Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року за лічені тижні кардинально змінило повсякденне життя мільйонів людей: звичні маршрути, робота, навчання й плани на майбутнє втратили визначеність, а питання безпеки стало головним. Під обстрілами й загрозою окупації родини залишали свої домівки поспіхом, з мінімумом речей і без розуміння, чи зможуть повернутися і побачити своє житло вцілілим.
Частина українців виїхала за кордон у пошуках тимчасового прихистку, інші перебралися до відносно безпечніших регіонів усередині країни. Ті, хто змінив місце проживання в межах України, отримали статус внутрішньо переміщених осіб — ВПО. Для них почалося нове життя з необхідністю шукати житло, роботу, школи для дітей і водночас зберігати зв’язок з домом, який залишився під окупацією або в зоні бойових дій.
Станом на початок 2026 року в Україні зареєстровано понад 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб, для яких питання житла вже чотири роки залишається однією з найбільш системних і невирішених проблем воєнного часу. Попри значні бюджетні видатки, участь міжнародних донорів і численні державні програми підтримки, в державі не збудовано жодного будинку для ВПО. Більшість переселенців продовжують жити у форматі тимчасового розміщення, яке з часом перестало бути перехідним і перетворилося на довготривалу форму існування без визначених строків і зрозумілих механізмів переходу до сталого житла.
Одним з найбільш показових елементів цієї системи стали модульні містечка, які від початку повномасштабного вторгнення розглядалися як швидке та короткострокове рішення для розміщення людей, які втратили домівки. Натомість на практиці вони дедалі частіше виконують функцію постійного житла: в Україні побудовано близько 25 модульних містечок, в яких зараз проживає понад 5 тисяч осіб. Хоча ці цифри не є значними у порівнянні із загальною кількістю ВПО, саме модульні містечка наочно демонструють логіку державного підходу до житлової проблеми переселенців як до питання тимчасового утримання.
У травні 2025 року Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій публічно визнало, що модульні містечка є неефективним інструментом розміщення, зокрема через те, що люди роками залишаються жити в умовах, які не передбачалися для тривалого проживання. Це визнання прозвучало вже після аналогічного досвіду 2014–2016 років, коли модульні поселення для переселенців з Донбасу, зокрема у Харкові, функціонували роками і фактично законсервували проблему житла замість її вирішення, однак попри цей досвід підхід було відтворено знову.
Попри офіційне визнання неефективності модульного житла, його будівництво у 2025–2026 роках триває точково в окремих регіонах, тоді як загальнодержавна стратегія довготривалого забезпечення ВПО житлом залишається неузгодженою. За наявності десятків мільярдів гривень у державному бюджеті, спрямованих на підтримку переселенців, система підтримує стан тимчасовості, не пропонуючи чіткої траєкторії виходу.
Щоб зрозуміти, як переселенці живуть у модульних містечках, журналісти ІА «ФАКТ» поспілкувалися з людьми, які вже роками змушені жити у таких тимчасових умовах.
Більшість з них — це родини з дітьми та літні люди, які втратили власне житло через війну і переїхали до різних регіонів України, зокрема на Сумщину та Харківщину. Їхні історії показують, що «тимчасове» житло часто стає постійним і перетворюється на серйозне випробування для всієї родини. Це підтверджує відомий вислів: немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.
Історія родини Бондаренко із Сумщина:
«Спочатку ми думали, що це на кілька місяців. А минуло вже два роки, і ми все ще живемо в контейнерах, у модульному містечку під Сумами. Тісно, холодно взимку, спекотно влітку. Кухні як такої немає, туалет спільний, постійно треба ділити простір з іншими сім’ями. Приватності майже немає, особливо коли поруч живуть чужі люди, і будь-який шум відчувається дуже гостро.
Найважче дітям. Вони ростуть у тісноті, немає куточка для навчання чи ігор. Діти змушені проводити час у маленькому приміщенні, без простору для руху. Старші люди постійно скаржаться на відсутність умов для догляду за собою. Кожен день — це очікування без кінця, невідомо, коли буде власний дім. Від цього постійне відчуття тривоги й безсилля.
Допомога є, але вона точкова. Іноді дають меблі, іноді — продукти або невеликі ремонти, але цього абсолютно недостатньо для нормального життя. Модульне містечко — це лише дах над головою, а не справжнє житло. Ми живемо як у транзиті, але цей транзит розтягується на роки. Кожен день доводиться пристосовуватися, шукати компроміси, терпіти незручності, і навіть маленькі радощі побуту стають недосяжними, бо умови обмежують усе — від простору до психологічного комфорту».
Історія самотньої пенсіонерки з Харківщини:
«Я приїхала сюди з Вовчанську після початку повномасштабної війни. Модульний будинок мені дав дах над головою, але на цьому всі переваги закінчуються. Кімната маленька, нема місця для речей, і навіть сходити в туалет, душ чи на кухню — це постійні черги та компроміси.
