Тема захисту прав дітей завжди була складною і багатошаровою, адже йдеться не лише про безпеку чи базові потреби, а й про можливість кожної дитини реалізовувати себе у різних сферах життя. Повномасштабне вторгнення додало до цього ще один вимір — щоденний ризик для життя, втрати і травми. У цих умовах головним викликом стає не тільки збереження дітей від небезпеки, але й забезпечення їхніх прав на освіту, розвиток і повноцінне дитинство.
На думку радниці – уповноваженої Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’ї Герасимчук, сьогодні завдання полягає у тому, щоб не допустити зупинки процесів розвитку навіть у час війни. Вона вважає, що окрім безпеки, особливої уваги заслуговує деінституціалізація — вихід дітей із закладів інтернатного типу і створення умов для їхнього життя у родинах. Йдеться не лише про турботу про тих, хто нині перебуває в інституціях, але й про підтримку самих сімей, які мають бути готовими виховувати дітей. Для цього потрібні не тільки знання, а й конкретні інструменти підтримки з боку держави.
Свою роботу як уповноваженої вона пояснює через завдання координувати державну політику, адже в Україні немає єдиного міністерства, яке займалося б виключно дитячими питаннями. Тому дитяча тематика розпорошена між багатьма відомствами, і роль полягає в тому, щоб забезпечити узгодженість дій і послідовність кроків. Пріоритети визначаються державою, і до них належить розвиток сервісів підтримки для сімей у соціальній, освітній і медичній сферах.
Водночас, підкреслює Герасимчук, законодавча база ніколи не буде остаточно завершеною, бо світ постійно змінюється і система має реагувати на нові виклики. Жодна країна не може похвалитися ідеальною моделлю, ідеал недосяжний. Тому зміни завжди потрібні, і вони відбуваються постійно. Додатковим стимулом стає курс України на вступ до Європейського Союзу: наше законодавство повинно гармонізуватися з європейськими нормами, тому нині триває робота над упровадженням Європейської гарантії для дітей та низки інших документів.
Окрему увагу вона звертає на дослідження ЮНІСЕФ 2025 року, яке показало, що батькам бракує знань про права дітей і чіткого розуміння того, як ці права реалізовувати. Це дослідження, на її думку, є надзвичайно важливим, бо дає вихідну точку і показує, де саме існують прогалини. Уповноважена ділиться й особистим досвідом, визнаючи, що іноді й сама як мама радиться з психологами чи іншими фахівцями, коли стикається з непростими питаннями виховання. У суспільстві ж і досі живе стереотип, що батьки нібито повинні знати все автоматично, і саме ця установка заважає формуванню культури звернення по допомогу.
Результати опитування, пояснює Герасимчук, виявилися тривожними. Лише 20% сімей говорять із дітьми про їхні права хоча б раз на місяць, а лише 34% підлітків відчувають регулярну емоційну підтримку з боку батьків. Це означає, що більшість дітей ростуть без належної уваги до власних прав і часто навіть не здогадуються, що вони у них є. Вона пригадує, як у спілкуванні з дітьми вони дивувалися, дізнаючись про право на власне ім’я або можливість змінювати його з 14 років. Для багатьох це було відкриттям, адже їхнє уявлення обмежувалося думкою, що ім’я дають батьки при народженні і воно залишається назавжди.
Наслідком браку знань стає і те, що діти рідко обговорюють з батьками свої проблеми. Дослідження показало, що підлітки часто мовчать про бажання змінити школу чи гурток, розуміючи, що батьки можуть відмахнутися від таких прохань. У багатьох випадках дорослі керуються власними уподобаннями, а не інтересами дитини. Герасимчук згадує власний досвід, коли записала доньку на бальні танці, які дитині були байдужими, бо сама колись мріяла ними займатися. Лише вчасне усвідомлення помилки допомогло зрозуміти, що справжній обов’язок батьків — не реалізовувати власні нереалізовані бажання, а поважати право дитини робити власний вибір.
