Заборона російськомовної літератури: захист інформаційного простору чи ризик культурної ізоляції

Український книжковий ринок може опинитися перед суттєвим переформатуванням, оскільки йдеться про заборону друку і поширення російської та російськомовної літератури. Після того як відповідна набрала необхідну кількість підписів для розгляду, ініціатива перейшла в площину офіційних рішень. Міністр культури повідомила, що Держкомтелерадіо готує проєкт постанови з механізмом вилучення видавничої продукції, яка суперечить українським законам. Однак цей процес ризикує автоматично трансформуватися у відмову від всієї світової літературної спадщини, а також культурної пам’яті.

Російська мова як підстава для заборони книжок: що змінить нове рішення міністра культури

Петиція, зареєстрована 28 травня на сайті Кабінету Міністрів України, пропонує радикальне переформатування присутності російської мови в українському книжковому просторі. Вона передбачає або максимальне обмеження, або фактичну заборону друку, продажу та розповсюдження російськомовних книжок в Україні. Серед запропонованих інструментів зазначаються:

• встановлення квоти на видання російською мовою на рівні не більше 0,01 % від загального накладу, що перетворює таку продукцію на статистичну похибку в масштабах ринку;
• повна заборона її продажу у книгарнях, на онлайн-платформах і ярмарках;
• обмеження ввезення з-за кордону до одного примірника на особу.

Додатково ініціатива передбачає штрафи та адміністративну відповідальність для видавництв, друкарень і приватних осіб, експертну перевірку перекладів і авторів на предмет наявності пропаганди або проросійських позицій, а також обов’язкову публічну звітність про видану продукцію.

У відповіді уряду на петицію, наголошено, що можливі зміни до законодавства потребують детального опрацювання із залученням широкого кола експертів. Це свідчило про намір оцінити не лише політичний, але й правовий та культурний вимір запропонованих обмежень.

У Кабінеті міністрів звернули увагу на те, що чинне законодавство вже містить норми, які встановлюють обмеження на імпорт і розповсюдження книжкової продукції з Російської Федерації та Республіки Білорусь. Водночас у Кабміні уточнили, що ці обмеження не стосуються випадків, коли фізичні особи ввозять книжки для особистого користування, а не з метою їх подальшого розповсюдження. За таких умов повинні бути дотримані кілька вимог: видання мають перевозитися в ручній поклажі або супроводжуваному багажі, їх загальна кількість не повинна перевищувати 10 примірників, а сама продукція не має бути внесена до Реєстру видавничої продукції антиукраїнського змісту.

Пройшов час і зараз міністр культури Тетяна Бережна повідомила, що готується рішення, яке передбачає заборону друку та розповсюдження літератури російського походження, а також книжок російською мовою. Вона зазначила, що Держкомтелерадіо розробляє проєкт постанови, в якій буде визначено чіткий порядок вилучення видавничої продукції, яка не відповідає вимогам українського законодавства.

Отже, заява міністра культури фактично окреслює перехід від загальних норм до процедурної деталізації. Якщо чинні закони визначають, що саме заборонено, то майбутній підзаконний акт має відповісти на запитання, яким чином ці заборони реалізовуватимуться на практиці. Тобто хто ініціює перевірку, як фіксується порушення, в які строки ухвалюється рішення і яким буде порядок вилучення накладу з обігу.

Мовний критерій проти змісту: що стоїть за новим рішенням

Варто зазначити, що ідея заборони в Україні друку і поширення російської та російськомовної літератури з’явилася не на порожньому місці, а на тлі вже чинних обмежень книжкового імпорту з РФ та Білорусі й спроб закрити ринок для продукції, пов’язаної з Росією. Зокрема, стаття 28-1 Закону «Про видавничу справу» передбачає заборону на ввезення та продаж видань, надрукованих у РФ і Білорусі, а також книжок, що містять твори авторів, які після 1991 року залишилися громадянами Російської Федерації.

Нове рішення про повну заборону друку й поширення російськомовних книг, змінює логіку регулювання: від прив’язки до походження (держава-агресор, окупаційні території) чи змісту (антиукраїнська пропаганда) ‒ до прив’язки до мови. Саме цей зсув і створює найбільше юридичних і практичних ризиків.

«Обмеження російськомовної друкованої продукції в Україні — необхідний крок для перемоги в гібридній війні та шлях до того, щоб нинішня ситуація не повторилася в майбутньому. Не дозволимо повторити вторгнення. Усунемо передумови для цього вже зараз!», — наголосив автор петиції.

Втім аргументація автора петиції виглядає дискусійною, оскільки вона будується на прямому зв’язку між мовою книжкової продукції та ймовірністю воєнної агресії. Проте сам по собі факт існування або обігу російськомовних видань не доводить наявності причинно-наслідкового механізму, який автоматично веде до повторення вторгнення РФ.

