Вибухи за вікном, сирени, дим, що затягує небосхил. Ще вчора це було ваше місто, ваш дім, а сьогодні – поле бою. Люди, які ще нещодавно жили звичним мирним життям, тепер опинилися на лінії вогню, і з кожним днем їхні шанси на виживання зменшуються. Та навіть під загрозою смерті вони не поспішають залишати свої домівки. “Мій дім — це все, що у мене залишилося”, — вперто повторюють ті, хто залишається, попри всі застереження. Для багатьох евакуація — це крок у невідоме, виклик, з яким вони не готові зіштовхнутися. Кожна хвилина в зоні обстрілів стає грою зі смертю, та страх втратити останнє — свої стіни, свою землю — паралізує більше, ніж загроза снаряда.
З іншого боку є ті, хто щодня їздить у зони бойових дій, ризикуючи своїм життям, аби дати людям шанс на порятунок. Поліцейські, волонтери та рятувальники під постійним обстрілом намагаються вивезти навіть тих, хто не хоче покидати свої розбомблені будинки. Евакуація стає останньою надією, коли все інше вже зруйноване. Та цей процес рідко проходить гладко: страх перед невідомістю, небезпека на дорозі і постійна загроза обстрілів роблять кожну евакуацію справжнім випробуванням для всіх її учасників.
Від хаосу перших днів до випробувань третього року війни
Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року став для мільйонів українців справжнім шоком. Люди, які вважали, що війна омине їх, раптово опинилися під обстрілами, у небезпеці для свого життя та своїх родин. Евакуація стала вимушеним рішенням для тих, хто опинився на шляху бойових дій, проте перші дні війни були сповнені хаосу і розгубленості. Поступово процес евакуації вдосконалився, але ризики та труднощі залишилися. Третій рік війни приносить нові виклики — як для тих, хто евакуюється, так і для тих, хто залишається у фронтових зонах до останнього.
З перших годин вторгнення ситуація в країні змінилася кардинально. Мирні міста перетворилися на поля битви, і тисячі людей були змушені евакуюватися буквально з-під обстрілів. Проте цей процес не був організованим. Інформація була суперечливою, а офіційні джерела не завжди могли швидко зорієнтувати людей, оскільки бойові дії охопили величезну територію України.
Тоді тисячі українців самостійно шукали шляхи порятунку. Усе це відбувалося на фоні паніки, нестачі транспорту і забитих до відмови залізничних станцій. Люди рвалися на захід, сподіваючись знайти безпечне місце, але дороги були переповнені. Волонтери та правоохоронці, незважаючи на постійну загрозу, почали організовувати перші евакуаційні коридори, допомагаючи людям знайти безпечний вихід з обстрілюваних міст.
Зараз, на третій рік війни, Україна має набагато краще налагоджену систему евакуації, але цей процес все ще залишається надзвичайно небезпечним. Протягом цих років українські волонтери, правоохоронці та міжнародні організації розробили чіткі плани евакуації для регіонів, які регулярно зазнають обстрілів, таких як Харківська, Херсонська, Донецька та Луганська області.
Попри це, евакуація залишається викликом. Обстріли інфраструктури, зокрема доріг, постійно ускладнюють рух евакуаційних конвоїв. Люди досі змушені покидати свої домівки під звуки сирен і вибухів. У багатьох випадках евакуація відбувається під обстрілами, що ставить під загрозу життя як евакуйованих, так і тих, хто їм допомагає.
“За даними обласних військових адміністрацій загалом по всій Україні від початку повномасштабної війни було евакуйовано з небезпечних територій понад 2,8 млн цивільних”, – зазначає голова ДСНС Андрій Даник.
З них понад 670 тисяч дітей і понад 102 тисяч осіб з інвалідністю.
За даними гуманітарної місії “Проліска” кількість людей, що покидають населені пункти, наближені до зони бойових дій, зростає. Населення Донецької Харківської, Сумської областей, що потерпають від щоденних обстрілів та окупованих територій вимушені лишати свої домівки, рятуючи життя, вивозячи дітей та родичів, домашніх улюбленців, аби розпочати все знову, подалі від війни. Лише на початку 2024 року місією було евакуйовано всього 1058 людей:
- виїхали з Курахова, Торецька та Покровська – 722 людини;
- з населених пунктів Харківської області – 92 людини;
- евакуаційним автобусом Краснопілля – Суми – Полтава – Дніпро скористалися 210 людей;
- медична евакуація – 86.