Особливо гостро постає питання порушень прав у сім’ї. Герасимчук наголошує, що кожен п’ятий підліток в Україні стикається із ситуаціями, коли його права порушують найближчі дорослі. Йдеться не лише про психологічний чи фізичний тиск, але й про ігнорування думки, втручання у приватний простір. Батьки нерідко вважають, що у дитини не може бути власних меж, і поводяться так, ніби право на приватність існує лише у дорослих. Така позиція, за її словами, підриває довіру й формує у дітей відчуття відсутності захисту навіть у власному домі.
Крім того, Герасимчук підкреслює, що зараз завдання полягає не в тому, щоб просто декларувати права дитини, а в тому, щоб забезпечити їхню реалізацію в реальному житті. Дослідження демонструють проблеми, але саме вони дозволяють зрозуміти, над чим треба працювати. Кроки мають бути поступовими і послідовними, щоб створити систему, у якій права дитини будуть не формальністю, а живою практикою.
Уповноважена також окреслює практичну відповідь держави та партнерів на дефіцит батьківських знань: основу складає інформаційна кампанія, що реалізується спільно з ЮНІСЕФ, у межах якої передбачені відкриті розмови з батьками про те, що зазвичай здається очевидним і тому залишається поза увагою. Вона зазначає, що прийняти власну необізнаність буває неприємно, однак це не є осудом, а лише першим кроком до навчання, адже нікого не народжують із готовим «набором» компетенцій, і батьківство не вмикає автоматично повне знання про потреби дитини. Ідея полягає в тому, щоб нормалізувати запит на допомогу, зробити звернення по пораду до психологів, педагогів, медиків і соціальних працівників звичною практикою, а не приводом для сорому, бо саме так формується культура дорослості поруч із дітьми.
Лінія цієї кампанії тягнеться далі в бік довготривалої освіти: ідеться не про разовий тренінг, а про навчання впродовж життя, де батьки готові визнавати прогалини, наздоганяти нові знання і перевчатися, коли цього потребує дитина та змінюється контекст. Герасимчук наголошує, що просвіта має стосуватися не лише дорослих: діти мають бути повноцінними учасниками процесу, бо нічого для дітей не може робитися без голосу самих дітей; їх треба чути не епізодично, а системно, включаючи їхні пропозиції в програми підтримки, шкільні практики та локальні ініціативи.
Коли мова переходить до війни, тон стає безкомпромісним: повномасштабне вторгнення забрало у дітей практично весь спектр прав — від базового права на життя і здоров’я до права на освіту, ідентичність, безпечне середовище та свободу самовираження. Уповноважена вважає особливо болючим те, що приблизно 1,6 мільйона дітей на окупованих територіях позбавлені права на ідентичність, адже вони не можуть вільно називати себе українцями, обирати мову спілкування й підтверджувати належність до своєї держави; саме це, здавалося б «звичайне» право, є фундаментом людської гідності та самосприйняття. Поруч із щоденною загрозою життю стоїть системне нівелювання інших прав, і тому завданням є не лише боротьба із зовнішнім агресором, а й створення умов, у яких дитина, попри обставини, реалізує принаймні частину своїх можливостей.
У цьому місці звучить дуже особиста ремарка: уявлення про майбутнє, в якому посада уповноваженої з прав дитини стає зайвою, бо система сама гарантує безпеку та розвиток кожної дитини, залишається радше мрією, а не близькою перспективою. Герасимчук підкреслює, що світ без загроз навряд чи можливий, отже, суспільство має навчати дітей жити відповідально і обачно за будь-яких умов, але при цьому не перетворювати уроки війни на «нормальний» навчальний модуль дитинства, бо це суперечить самій природі дитячого досвіду.
