Незважаючи на десятиліття розмов про енергетичний перехід, вугілля й досі залишається найбільшим джерелом виробництва електроенергії у світі. За даними аналітичного центру Ember, воно забезпечує близько третини глобальної генерації електроенергії – більше, ніж будь-яке інше джерело.
Україна за цей час пережила протилежний процес. За роки незалежності видобуток вугілля в країні скоротився майже на 90% – з 193 млн тонн у 1991 році до приблизно 16 млн тонн у 2023 році.
Саме між цими двома цифрами – світовою залежністю від вугілля та різким скороченням української галузі – і лежить складність рішень, які сьогодні змушена ухвалювати держава.
У цьому контексті варто розглядати рішення Міненергетики передати частину державних шахт до управління Фонду держмайна. Йдеться про підприємства “Львіввугілля”, “Волиньвугілля” та “Добропіллявугілля-видобуток”. Формально це лише етап підготовки до приватизації. По суті – ще одна спроба вирішити проблему, яку українські уряди відкладають уже понад три десятиліття.
Вугільні шахти історично були основою індустріальної енергетики країни. Але сьогодні їхня економіка дедалі гірше вписується у сучасну структуру енергетики та державних фінансів.
Саме тому кожна нова дискусія про приватизацію або закриття шахт фактично повертає країну до одного питання: як перебудувати галузь, яка втратила колишній масштаб, але все ще залишається важливою для енергетичного балансу.
Галузь, що скорочувалася три десятиліття
Глибину трансформації української вугільної індустрії найкраще видно у довгій історичній перспективі. На момент здобуття незалежності в Україні працювало 276 шахт, які видобували 193 млн тонн вугілля на рік і забезпечували роботою 740 тисяч людей.
Поступове скорочення почалося задовго до повномасштабної війни. До 2014 року у державному секторі залишилося лише 33 шахти, які видобували 10,9 млн тонн вугілля.
Після цього процес лише прискорився. У 2021 році держпідприємства видобули 2,9 млн тонн, а в урядовій програмі трансформації вугільних регіонів зазначено, що на підконтрольній території країни залишилося 15 державних шахт проти 105 у 2013 році. Це не короткостроковий спад, а тривале звуження виробничої бази галузі.
Спочатку шахти втрачали через хронічну недоінвестованість, після 2014 року – через війну на Донбасі. Після 2022 року до цього додалися окупація частини територій, руйнування логістики та подорожчання обладнання.
Фактично вітчизняна вугільна індустрія переживає той самий процес деіндустріалізації, який більшість європейських країн пройшли ще наприкінці ХХ століття.
Економіка державних шахт
Не менш показовою є динаміка видобутку. За даними Рахункової палати, у 2015–2021 роках загальний видобуток вугілля в Україні скоротився з 39,7 млн тонн до 29,4 млн тонн, тоді як державні шахти зменшили виробництво з 6,7 млн до 2,9 млн тонн. Частка держсектору на ринку за цей час впала з 16,9% до 9,9%, тоді як бюджетна дотація на тонну зросла з 246 грн до 1779 грн. Після повномасштабного вторгнення ця різниця стала ще помітнішою.
За даними Міненергетики, у 2023 році державні підприємства видобули лише 1,8 млн тонн, тоді як приватні компанії – 24,1 млн тонн. Інакше кажучи, приватний сегмент галузі виявився значно стійкішим за державний.
Фінансова картина також показова. У 2021–2023 роках держава спрямувала 9,3 млрд грн на реструктуризацію галузі, але ці кошти покрили лише частину потреб підприємств. Збитки від виробництва товарного вугілля у 2024 році склали близько 3,4 млрд грн.
Фактично держава вже давно не розвиває галузь, а підтримує її базове функціонування. Ключова проблема полягає у собівартості видобутку. Державні шахти нерідко продають вугілля дешевше, ніж коштує його виробництво. За оцінкою дослідження Aurora Energy Research для Ecoaction, втрати державних підприємств можуть сягати приблизно 230 євро на тонну.