За даними Координаційного Гуманітарного Центру на Харківщині за весь період повномасштабного вторгнення КГЦ евакуювали 47 162 особи. Лише за вересень на Харківщині було евакуйовано 1873 людини. З них:
- жінок – 1134;
- дітей – 147;
- чоловіків – 739;
- маломобільних груп населення – 125;
- людей похилого віку – 737.
Як повідомляє очільник Харківської ОДА Олег Синєгубов, станом на 25 жовтня 2024 року в Куп’янському та Борівському районі було посилено заходи евакуації через загострення бойових дій на цих територіях. Внаслідок цих заходів було вивезено 116 осіб, серед яких 6 дітей.
“Вони не хочуть кидати будинки, ми намагаємось їх вмовити, але це стає ще важче і важче зробити. У рамках примусової евакуації дітей успішно вивезли, але зараз мова йде про евакуацію всіх людей. Це, зокрема, полегшить задачу нашим військовим: зараз вони допомагають там, де ми — волонтери, благодійники — вже не можемо проїхати. А їм потрібно займатися іншими справами, а не відриватися на ті речі, які вони зараз із честю роблять”, – коментує ситуацію голова КГЦ Євген Коляда.
Страх втратити все і необізнаність
Евакуація з прифронтових зон, окупованих територій або районів, що постійно перебувають під обстрілами, на перший погляд здається логічним рішенням для збереження життя. Але насправді цей процес стає для багатьох людей надзвичайно складним і болісним випробуванням. Попри загрозу війни, прийняти рішення залишити рідну домівку, навіть тимчасово, для багатьох виявляється надзвичайно важким кроком. Втеча від війни сповнена не лише емоційного тягаря, а й численних труднощів, з якими стикаються як самі евакуйовані, так і ті, хто допомагає їм втекти.
Однією з найбільших проблем для людей, які опинилися на шляху евакуації, є психологічний бар’єр. Для багатьох дім — це не просто стіни й дах, це частина їхнього життя, спогадів, особистих зв’язків. Люди, особливо старшого віку, не хочуть залишати свої домівки, навіть під загрозою обстрілів і руйнувань. Вони вірять, що війна омине їхній будинок, що ситуація покращиться. Проте кожен день перебування у зоні бойових дій — це ризик для життя. Часто родини розриваються через різні погляди на евакуацію. Молодші покоління хочуть тікати, рятувати своїх дітей, тоді як старші не готові покинути місце, де прожили все життя. Це створює додатковий стрес і конфлікти в сім’ях, а також затримує процес евакуації.
У зонах бойових дій або окупації доступ до правдивої інформації обмежений або зовсім відсутній. Люди не завжди знають, як саме відбувається евакуація, де знаходяться безпечні місця або які маршрути найбезпечніші. Це дезорієнтує, викликає паніку й нерідко змушує людей приймати неправильні рішення. Дезінформація, поширювана через соціальні мережі або чутки, додає проблем. Іноді люди вірять, що евакуація — це пастка або що вони не зможуть повернутися додому, тому воліють залишатися, навіть коли ситуація стає критичною.
Однією з найбільших загроз під час евакуації є сама дорога. Шляхи, якими їдуть евакуаційні колони, часто обстрілюються або мінуються. Навіть коли офіційно відкриваються “зелені коридори”, що мають забезпечити безпечний виїзд для цивільних, вони не завжди гарантують повну безпеку. Є випадки, коли обстріли починалися прямо під час руху конвою, і евакуйовані люди опинялися під вогнем. Дороги бувають пошкодженими або заблокованими. Через руйнування мостів, заміновані ділянки та постійні бої евакуаційні колони часто змушені змінювати маршрути, що затягує процес і створює додаткові ризики для людей.
Багато людей стикаються з проблемами через погану організацію процесу евакуації. Часом транспорт надається в обмеженій кількості, що означає, що не всі бажаючі можуть покинути небезпечну зону одразу. Люди змушені чекати, іноді довгий час, під загрозою обстрілів, поки надійде новий транспорт.
Також є проблеми з транспортуванням осіб з інвалідністю, хворих або літніх людей, яким важко пересуватися. Для них евакуація стає особливо складною, оскільки потрібно додатковий транспорт та медична допомога, якої часто бракує.
