчителів і приміщення.
Тепер держава переходить до наступного етапу оптимізації, згідно з яким з 1 вересня 2025 року без освітньої субвенції залишилися 437 гімназій і 59 ліцеїв, а ще через рік втратять фінансування 544 гімназії та 122 ліцеї, які не дотягнуть до вимог наповнюваності. Загалом це 539 шкіл, на які нові норми вже вплинули станом на початок 2025 року, та 1205 шкіл, що потраплять під обмеження у 2026 році. МОН наголошує, що ці дані ще не відображають всіх можливих змін у мережі закладів, адже громади й надалі реорганізують школи. Однак тенденція очевидна – держава більше не готова фінансувати заклади, в яких кількість учнів впала до рівня, який не дозволяє забезпечити мінімальну якість освіти.
Причини такого рішення лежать не лише у площині економії, оскільки малі класи часто не дозволяють сформувати повноцінний навчальний процес, а учні в таких школах мають менше можливостей для взаємодії та розвитку. З одного боку, державі вигідніше концентрувати ресурси в більших школах, з іншого такий підхід означає додаткові труднощі для батьків і вчителів, які тепер повинні шукати альтернативи, організовувати підвезення дітей, або шукати нове місце роботи.
У закладах І–ІІІ ступенів, де навчається менш ніж 45 дітей, неможливо сформувати повноцінні класи, а отже діти змушені вчитися у з’єднаних групах або індивідуально, позбавляючись елементарного середовища для соціального розвитку. У таких школах хронічно бракує педагогів, адже фахівці не мають достатньої кількості годин зі свого предмета, щоб забезпечити собі бодай мінімальний рівень оплати праці. Тому значну частину уроків ведуть вчителі, які не мають відповідної спеціалізації. МОН відкрито визнає, що в таких умовах учні «не отримують належної взаємодії одне з одним, не мають рольових моделей і не навчаються колективній роботі», а отже їхній освітній результат прогнозовано нижчий.
Підтвердження цьому дають міжнародні вимірювання. Зокрема, дослідження PISA-2022 показало, що учні із сільських шкіл відстають від однолітків із міст у середньому на 4,5 роки за рівнем навчальних результатів. Національний мультипредметний тест демонструє аналогічну картину, де середній бал учнів із сіл з української мови був на понад 6 балів нижчим, із математики — на понад 8 балів, з історії України — майже на 3 бали. І водночас ця менш ефективна освіта коштує державі дорожче, так як утримання одного учня в селі становить 30,4 тис грн на рік, тоді як у місті — 24,4 тис грн, а в окремих громадах сільський показник сягає понад 51 тис грн. Держава чесно визнає, що така модель фінансування себе не виправдовує, бо кошти витрачаються на утримання будівель, а не на розвиток дитини.
Щоб забезпечити доступ дітей до якісної освіти, уряд водночас інвестує в транспорт. Так, протягом двох років поспіль на закупівлю шкільних автобусів було виділено по 1 млрд грн, у 2023 році придбано 531 автобус, у 2024 році — 483, а у 2025 році передбачено вже 1,6 млрд грн плюс додаткові 273 млн. Це сигнал, що державна стратегія полягає не в тому, щоб прирікати села на закриття шкіл, а в тому, щоб дати дітям можливість навчатися там, де є вчителі, обладнання, лабораторії, гуртки й нормальний освітній процес.
Місцеві громади тепер стоять перед непростим вибором, коли треба або дофінансовувати малокомплектні школи за рахунок власних бюджетів, або організовувати підвезення дітей до опорних установ і шукати місце для вчителів у більших школах. Це рішення болюче, але неминуче, адже йдеться не лише про гроші, а й про шанс кожної дитини, незалежно від місця проживання, отримати освіту, яка дозволить їй не відставати від світу на роки.
Проте варто визнати, що уряд не стільки «закриває маленькі школи», скільки закриває очі на ілюзію, що в цих школах існує якісне навчання. Нові правила стають тестом для громад, чи готові вони інвестувати не в стіни, а в дітей, і чи зможуть знайти відповіді на давно назрілі питання ефективності освітньої мережі.
Як закриття шкіл змінює життя громад
Відтепер тиша сільських шкіл стала гучнішою за будь-які урядові брифінги. Поки чиновники говорять про «оптимізацію» й «якість освіти», для не укомплектованих шкіл лунає звук зачинених дверей, немов вирок. На папері все виглядає логічно та математично правильно, адже уряд лише виконує норму закону про мінімум п’ять учнів у класі, множить цифри й виводить пороги у 45, 55 та 60 учнів. Але для села це не формула, а надгробний напис.
Рішення про відмову у субвенції школам, які не дотягують до нових порогів, подається майже як турбота про дитину. Мовляв, маленькі школи не дають якості, діти вчаться у з’єднаних класах і не мають сучасного обладнання. Проблема лише в тому, що звучить це так само переконливо, як коли тебе намагаються заспокоїти словами «буде краще», поки ламають твою ж хату. Бо там, де уряд бачить «недостатню наповнюваність», громада бачить найпотужніший удар по своїй життєздатності за десятиліття.