У такій економіці збільшення видобутку не обов’язково покращує фінансовий результат – іноді воно лише збільшує масштаб втрат. Саме тому дискусія про приватизацію виглядає не як спроба індустріального відродження, а радше як спроба поступово вивести державу з управління хронічно збитковими активами.
Бюджетний тиск і роль вугілля в енергосистемі
Повернення до теми приватизації частково пояснюється і станом державних фінансів.
Україна увійшла у 2024 рік із дефіцитом бюджету без урахування грантів на рівні близько 20,4% ВВП – приблизно 1,7 трлн грн. У матеріалах програми співпраці з МВФ зазначено, що торік дефіцит сектору держуправління міг перевищити 23% ВВП.
За таких умов держава змушена дивитися на підприємства не лише як на інструмент промислової політики, а й як на потенційне джерело фіскального ризику.
Додатковим фактором виступають і вимоги міжнародних партнерів. У програмі Ukraine Facility, яка визначає умови фінансової підтримки України з боку Євросоюзу, реформа держпідприємств і приватизація розглядаються як інструмент зменшення фіскальних ризиків та підвищення ефективності економіки.
Попри всі проблеми галузі, вугілля й надалі залишається важливою частиною української енергетики. За даними Міжнародного енергетичного агентства, у 2023 році атомна енергетика забезпечила близько 49% виробництва електроенергії в Україні, а вугілля – приблизно 22%. Інакше кажучи, кожна п’ята кіловат-година в країні виробляється саме з вугілля.
Водночас саме теплова генерація зазнала найбільших втрат під час російських атак. До війни в Україні було близько 13 ГВт вугільних генеруючих потужностей, тоді як у 2024 році в роботі залишалося лише близько 3 ГВт. У такій ситуації теплова генерація фактично залишається страховкою енергосистеми на випадок дефіциту електроенергії.
Хто може зацікавитися шахтами
Коло потенційних інвесторів для державних шахт виглядає досить обмеженим. Найімовірніше інтерес можуть проявити українські енергетичні компанії з вертикально інтегрованою структурою бізнесу. Найбільший приклад – енергетичний холдинг DTEK, який працює одночасно у видобутку вугілля та тепловій генерації. За даними компанії, з 2005 року вона інвестувала в енергетику України понад 12 млрд євро.
Для таких компаній шахта має сенс лише тоді, коли вона інтегрована у власний виробничий ланцюг – від видобутку палива до виробництва електроенергії.
Майбутнє української вугільної галузі може розвиватися за кількома сценаріями. Перший – часткова модернізація і збереження окремих шахт через приватні інвестиції. Другий – поступове згортання видобутку. У країнах Євросоюзу споживання вугілля вже впало до історично низьких рівнів. Третій – економічна трансформація шахтарських регіонів, відома у Європі як “справедливий перехід”.
…Історія українських шахт давно перестала бути лише історією енергетики, дедалі більше перетворюючись на питання економічної моделі країни.
Світ поки що не відмовився від вугілля. Але майже всюди воно поступово переходить із ролі основи енергетики у роль тимчасового стабілізатора системи.
І те, чи стане українське вугілля перехідним ресурсом для стабілізації енергосистеми і трансформації регіонів, чи залишиться прикладом відкладеної реформи, залежить насамперед від того, наскільки послідовно держава зможе поєднати енергетичну політику, економічні реформи і регіональний розвиток.
Втім досвід інших країн показує, що трансформація вугільних регіонів ніколи не зводиться лише до енергетичних рішень. У Німеччині, Великій Британії та Польщі згортання видобутку супроводжувалося масштабними програмами перекваліфікації працівників, розвитком нових виробництв і довгостроковими інвестиціями у місцеву економіку.
Для України це завдання ще складніше: трансформація відбувається одночасно з війною, відновленням інфраструктури та перебудовою всієї енергетичної системи. Саме тому майбутнє шахт визначатиметься не лише економікою видобутку, а й тим, чи зможе держава запропонувати шахтарським регіонам нову модель розвитку – таку, що дозволить перетворити індустріальну спадщину на ресурс економічного оновлення.
Тетяна Вікторова