Проблеми з житлом та ресурсами після евакуації
Після евакуації люди стикаються з новим викликом — де жити? Тимчасові притулки, які надаються евакуйованим, часто переповнені або не пристосовані для довготривалого перебування. Умови можуть бути спартанськими, з обмеженим доступом до їжі, води та медичної допомоги. Крім того, багато хто втрачає роботу, що ускладнює пошук засобів для існування на новому місці. Люди, які змушені евакуюватися, часто не мають уявлення, як довго триватиме їхній вимушений від’їзд і чи зможуть вони колись повернутися додому. Це створює відчуття невизначеності й безпорадності, що негативно впливає на психологічний стан людей.
Евакуація — це не тільки фізична втеча від війни, але й величезний психологічний виклик. Люди, які пережили втрату дому, постійні обстріли й страх за своє життя, стикаються з посттравматичним стресом, тривожністю, депресією. Їм складно адаптуватися до нових умов, знайти нове місце для проживання, роботу, інтегруватися в громади, які їх приймають. Часто евакуйовані люди стикаються з нерозумінням або відчуттям ізоляції. Їм важко прийняти те, що вони змушені залишити своє минуле життя й починати все з нуля в новому місці.
Страх невідомості і втрати свого дому — головні причини, чому багато людей залишаються у прифронтових зонах навіть тоді, коли небезпека стає невідворотною. Їм важко прийняти те, що все, що вони мали, може бути зруйноване за одну мить. Для них евакуація — це крок у невідоме, яке здається не менш страшним, ніж сама війна.
Третій рік війни показав, що евакуація залишається надзвичайно складним і небезпечним процесом. Люди продовжують залишатися на лінії фронту через страх втратити своє життя у звичному сенсі, не розуміючи, що це може коштувати їм власного життя у фізичному значенні. Водночас ті, хто допомагає рятувати інших, не зупиняються перед жодними перешкодами, роблячи все можливе, аби кожен отримав шанс на порятунок.
Ризик заради життя
Коли в прифронтових районах чутно гуркіт важкої техніки, підриваються снаряди, люди, які лишаються, потрапляють у пастку смерті. Саме тоді на порятунок приходять ті, хто не боїться ризикувати своїм життям — волонтери, рятувальники та правоохоронці. Їхня робота часто залишається невидимою, але вона є життєво важливою. Вони пробиваються через обстріли, бездоріжжя та мінні поля, щоб витягнути з небезпеки навіть тих, хто до останнього не хотів евакуюватися.
“Ми не можемо просто покинути цих людей. Багато з них вперше бачать смерть так близько, і вони просто не можуть змусити себе залишити дім. Ми намагаємося говорити з ними, переконувати, показувати, що залишатися — це небезпечно, але іноді вони погоджуються поїхати тільки після того, як їхній сусід загине від уламку”, – розповідає волонтер Гуманітарної місії “Проліска”Олександр, який вже кілька років вивозить людей із найгарячіших точок.
Іноді евакуаційні конвої стають мішенню для обстрілів. Волонтери і поліція ризикуючи життям, їдуть під вогнем, вивозячи тих, хто відважився покинути своє житло в останню мить.
Сумна статистика розповідає, що рятуючи життя іншим, за період повномасштабного вторгнення загинуло 93 рятувальники ДСНС.
Ті, хто евакуює людей з-під обстрілів, постійно наражаються на небезпеку. Правоохоронці, волонтери та рятувальники щодня ризикують своїм життям, їдучи в гарячі точки, де постійно звучать вибухи. Вони організовують евакуаційні коридори, доставляють гуманітарну допомогу, а також допомагають вивозити тих, хто не в змозі виїхати самостійно — дітей, людей похилого віку, хворих. Іноді під час евакуації починаються обстріли, і водії та пасажири опиняються під вогнем. Такі ситуації вимагають швидких рішень, відваги та координації, аби мінімізувати втрати серед цивільного населення. Кожен виїзд може стати останнім, але ці люди продовжують рятувати тих, хто не може або не хоче поїхати сам. Евакуація рятує тисячі життів, навіть коли люди спершу не готові до неї. Волонтери, правоохоронці та рятувальники продовжують свою невтомну роботу, допомагаючи людям зробити цей важливий крок у невідоме, яке, як не дивно, може бути початком нового життя. Поки війна продовжується, евакуаційні конвої курсуватимуть між життям і смертю, несучи надію тим, хто залишився в тіні фронту.