У наведеній тезі змішується культурна політика з питаннями безпеки держави, однак не пояснюється, яким чином заборона всієї російськомовної друкованої продукції, незалежно від її змісту, усуне конкретні воєнні ризики, особливо з огляду на те, що чинне законодавство вже передбачає обмеження для матеріалів, які містять пропаганду, виправдовують агресію чи порушують закон. Без чіткого розмежування між мовою як інструментом комунікації та змістом як носієм ідеології така позиція виглядає більше декларативною, ніж логічно обґрунтованою.

Потенційні наслідки заборони друку й поширення російськомовних книг можна розкласти на три рівні:

– безпековий: мінімізується присутність російського культурного продукту в публічному просторі та зменшується поле для легалізованих наративів, які можуть працювати як м’яка сила в умовах війни;

‒ економічний: перерозподіляється попит на користь україномовного сегмента й локальних видавців, що може пришвидшити розвиток перекладів і нішевих напрямів;

‒ соціальний: держава фактично визначає, якою мовою дозволено циркулювати книжці як товару та як носію смислів, і це неминуче викликає дискусію про межі втручання у сферу культури й приватного читання.

Цілком очевидно, що ризики починаються там, де заборона стає надто широкою та погано адміністрованою. Якщо під заборону потрапляє не імпорт з РФ, а будь-який російськомовний текст, виданий в Україні чи за кордоном, то виникає низка практичних колізій. Стає незрозуміло, що робити з наявними фондами бібліотек, приватними книгарнями, букіністикою, підручниками, науковими виданнями, технічною та медичною літературою. Окремий вузол проблем торкається права авторів і видавців, адже книга російською може бути написана українцем, видана в ЄС і не містити жодної пропаганди, але все одно підпасти під заборону через мовну ознаку. Це створює ґрунт для вибіркового застосування, корупційних практик і тіньового ринку, де контроль складніший, а шкідливий контент якраз легше маскується.

У площині Конституції України ключовими є одразу кілька норм. Стаття 10 гарантує в Україні вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин, а також визначає, що використання мов гарантується Конституцією і встановлюється законом. Це не означає, що держава не може запроваджувати обмеження у воєнний час, але вказує на те, що заборона виглядає як втручання в гарантовану сферу «використання» мови й потребуватиме дуже переконливого обґрунтування.

Далі мова йдеться про свободу вираження поглядів і доступу до інформації (стаття 34), заборону цензури (стаття 15) і гарантії свободи літературної та художньої творчості (стаття 54). Конституційна логіка зазначає, що обмеження можливі, але вони мають бути встановлені законом, переслідувати легітимну мету, а саме національну безпеку, громадський порядок, захист прав інших, і бути необхідними та пропорційними.

У правовій європейській практиці це передбачає закономірність того, що чим ширше обмеження, тим ретельнішим має бути тест на необхідність і тим сильнішим має бути доказ, що м’якші інструменти не працюють. Ризик «мовної» заборони полягає в тому, що вона карає не конкретний шкідливий зміст в книзі, а оболонку, і не має логіки.

Варто окремо торкнутися і теми дискримінаційного ефекту, адже, навіть, якщо мета безпекова, загальна заборона російськомовної літератури може зачепити громадян України, для яких російська є мовою побутового спілкування або освіти, а також частину національних спільнот. У правозастосуванні це здатне перетворитися на конфлікт між державною мовною політикою та конституційною гарантією мовного різноманіття, що підживлює внутрішні суперечки не без цього вкрай наелектризованого суспільства і дає додаткові аргументи зовнішній пропаганді.

Порівняльний досвід інших держав показує, що реагування на негативний вплив у сфері культури та медіа зазвичай будується за принципом точного налаштування, а не суцільного відсікання. Мова йде про інструменти, які дозволяють обмежувати конкретні канали поширення дезінформації або забороняти продукти, безпосередньо пов’язані з пропагандистськими ворожими наративами, тоді як сама мовна форма не стає автоматичною підставою для заборони. Такий підхід намагається розвести питання безпеки і питання культурної спадщини, щоб уникнути ситуації, коли регуляція перетворюється на символічний жест із непередбачуваними правовими наслідками.

Після 2022 року в країнах Балтії та в ширшому європейському контексті справді посилилися обмеження, пов’язані з російським впливом, але вони частіше таргетовані на пропагандистські канали, державні медіа чи конкретні ризикові інструменти. В Естонії, наприклад, йшлося про правові механізми обмеження ретрансляції російських і білоруських пропагандистських каналів, тобто фокус був на контенті та джерелі, а не на мові як такій.