Найважче — це відчуття, яке триває вже більше року. Щодня думаєш: «Коли ж я зможу мати свій дім?» Допомагають волонтери і місцева громада, але цього замало. Кошти на оренду або маленькі виплати не дають повноцінного життя, а залишатися тут доводиться, бо іншого варіанту немає. Постійно відчуваєш, що ти в очікуванні, а не в житті, яке можна планувати».
Історії цих сімей не ставлять під сумнів необхідність модульних містечок у період гострої гуманітарної кризи, але наочно показують, як тимчасове рішення без визначених строків і механізмів переходу стало елементом довготривалої політики, яка залишає сотні тисяч людей у стані постійного очікування без зрозумілої житлової перспективи.
У більшості випадків ні на етапі проєктування, ні під час заселення мешканцям не повідомляють, скільки саме часу вони можуть або мають проживати в модульному містечку, які альтернативи їм пропонуватимуться надалі, та за якими критеріями ухвалюватимуться рішення щодо переселення, що перетворює тимчасове розміщення на невизначений за тривалістю стан.
Модульні містечка створювалися як швидка відповідь на масове переміщення людей у 2022 році, коли держава і громади були змушені оперативно реагувати на втрату житла мільйонами громадян, однак із самого початку ці об’єкти не були вбудовані в єдину житлову стратегію для ВПО.
Ключова проблема також полягає в тому, що модульні містечка з моменту заселення не мають «кінцевої точки»: вони не передбачають ані максимального строку проживання, ані зобов’язань держави чи громади щодо подальшого житлового рішення для мешканців. У результаті люди, які спочатку сприймали проживання в контейнерах як короткий етап між евакуацією і поверненням або переїздом у постійне житло, з часом опиняються в ситуації затягнутої невизначеності, коли роки минають, а житловий статус так і не змінюється.
Ця невизначеність посилюється і тим, що модульні містечка юридично не є ані повноцінним соціальним житлом, ані частиною програм оренди чи викупу, що позбавляє їх мешканців доступу до чітко визначених житлових прав і гарантій.
Отже, історія 2014–2016 років фактично повторюється в 2022–2026 роках: держава визнала проблему, запровадила швидкі рішення, але не створила механізмів їх виведення, що перетворює тимчасове житло на довгострокову норму та робить переселенців учасниками системи, у якій допомога існує окремо від житлової політики і не забезпечує реальної перспективи на майбутнє.
За чинною постановою Кабінету Міністрів України № 930 від 1 вересня 2023 року «Про затвердження умов і порядку функціонування місць тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб» модульні містечка та центри тимчасового розміщення включено до офіційно визначених форм житла для ВПО, але документ не містить чітких строків перебування, механізмів переходу до постійного житла чи гарантій щодо прав переселенців після завершення тимчасового розміщення, що фактично створює правову невизначеність та продовжує модель «тимчасового проживання у контейнерах без кінця» .
Крім того, Верховна Рада України ухвалила процедуру використання бюджетних коштів на реконструкцію житла для внутрішньо переміщених осіб, що включає окремі положення щодо модернізації існуючих тимчасових об’єктів (включно з модульними містечками), але документ забезпечує лише технічне врегулювання фінансування і не вирішує питання створення сталого житла чи чітких умов переходу мешканців модульних містечок до житла з повноцінними житловими правами.
Всі офіційні акти регламентують тимчасове розміщення, але жоден з них не закріплює механізми переходу до постійного житла або строки його завершення для переселенців, що підтверджує: державна політика з житлового забезпечення ВПО залишається фрагментарною, а модульні містечка продовжують існувати як інструмент тимчасового житла без визначеного закінчення, заморожуючи житлову проблему тисяч людей.
Незважаючи на те, що проблема житла для ВПО існує вже не перший рік і з кожною новою хвилею переселенців вона лише загострюється, створюючи враження активної політики, проте на практиці більшість коштів міжнародних донорів залишаються інструментом підтримки виживання, а не шляхом до сталого рішення.
У Держбюджеті на 2026 рік передбачено понад 72,6 мільярди гривень на допомогу переселенцям, основна частина — 39,6 млрд грн — спрямована на щомісячні виплати на проживання (2-3 тис. грн), а також закладено кошти на житлові програми (14 млрд грн на житло для ВПО з ТОТ, «єОселя», «єВідновлення») та соціальні послуги.
Крім того, у 2026 році очільник Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України заявив, що продовжує розширювати житлові програми для внутрішньо переміщених осіб, намагаючись відповісти на довготривалий запит людей, які втратили власні домівки через війну. Він повідомив, що цього року різними механізмами підтримки планують охопити понад 41 тисячу ВПО, на реалізацію цих програм передбачено 5,4 млрд гривень. Крім того, у 2026 році передбачено 1,5 млрд гривень субвенції на ремонт місць тимчасового проживання для ВПО, що має дозволити поліпшити умови для тих, хто досі мешкає у гуртожитках, санаторіях чи переобладнаних закладах.
