Як українські підлітки чинили спротив у російському таборі “перевиховання” і не зламалися

Понад три роки війни в Україні — це не лише історії боїв, окупацій і визволень. Це ще й трагедії дітей, яких війна вирвала з родин, шкіл та домівок. Понад 19 тисяч українських дітей, за офіційними даними, були насильно вивезені Росією з окупованих територій. Частину з них — під виглядом «евакуації» або «оздоровлення», частину — без згоди батьків. Дітей поміщали до російських родин, інтернатів, спеціальних установ, де намагалися зламати їхню ідентичність. Найбільш свідомих — перевиховували в таборах, де панувала атмосфера тиску, ізоляції та примусу до “русского мира”. Про це повідомляє Politico.

Табір “Дружба” в Криму

Вигаданий світ, де “Україна більше не існує”, дітям доводили через примус до гімну РФ, прапори, пропагандистські відео, спроби змінити імена, змусити взяти російські паспорти. Але чимало підлітків не піддалися. Вони організовували бунти, псували символіку РФ, відмовлялися співати чужий гімн, навіть спали у ванних, щоби не йти на зарядку. Їх ізолювали, залякували, переводили до психіатричних лікарень і військових училищ. Але вони не мовчали. І коли змогли — тікали. Так сталося з Владом, Денисом, Сергієм і Ростиком. Їхня історія — одна з небагатьох, яка закінчилася поверненням додому. Але це була довга, небезпечна і важка боротьба — за власне дитинство, за пам’ять, за себе.

Почалося все з того, що підлітків з Херсона російські військові забрали до табору “Дружба” в Євпаторії. Вони називали це “відпочинком”, але діти швидко зрозуміли, що назад їх не відпустять. Владислав Руденко, Ростислав, Денис і Сергій — усі вони опинилися в одному із сотень російських “місць перевиховання”. Там уже були близько 600 українських дітей.

У листопаді 2022 року 16-річний Влад зірвав російський прапор зі сцени в актовій залі табору. На його місце він повісив свою спідню білизну, а прапор РФ порвав і змив у туалеті. Наступного ранку весь табір гудів через “профанацію державного символу”. Владові вдалося уникнути викриття кілька днів, але на четвертий його видав сусід по кімнаті. Охоронець табору Валерій Астахов, змусив Влада обирати: поліція або одиночна камера. Влад обрав ізолятор. Його тримали шість днів у кімнаті 2 на 2 метри, без телефону, з заґратованим вікном. Погрожували психлікарнею, давали таблетки. Він не витримував ізоляції, стукав у стіни, кричав, благав матір по телефону: “Мені тут погано. Я більше не можу. Зроби щось”.

Коли його звільнили, він був ніби у прострації. Через кілька днів — знову зняв прапор РФ. Вожаті переселили його до молодших дітей, щоб ізолювати від друзів. Там він чув, як уночі діти кричали “мамо!”, а їм наказували мовчати.

Переведення до табору “Лучистий”

У грудні всіх перевели до табору “Лучистий”. Опір тривав: хлопці вмикали гімн України і звернення Зеленського з балконів. Один з них, Денис, спав у ванній, щоб уникнути зарядки. Хлопці розуміли, що назад — не скоро, але хотіли бодай не мовчати. За спробу втекти або звернутися до міжнародних організацій — могли потрапити до інтернату, психлікарні чи колонії.

Водночас тиск тривав і на родини. Батькам відкрито казали: “Хочете дитину — приїжджайте самі”. Але, наприклад, батьки Дениса мали порушення слуху й боялися конфлікту з озброєними росіянами на блокпостах. Батьки Сергія мали проблеми зі здоров’ям. Мати Ростика перебувала в психіатричній лікарні — за словами окупаційної влади.

Коледж у Керчі — новий рівень контролю

Потім хлопців перевели до Керченського морського технічного коледжу. Ростик і Сергій жили в одному гуртожитку, Денис — в іншому, Влад — ще далі, у військовому училищі. Тепер до них прийшли з російськими паспортами. Пропонували 100 тисяч рублів, квартири, стипендії. Ростик відмовився — йому урізали стипендію. Його і Сергія зачинили в гуртожитку на два тижні. Без паспорта в Росії не можна було ні жити, ні навчатись, ні працювати, ні отримати виплати. Але погодитись означало зрадити себе. Російський паспорт відкривав шлях до всиновлення, зміни імені, а після 18 років — до мобілізації.

Втеча додому

Через шість місяців у полоні хлопці були на межі. Але в Україні їхні сім’ї разом із фондом Save Ukraine готували операцію з порятунку. Мама Сергія, Ірина, погодилась поїхати в Крим за всіма трьома — своїм сином, Денисом і Ростиком. Але щоби вивезти інших, їй потрібно було оформити над ними опіку — адже батьки Дениса були визнані недієздатними, а мати Ростика — зникла.

Документи збирали два місяці. На початку червня Ірина приїхала в Керч. Сергій розплакався, коли побачив маму. Дениса теж віддали. Ростика — ні. Окупанти наполягали, що за ним має приїхати його мати. Ірина змушена була залишити його. Ростик повернувся сам — через кілька місяців. Як саме — невідомо.

Коли хлопці перетнули кордон з Україною через Білорусь, вони зупинились, дістали російські міграційні картки й спалили їх.

У пастці, куди закинула цих дітей війна, вони не втратили гідності. Вони билися за кожен клаптик своєї ідентичності — через прапор, через відмову співати гімн, через ночівлю у ванній. Їх намагались змінити, залякати, ізолювати, зробити частиною чужої системи — але не змогли. І саме тому їхня історія — про справжню силу українських дітей.