Сьогодні ми спостерігаємо тривожний феномен: все більше українських школярів прагнуть залишити батьківщину і продовжити навчання за кордоном. Це не просто еміграційна хвиля, а симптом глибоких проблем у системі освіти, які загрожують створити “втрачене покоління”. Поки чиновники з Міністерства освіти і науки переконують суспільство у “прогресивності” своїх реформ, українські школярі масово пакують валізи, готуючись виїхати на навчання за кордон. За кожною такою історією — страх за майбутнє, розчарування вітчизняною системою освіти і чітке розуміння того, що в Україні їхні мрії можуть залишитися лише мріями.
Бюрократичні “покращення” МОН, що ігнорують реальні потреби молоді, разом із відсутністю стабільності та перспектив у країні створюють передумови для формування “втраченого покоління”, яке обирає інші країни для свого розвитку. Які причини стоять за масовим відтоком дітей і чим це загрожує Україні?
Тривожні показники
Війна кардинально змінила життя українців, зокрема — дітей і молоді. Постійна тривога через безпеку, перерви в навчальному процесі через повітряні тривоги та ракетні атаки змушують сім’ї шукати стабільніше середовище для своїх дітей. Багато країн Європи надають можливість продовжити навчання в безпечних умовах, пропонуючи всілякі пільги або, навіть, безкоштовні освітні програми.
В той час як в Україні МОН лише проголошує гучні заяви про прогресивні реформи, натомість реальність зовсім інша. Замість того, щоб взяти до уваги освітні потреби всіх учасників навчального процесу, МОН впроваджує зміни, які не мають нічого спільного з реальними потребами молоді. Зокрема, нераціональне впровадження цифрових технологій, без належної підготовки вчителів, лише ускладнило навчальний процес. Відсутність гнучкості в підходах до навчання також посилює відчуття розгубленості серед молоді, яка хоче навчатися за актуальними програмами, а не вивчати теорію, яка мало застосовна в реальному житті.
За даними дослідження “Війна та освіта. Два роки повномасштабного вторгнення”, що провів Міжнародний благодійний фонд savED у партнерстві з МОН на початку 2024 року виявилося, що 26% школярів прагнуть продовжити навчання за кордоном. Причому бажання виїхати на навчання за кордон проявляють більше у містах (31%), ніж у сільській місцевості (16%).
І хоча за даними МОН 335 тисяч учнів, перебуваючи за кордоном, продовжують навчатися в українських школах, якість такого навчання залишається під сумнівом. Так, звісно, держава запропонувала школярам, що знаходяться за кордоном, програму навчання на базі українських шкіл дистанційно. Але, що ми маємо на практиці: діти залишені наодинці з усіма труднощами різноманітних предметів, їх батьки або вимушені залишатися з дітьми вдома, щоб допомагати їм у навчанні, або шукати їм репетиторів. Звісно, що обидва варіанти сильно б’ють по сімейному бюджету, який і так мізерний в умовах проживання в іншій країні. Крім того, як скаржаться батьки у приватній бесіді, зовсім відсутня комунікація між їх дітьми та учителями і українськими однокласниками. Все зводиться до надання раз у квартал якогось там перевірочного тестового завдання. Тобто виїхав за кордон і навчайся, як сам собі знаєш. Чому не створити умови для згуртованості всіх школярів, не залежно від їх місця перебування? Чому держава не піклується про те, щоб діти хотіли повернутися додому?
За даними дослідження “Думки вчителів, керівників шкіл, освітніх експертів, учнів та їхніх батьків щодо якості освіти”, що проводилось на замовлення Державної служби якості освіти, при виборі школи батьки (56%) та діти(69%) орієнтуються на професійний рівень вчителів. Але і тут в освітній системі є тривожний дзвіночок. Затиснуті у лещата паперової рутини, непомірних вимог, гніту відповідальності та низької заробітної плати, вчителі масово йдуть з професії. Лише в одній столиці наразі налічується 1 371 вакансія. В селах ситуація набагато складніша і вчителів катастрофічно не вистачає. Там один педагог вимушений вести заняття не лише зі свого предмета, а й з тих, фахівцем з яких він не являється. Звісно, що це не може не відображатися на якості освіти та ще й в умовах дистанційного навчання, коли не всі діти мають стабільний доступ до Інтернету через постійні обстріли.