Однак, попри гучні заяви і обіцянки, на практиці механізми надання допомоги ВПО стикаються з безліччю перешкод: документи, складні бюрократичні процедури доказів щодо пошкодженого або зруйнованого житла, обмежений перелік придатних для купівлі об’єктів, вимога співфінансування, кредитна історія та доходи, які не завжди є стабільними у переселенців, особливо тих, хто втратили роботу або живе на мінімальні виплати. В результаті більшість переселенців змушена задовольнятися тим, що дає держава на короткий термін, або залишатися в модульних містечках роками.
Така система фінансової підтримки створює хибне відчуття, що держава піклується про людей, тоді як насправді допомога концентрується на утриманні тимчасового існування, не змінюючи структури житлового забезпечення. Переселенці отримують кошти на оплату оренди або на ремонт старого житла, але не отримують гарантії доступу до постійного, придатного для життя оселі. Процес переведення з модульного містечка чи гуртожитку в нормальні умови розтягується на роки, залежить від випадкових місцевих проєктів або фінансування донорів і не включений у державну стратегію.
Таким чином, навіть наявність значних фінансових ресурсів не вирішує основної проблеми відсутності сталого та доступного житла, а державна політика закріплює модель «тимчасового», коли гроші йдуть на підтримку життя у стані невизначеності, замість того, щоб забезпечити людям право на безпечне і постійне житло, яке дозволило б їм будувати плани на майбутнє та інтегруватися у громади.
Слід зазначити, що окрім модульних містечок, близько 70 000 ВПО вже четвертий рік проживають в колективних — гуртожитках, санаторіях, пансіонатах та інших пристосованих приміщеннях. При цьому частину з них поступово змушують залишати такі місця, оскільки балансоутримувачі несуть значні витрати на оплату комунальних послуг, утримання будівель і поточні ремонти. Для багатьох установ це фінансове навантаження стало критичним, особливо в умовах зростання тарифів і обмежених бюджетів.
Умови проживання в більшості гуртожитків залишаються складними: перенаселені кімнати, спільні кухні та санвузли, зношені інженерні мережі, відсутність безбар’єрного доступу і брак приватності. Особливо важко в таких обставинах людям з хронічними захворюваннями, літнім, особам з інвалідністю та родинам з маленькими дітьми.
Окремим, найбільш гострим явищем для ВПО став феномен «подвійного збагачення» вихідців з умовно безпечних західних регіонів. Модель їх поведінки вражає своїм цинізмом, коли родина виїжджає до ЄС, отримує там безкоштовне житло, медичне страхування та соціальні виплати в євро, одночасно перетворюючи свою нерухомість у Львові чи Ужгороді на золоту жилу. Поки європейські платники податків фінансують їхній побут, ці так звані біженці витискають останні соки зі своїх же співвітчизників — ВПО із Сходу та Півдня України, здаючи їм квартири за цінами, які перевищують середньоєвропейські. Постійне підняття оренди для людей, які втратили все, на тлі отримання допомоги від ЄС, виглядає як мародерство, легалізоване відсутністю державного контролю.
Показовим є те, що попри публічні заяви про підтримку внутрішньо переміщених осіб, у період з 2022 до початку 2026 року держава фактично не розпочала системного будівництва нових багатоквартирних будинків спеціально для ВПО. Показник нового житлового будівництва для цієї категорії громадян залишається близьким до нуля. Водночас уряд віддав перевагу ринковим механізмам — пільговим кредитам, компенсаціям, орендним моделям — замість того, щоб виступити замовником і забудовником соціального житла в масштабах, співмірних з кількістю переселенців.
При цьому основний акцент було зроблено на реконструкції та капітальному ремонті вже існуючих об’єктів. За кілька років переобладнали приблизно 250–300 будівель комунальної та державної власності — гуртожитків, санаторіїв, навчальних закладів, які пристосували під проживання. Це дозволило частково зменшити навантаження, однак не вирішило проблему системно.
На цьому тлі регулярно з’являється інформація про витрати місцевих бюджетів на масштабне перекладання тротуарної плитки, декоративне озеленення центральних вулиць, встановлення дорогих малих архітектурних форм, оновлення фасадів адміністративних будівель, закупівлю службових автомобілів високого класу для посадовців, проведення коштовних ремонтів кабінетів та закупівлю обладнання, яке не має критичного значення в умовах війни. Такий дисбаланс є красномовним свідченням того, що питання довгострокового житла для ВПО досі не стало базовим напрямом державної політики відновлення.