В уряді сьогодні рахують гімназії й ліцеї, що підпадають під нові правила, і виводять сотні закладів, яким м’яко натякають, що для низ настав «час гасити світло». Однак саме це світло було останнім, що тримає сільську Україну. Школа для села має велике значення, бо виступає одночасно і клубом, і лікарнею, і бабусиним вікном у життя, а подекуди навіть останньою причиною, чому хтось узагалі не переїхав до міста. І коли її забирають, село починає згасати, як лампочка, що мерехтить, перш ніж остаточно перегоріти.
Уряд намагається заспокоїти цифрами і статистикою: ось кілька сотень шкільних автобусів, ось формули і математичні розрахунки. Проте реальність виглядає інакше. Дороги розбиті роками, гірські та віддалені села залишаються наодинці з погодними викликами, а батьки кожного дня ризикують, відправляючи дітей на десятки кілометрів до опорної школи. Красиві цифри на папері не зігріють холодні сільські автобуси взимку, не замінять досвід травми від тривалої дороги і не заповнять порожнечу від втрати локальної школи.
Ще болючіше сприймають ситуацію вчителі, яким пропонують перейти до опорних шкіл. Наче йдеться не про людей із сім’ями та корінням, а про фішки на шахівниці. Цілком зрозуміло, що частині з них доведеться звільнитися, а ті, хто залишиться, будуть годинами добиратися на роботу. Про те, що ці люди роками тримали школу на плаву, працюючи у непростих умовах за мізерну зарплату, тепер ніхто не згадує. Завіса падає швидко й безапеляційно.
Оптимізація чи демонтаж: альтернативи для малокомплектних шкіл
Дискусія про малокомплектні школи зазвичай зводиться до простої математики: там де дорожче утримання, треба оптимізувати. Однак під цифрами прихована проблема, на яку державні чиновники поки не дають прямої відповіді, чи готова Україна втратити сотні громад разом із їхніми школами заради економії коштів і підвищення статистичної «ефективності».
Слід зазначити, що існує альтернатива, і вона не обов’язково полягає у масовому закритті шкіл. Адже можна інвестувати у сучасні технології дистанційного навчання, які дозволяють зберегти повноцінні класи навіть там, де живе 15–20 дітей. Використання онлайн-платформ, мобільних лабораторій, групової роботи у форматі «мікро-шкіл» могло б дати дітям доступ до повноцінного навчання без необхідності щодня долати десятки кілометрів на автобусі.
Крім того, держава може стимулювати громади залишати школи відкритими через фінансову підтримку педагогів і спеціалістів, надання додаткових годин і ресурсів для проєктної роботи, гуртків та позашкільної освіти. У багатьох європейських країнах невеликі школи виживають саме завдяки гнучкій системі бюджету, коли держава компенсує не тільки приміщення, а інвестує безпосередньо в дитину.
Цілком можливо започаткувати мобілізацію локальних громад і підприємств. Коли школа стає центром місцевого життя, громада може як підтримувати її фінансово, так і перетворити на культурний і освітній хаб зі спільними проєктами, гуртками, стажуванням для дітей, клубами розвитку для вчителів. Такий підхід зменшує соціальне навантаження на опорні школи і допомагає утримати громади на мапі країни.
Водночас уряд може експериментувати із моделями «міні-опорних шкіл», коли кілька малокомплектних шкіл об’єднуються у кластер, обмінюючись вчителями та ресурсами, але не закриваються фізично. Це дозволяє економити на адміністративних витратах, зберігаючи соціальну присутність школи у кожному селі.
Суть проблеми полягає в тому, що статистика уряду часто демонструє ефективність, але мовчить про інвестиції в людський капітал. Наступний крок влади може обмежитися зменшенням витрат, або ж можуть з’явитися механізми, які дозволять дитині у віддаленому селі отримати ті ж можливості, що й міський школяр. Від цього залежить не лише якість освіти, а й шанс вижити цілих громад.
Як бачимо, перспективи існують, але вони потребують не формальної «оптимізації», а стратегічного мислення, готовності вкладати у дітей і громади, а не тільки у формули, таблиці та гучні гасла.
Примітно, що держава раптом заговорила про якість освіти у селах лише тоді, коли з’ясувала, що утримувати малу школу дорожче. Проте така ситуація буда завжди, бо у селі все дорожче: комунальні послуги, дороги, медичні послуги, транспорт, інфраструктура. Але ж ніхто не говорить: «дорого ремонтувати дорогу — не будемо», «дорого підтримувати лікарню — нехай люди лікуються онлайн». Чому ж школа раптом стала тим місцем, де економія виявилася важливішою за все інше? Тож нинішня реформа складає враження, що чиновники вирішили грати у гру «знайди зайве», де зайвими виявилися не витрати, а діти з віддалених сіл, які мають не менше права на освіту, ніж містяни.