Результати дослідження показують, що навчаючись дистанційно, школярі постійно стикаються з наступними проблемами:
- деякі предмети даються гірше – 44% опитуваних;
- предметів забагато – 41% опитуваних;
- деякі вчителі незрозуміло викладають – 21% опитуваних;
- бракує техніки – 17% опитуваних.
До вересня 2025 року шкільна мережа має бути оптимізована, внаслідок чого буде скорочена кількість академічних ліцеїв з 8 тис до 2 тис. Як запевняють у МОН, це рішення викликане потребою у створенні спеціалізованих закладів для 10–12 класів, а також з метою адаптації української освіти до європейських стандартів та покращення якості освітніх послуг в таких ліцеях. Відповідно до нових вимог, академічні ліцеї мають відповідати наступним параметрам:
- мати щонайменше чотири класи на паралелі, забезпечуючи до 100 учнів у кожній з них;
- функціонувати окремо від початкової та базової школи;
- пропонувати три спеціалізовані профілі (мовно-літературний, соціально-гуманітарний або STEAM).
В цьому випадку виникає питання, як саме будуть пропонувати спеціалізовані профілі без належного педагогічного складу і найголовніше – для кого? Невже МОН не помічає, як помітно скоротилася кількість школярів в українських школах?
В Україні все ще відсутні верифіковані дані щодо кількості українських громадян, зокрема дітей, які перебувають за кордоном. Так, за останніми даними з 24 лютого 2022 року по 12 грудня 2023 року до шкіл ЄС було інтегровано 831,431 українського учня. Але реальні цифри можуть бути набагато більшими. Адже також є учні, які навчаються з-за кордону дистанційно лише в українській школі й не були інтегровані в шкільну систему країн ЄС, тому не враховані у цю статистику, оскільки не мають обов’язку відвідувати школу країни перебування.
Як повідомляють в Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців станом на жовтень 2024 року за кордоном перебуває українських школярів:
- в Ірландії – 97% ;
- в Румунії – 83%;
- у Франції – 69%;
- у Німеччині та Австрії – по 63%;
- у Молдові – 8% ;
- у Хорватії – 16% ;
- У Великій Британії – 17% .
Взагалі, чисельність молоді (людей від 14 до 35 років) в українському суспільстві значно скоротилась з приблизно 10 млн осіб у 2022 році до приблизно 7 млн станом на 2024 рік. За прогнозами кількість молодих людей в Україні може знизитись у 2030 році взагалі до 5 млн осіб.
Українські школярі вже давно орієнтуються на світові стандарти освіти. Вони прагнуть гнучкості, творчості, індивідуального підходу, можливостей для розвитку критичного мислення та інновацій. Натомість вітчизняна система освіти продовжує нав’язувати стандарти, які не відповідають ні сучасним ринкам праці, ні глобальним викликам. У цьому контексті навчання за кордоном стає не просто альтернативою, а необхідністю для тих, хто хоче досягти успіху в майбутньому. Старшокласники, які залишають Україну, здебільшого не повертаються. Це означає, що країни ЄС та інші розвинені держави отримують вже готових молодих фахівців, на виховання яких Україна витратила ресурси.
А що робить МОН? Продовжує запевняти, що ми наближаємося до європейських стандартів та плекає надію, що українські школярі повернуться додому після навчання за кордоном, варто лише закінчитися війні? Але відтік молоді за кордон спостерігався і до початку повномасштабного вторгнення, а зараз набув все більших масштабів. Можливо, час задуматися та вдатися до ефективних змін.