Процес евакуації у зарубіжних країнах: виклики та стратегії порятунку
Евакуація населення під час війни, стихійних лих або інших надзвичайних ситуацій є складним, але критично важливим процесом у багатьох країнах світу. Різні країни мають власні підходи до евакуації, враховуючи географічні, соціальні та політичні особливості, однак усі вони спрямовані на одне — зберегти людські життя. Досвід зарубіжних країн показує, що ефективна евакуація вимагає не тільки оперативної роботи влади, але й злагодженої співпраці громадян, волонтерів і міжнародних організацій.
Після початку війни в Україні багато європейських країн зіткнулися з необхідністю прийому та евакуації великої кількості біженців. Країни ЄС, такі як Польща, Румунія, Угорщина, Німеччина та інші, швидко розробили системи підтримки, які дозволили ефективно приймати та розміщувати мільйони людей.
Держави одразу створили так звані “зелені коридори” — спеціально визначені маршрути, якими можуть безпечно пересуватися цивільні. Це забезпечує мінімізацію ризику під час переміщення людей з небезпечних зон. Міжнародні організації ООН, Червоний Хрест, ЮНІСЕФ та інші активно підтримують процес евакуації, надаючи не тільки гуманітарну допомогу, але й транспортні засоби, медичний супровід та психологічну допомогу для тих, хто евакуюється.
Країни, що приймають евакуйованих, організовують табори або тимчасові житлові комплекси, де люди можуть отримати першу допомогу, харчування та підтримку, поки не знайдуть більш постійне житло.
Багато європейських країн створили спрощені процедури для отримання статусу біженця або тимчасового захисту. Це дозволяє людям швидко інтегруватися в нове середовище та отримати доступ до медицини, освіти та роботи.
США мають багаторічний досвід проведення евакуацій у зв’язку зі стихійними лихами — ураганами, повенями, лісовими пожежами. Система реагування на надзвичайні ситуації в Штатах є однією з найрозвиненіших у світі і ґрунтується на роботі таких організацій, як Федеральне агентство з надзвичайних ситуацій (FEMA), Червоний Хрест, Національна гвардія та місцеві служби.
Наприклад, під час великих катастроф, таких як ураган “Катріна” в 2005 році або ураган “Марія” в 2017 році, США розробили та активно застосували багаторівневу систему евакуації. Громадяни заздалегідь отримують сповіщення через телебачення, радіо та мобільні телефони про необхідність евакуації та шляхи виходу з небезпечної зони. Це дозволяє мінімізувати хаос і паніку.
Влада створює чіткі плани евакуації, з урахуванням транспортної інфраструктури. Встановлюються спеціальні маршрути для евакуації, які мінімізують затори і дозволяють швидко вивезти людей з небезпечної зони.
Особлива увага приділяється евакуації людей з інвалідністю, літніх, дітей та хворих. Для цього залучають спеціальні транспортні засоби, які можуть надати медичну допомогу на місці або під час руху. Евакуйовані люди отримують допомогу від волонтерів та місцевих громад. Заздалегідь готуються притулки, лікарні, де надають першу допомогу, забезпечують їжею, водою та базовими медичними засобами.
Японія, країна, що часто страждає від землетрусів, цунамі та вулканічних вивержень, також має один з найбільш розвинених механізмів евакуації. Одним з ключових аспектів японської системи є масова підготовка населення до таких надзвичайних ситуацій. Громадяни беруть участь у щорічних навчаннях, щоб знати, як діяти в разі евакуації. Це дозволяє людям уникати паніки та швидко виконувати вказівки влади.
В кожному районі є спеціально обладнані укриття та центри, куди можуть переміститися люди під час катастроф. В укриттях зберігаються запаси води, їжі та медикаментів, щоб забезпечити базові потреби протягом кількох днів.
Японія широко використовує технології для своєчасного сповіщення населення. Система J-Alert дозволяє швидко передавати інформацію про надзвичайні ситуації через мобільні телефони, телебачення та гучномовці на вулицях.