У Литві окремі великі книгарні прибирали з продажу російськомовні книги, і це викликало дискусію про культурні права місцевих росіян, тобто навіть у суспільствах із високою чутливістю до російського впливу питання «тотальної» заборони мови залишається спірним. На рівні ЄС санкційна політика після вторгнення РФ загалом працює через обмеження на конкретні товари, послуги, медіаінструменти та суб’єкти, а не через заборону мовного поля як такого.

Звідси випливає практичний висновок, згідно з яким, якщо мета України полягає у безпеці й зменшенні російського культурного впливу, то найбільш стійкою з погляду права й ефективності зазвичай є модель, де ключовими критеріями стають:

– походження (зв’язок з державою-агресором);

– зміст (пропаганда, заперечення агресії, приниження української державності);

– прозора процедура експертизи та оскарження.

Модель, яка ставить у центр саме мову, може швидше дати символічний ефект, але створює ширший фронт юридичних претензій, управлінських помилок і соціальної напруги.

Спалювати чи зберігати: як заборона російськомовної літератури змінить культурну політику

Розмова про заборону російської та російськомовної літератури неминуче впирається в питання як її, так і світової класики. Соціологія читання в Україні протягом останніх років фіксує загальне зниження інтересу до читання, особливо до великих романів XIX століття чи філософської прози початку XX століття. Варто визнати, що класична література, незалежно від мови, давно перестала бути масовим читанням як для молоді, так і для значної частини дорослих. У цьому сенсі страх перед її тотальним впливом виглядає перебільшеним, адже вона не формує щоденний порядок денний і не працює як оперативний інструмент політичної мобілізації.

Не можна забувати і про те, що більшість класичних творів була створена задовго до війни Росії проти України, у зовсім інших історичних і культурних обставинах. У них можна знайти імперські мотиви, відображення світогляду тієї епохи, але вони не пов’язані з нинішніми кремлівськими наративами. Для значної частини українців середнього та старшого віку саме на цій літературі формувалося уявлення про мораль, сімейні цінності, відповідальність, честь, любов до рідної землі. Це не означає, що вона позбавлена ідеологічних маркерів свого часу, але редукувати її до сучасного інструменту впливу неправильно.

Неможливо також не задатися питанням: якщо буде ухвалене остаточне рішення про повну заборону друку і поширення російськомовних книжок, то що робити з вже наявними книжними фондами. Адже досі лишається незрозумілим, чи мова йдеться про вилучення з бібліотек, чи про списання, або фізичну утилізацію мільйонів примірників. Цілком зрозуміло, що масове знищення книг має сильний символічний вимір. У європейській історії спалення книг завжди асоціювалося не з безпекою, а цензурою і страхом перед забороненими в державі ідеями. Для держави, яка декларує прихильність до європейських цінностей, такий крок виглядав би вкрай суперечливо.

Крім того, слід розуміти, що в більшості випадків йдеться не про літературу країни-агресора, а про класичну російську літературу, створену задовго до сучасної війни. Також йдеться про заборону друку та розповсюдження світової літератури, яку видано російською мовою. Що з нею не так? Де там ворожі наративи? Державна політика в сфері культури та освіти має бути спрямована на те, щоб заохочувати українців більше читати, розширювати світогляд і розвиватися інтелектуально через доступ до якісної літератури та різноманітних джерел знань, а не зосереджуватися передусім на обмеженнях, які звужують простір для вільного культурного вибору.

Варто розрізняти сучасну продукцію, яка може містити елементи виправдання агресії чи імперського ревізіонізму, і літературну спадщину минулих століть. Якщо критерієм стає лише мова тексту, під заборону автоматично потрапляють і твори, які не мають жодного стосунку до нинішньої політики, а іноді навіть суперечать авторитарним моделям мислення.

Українську мову не слід нав’язувати, бо це лише викликає відторгнення в російськомовних українців. Питання утвердження української мови потребує зваженого підходу, в якому ключову роль відіграють освіта, культурна політика та створення якісного контенту, а не примус чи адміністративний тиск. Мовна ідентичність формується через повсякденну практику, особистий вибір і відчуття внутрішньої потреби. Необхідно розширювати доступ до сучасних українськомовних книжок, медіа та освітніх програм, підтримувати авторів і видавців, інвестувати в переклади світової літератури українською та підвищувати престиж мови в публічному просторі. Саме через якість і конкурентність культурного продукту, а не через заборони, мова зміцнює свої позиції в суспільстві.

Цілком зрозуміло, що війна пояснює вороже ставлення українського суспільства до всього, що асоціюється з РФ. Проте культурна політика держави потребує розумного підходу і гнучкості, а також вимагає зважування всіх факторів та ризиків.