Руйнівні наслідки
Масовий відтік талановитої молоді може мати катастрофічні наслідки для майбутнього країни. Адже саме ці школярі мають стати новими лідерами, інноваторами та рушіями змін в Україні. Втрата покоління, яке прагне здобути якісну освіту за кордоном і не планує повертатися, загрожує довготривалою “освітньою кризою” всередині країни.
Відтік молодих талантів загострює проблему браку висококваліфікованих спеціалістів в Україні. Це торкнеться всіх сфер життя, від наукових досліджень до економіки. Країна ризикує втратити потенціал для інновацій та розвитку, адже ті, хто отримав освіту за кордоном, частіше за все не планують повертатися додому через відсутність належних умов для професійного росту.
Якщо ситуація не зміниться, престиж українських шкіл та університетів продовжить падати. З часом навіть більше родин будуть обирати навчання за кордоном для своїх дітей. Освітні установи в Україні залишаться для тих, хто не має можливості виїхати, що призведе до ще глибшого розколу в суспільстві.
Для українців із середнім достатком основними викликами залишаються висока вартість життя, низькі заробітні плати, економічна нестабільність, безробіття та відсутність достатньої державної підтримки в освітній сфері. Ймовірно, що одним із шляхів покращення доступності освіти може стати залучення різноманітних форм підтримки студентів, на кшталт, збільшення фінансування стипендій, грантів тощо. З метою покращення доступності освіти в Україні варто проводити реформи, спрямовані на підвищення якості та доступності навчання, залучати якомога більше інвестицій у розвиток інфраструктури, покращення матеріально-технічної бази та впровадження сучасних технологій навчання у вишах аби зробити українську освіту конкурентоспроможною на міжнародному ринку праці.
Молоді люди, які отримують освіту за кордоном, з великою ймовірністю залишаються в тих країнах, де вони навчаються, адже там є стабільніші умови для життя та роботи. Це призведе до ще більшого відтоку інтелектуальних ресурсів з України, що знижує шанси на інноваційний розвиток країни в майбутньому.
Освітні реформи МОН — це не відповіді на виклики сучасності, а косметичні зміни, які ще більше псують освітній процес. Замість того, щоб адаптувати навчальні програми до реальних потреб молоді та ринку праці, МОН займається впровадженням малоефективних ініціатив. Наприклад, перехід на дистанційне навчання без належного технічного забезпечення та підготовки вчителів створив хаос і нерозуміння в освітньому процесі. Уроки щастя лише сколихнули суспільство своїм цинізмом в умовах війни.
Крім того, Міністерство не бере до уваги ключові пріоритети школярів, які прагнуть якісної освіти. Діти мають вивчати новітні технології, мови, наукові дисципліни, які відповідають реальності XXI століття. Але замість цього МОН продовжує зосереджуватись на застарілих методах навчання, які тільки відштовхують молодь.
Замість безглуздих реформ, МОН повинне змінити підхід до освіти. Потрібно звернути увагу на реальні потреби школярів, створити програми, що відповідають сучасним викликам, забезпечити можливості для особистісного розвитку та підготувати молодь до глобальної конкуренції.
Україна повинна інвестувати в майбутнє своєї молоді, інакше ми ризикуємо втратити ціле покоління, яке обере інше місце для реалізації своїх мрій.
Якщо ситуація не зміниться, Україна ризикує опинитися на межі освітньої катастрофи. Молоде покоління, яке сьогодні обирає освіту за кордоном, завтра може не повернутися, залишаючи країну без найціннішого ресурсу — інтелекту і таланту. Реформи МОН, що впроваджуються без урахування реальних потреб молоді, лише поглиблюють кризу, знижуючи престиж української освіти. Масовий відтік школярів за кордон — це не просто тенденція, а сигнал того, що система потребує негайних і докорінних змін. Якщо держава не почне інвестувати у майбутнє своєї молоді вже зараз, то в найближчі роки ми можемо втратити ціле покоління, яке більше не асоціюватиме своє життя з Україною.