Евакуація в умовах війни або природних катастроф часто стає міжнародним викликом. Країни, які беруть участь у таких процесах, активно співпрацюють через міжнародні організації, щоб координувати зусилля. Наприклад, ООН відіграє важливу роль у координації гуманітарних коридорів під час конфліктів, надаючи допомогу як вивезеним людям, так і країнам, що приймають біженців.
Евакуація — це складний багатоступеневий процес, який вимагає координації між владою, міжнародними організаціями та громадянами. Досвід зарубіжних країн показує, що успішна евакуація залежить не лише від технічної організації, але й від підготовки людей до надзвичайних ситуацій, готовності допомагати один одному та швидкого реагування на виклики.
Як саме відбувається процес евакуації в Україні та що чекає на евакуйованих далі
Багато людей відчувають величезний страх перед невідомістю. Куди вони поїдуть? Що буде далі? Де вони житимуть? Хто допоможе їм почати нове життя? Ці запитання мучать їх і часто стають причиною, чому вони залишаються навіть тоді, коли місто вже зруйноване, а житло перетворюється на руїни.
Евакуація — це не просто переселення з небезпечної зони. Це складний психологічний процес, що вимагає від людей прийняття важкого рішення. Багато хто почувається покинутими, беззахисними. Їм важко покинути все, що вони мають, навіть якщо це все вже розбите на шматки.
Та ті, хто наважився виїхати, поступово розуміють, що життя має тривати. Вони знаходять нові домівки, знайомляться з новими людьми, і хоча шлях до відновлення непростий, це шлях до життя.
На Харківщині працює 46 благодійних та громадських організацій, які на постійній основі залучені до евакуації. При евакуації транзитні пункти надають екстрену допомогу людям, які прибувають із деокупованих або прифронтових територій. Такі організації надають підтримку людям, починаючи від подачі заявок на грошову допомогу і закінчуючи гарячими обідами, продуктами, ліками, одягом.
Також почали відкриватися гуманітарні хаби евакуйованих громад: Вовчанський хаб, Липецький хаб. На черзі на відкриття Куп’янський і Циркунівський хаби. Це спеціально створені осередки в Харкові, куди евакуйовані люди можуть звернутися з будь-яким питанням, поспілкуватися з адміністрацією, отримати допомогу. Там працюють і центри зайнятості, і відділ допомоги ветеранам, і центр допомоги дітям, і благодійні організації.
“При зверненні до Центру зайнятості людям з певних громад також будуть пропонувати роботу в хабах. Наприклад, ми працевлаштували жінку з однієї з громад, яка має неповнолітню дитину. Центр зайнятості направив її до Координаційного центру, і зараз вона працює на видачі допомоги, допомагаючи своїм землякам. Також у хабах внутрішньо переміщені особи можуть взяти участь у суспільно корисних роботах”, — пояснює директор БО “Благодійний Фонд “Джерело Відродження” Сергій Жук.
Координаційний гуманітарний центр у Харківській області нещодавно анонсував створення єдиної уніфікованої системи верифікації бази даних людей, які виїжджають із зони бойових дій, що значно полегшить процес надання допомоги евакуйованим особам, а також допоможе уникнути дублювання допомоги та забезпечити рівність в її наданні.
Евакуація в умовах війни — це постійна боротьба з небезпекою, страхами та невизначеністю. Від хаотичних перших днів вторгнення до організованих, але все ще небезпечних евакуацій сьогодні, цей процес рятує життя, проте вимагає величезної мужності як від тих, хто залишає свої домівки, так і від тих, хто допомагає їм у цій нелегкій справі.
Евакуація — це більше, ніж просто втеча від війни. Це рішення, яке дається надзвичайно важко, адже воно означає залишити позаду все, що здавалося вічним і незмінним: рідний дім, знайомі вулиці, все життя. Люди, які нарешті погоджуються на евакуацію, йдуть назустріч невідомому, сповнені страху й тривоги. Кожен виїзд — це справжній героїзм не лише для тих, хто евакуюється, але й для волонтерів та правоохоронців, які під обстрілами рятують життя.
Після втечі їх чекає важкий шлях. Нове місто, нові люди, постійна думка про те, чи повернуться вони колись додому. Але попри все, евакуація дарує шанс — шанс на виживання, на нове життя, на можливість побачити майбутнє. І саме в цей момент люди починають розуміти, що залишити дім було не втратою, а необхідним кроком до збереження найдорожчого — їхнього життя.