Практичне питання «куди звертатися, коли порушують права» повертає дискусію з рівня концепцій до щоденної практики. Насамперед формування довіри між дітьми та батьками визначається як пріоритет: дитина повинна знати, що поруч є дорослі, які здатні почути, захистити і супроводити в складних ситуаціях. Герасимчук акцентує на тому, що компетентні батьки — це не абстракція, а результат підтримки: підказок, сервісів, маршрутів дії. Формальні канали реагування — адміністрація закладу освіти, поліція, зокрема ювенальна, офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та інші органи захисту — мають бути не лише названі, а й реально доступні; водночас першим адресатом звернення для дитини все одно залишаються батьки, які не повинні знецінювати «дитячі» проблеми, адже знехтуваний сигнал інколи закінчується трагедією.
В інфраструктурі негайної допомоги окремо виділяється гаряча лінія «Ла Страда» 116 111, куди дитина може подзвонити в разі небезпеки, психологічної кризи чи порушення прав. Вона підкреслює, що цей канал важливий і як «запасний вихід», коли саме батьки стають джерелом насильства або нехтування, адже дитина повинна знати: є місце, де її вислухають і підтримають, навіть якщо найближчі дорослі не готові чи не здатні допомогти.
Уповноважена розповіла про становищу дітей на окупованих територіях, де правовий вакуум поєднується з навмисним руйнуванням ідентичності. Окупаційні адміністрації примусово нав’язують російське громадянство і документи, забороняють українську мову в школі та побуті, замінюють українську освітню програму на російську зі спотвореною історією і пропагандистською моделлю «друга» і «ворога». Освітній простір перетворюється на інструмент тиску, коли в класи приводять «героїв СВО», яким діти мають дякувати за злочини, і це створює квазіреальність, у якій моральні координати перевернуті; відомі випадки побиттів, ізоляції та примусового застосування психотропних препаратів проти непокірних — це те, про що неможливо мовчати. Життя під окупацією описується як фактичний полон без права вибору і без легальних механізмів захисту.
Тому на питання, чи можуть діти з окупованих територій звертатися по допомогу, відповідь виходить гіркою: у більшості випадків — ні, бо будь-який канал комунікації швидко блокується або несе ризик для самої дитини та її близьких. Уповноважена зазначає, що за наявності можливості інформацію про злочини проти дітей можна передавати через портал «Діти війни», яким інколи користуються дорослі свідки; однак для самих дітей такий шлях часто недосяжний, і це ще раз підкреслює масштаб безправ’я в окупації.
На тлі цих реалій важливою залишається міжнародна рамка захисту: Україна давно ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, і цей документ виступає не жестом символічної згоди, а дороговказом, що визначає обов’язки держави у сфері захисту дитинства. Герасимчук вважає, що відзначення Дня дитини 20 листопада — у день ухвалення Конвенції 1989 року — вперше синхронізує Україну з переважною більшістю європейських країн і має нагадати суспільству про повноту переліку прав: громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних. Ідеться не тільки про право на життя, ім’я, громадянство, родину й відпочинок, а й про освіту, розвиток талантів, медичну допомогу, захист від насильства, експлуатації та дискримінації; проте символічної дати замало, адже говорити і діяти доведеться щодня, бо права дитини — це щоденна відповідальність дорослих.
Питання підтримки партнерів у цьому контексті набуває стратегічного виміру. Уповноважена наголошує, що Україна — не жертва, а борець, який захищає власну свободу і фактично тримає щит для інших європейських держав; саме тому допомога має поєднувати військово-політичну підтримку з інвестиціями у сервіси для дітей і родин. Партнери важливі як носії досвіду, фінансових ресурсів і експертизи, але кінцева мета залишається внутрішньою: збудувати країну, в якій діти хочуть і можуть жити, розвиваючись у безпеці та гідності. І якщо дивитися тверезо, найбільша інвестиція, яку дорослий світ здатний зробити сьогодні, — це вклад у дитинство, бо саме від нього залежить не лише відновлення після війни, а й якість майбутнього.
