Війна змусила сотні тисяч українок шукати безпеки в країнах Європейського Союзу, однак переїзд не усунув всіх загроз, а в багатьох випадках лише оголив нові вразливості, пов’язані з мовним бар’єром, нестачею грошей, невизначеним житлом і залежністю від сторонньої допомоги. На таке поєднання обставин звертають увагу фахівці Агенції Євросоюзу з основних прав, які аналізують, чому частина жінок, що рятувалися від війни, у країнах ЄС опиняється перед ризиком насильства та ксенофобських нападів і чому навіть після пережитого не всі наважуються звертатися до поліції.
Як зазначає провідний експерт з питань насильства Агенції Євросоюзу з основних прав Самі Невала, в центрі уваги фахівців опинилася ситуація українок, які після початку повномасштабного вторгнення Росії виїхали до європейських країн. Сподіваючись знайти там захист, вони натомість зіткнулися з новими ризиками. Незнання мови країни перебування, відсутність роботи, постійного місця проживання та фінансових заощаджень ускладнили становище багатьох жінок, які опинилися в чужому середовищі без звичних соціальних опор.
За оцінкою експерта, особливо вразливою виявилася група безробітних українок без вищої освіти, які частіше за інших ставали жертвами насильницьких нападів і ксенофобських проявів. Ідеться не про абстрактний набір труднощів, а про цілком конкретні обставини, які звужують можливості для самозахисту: жінка, що не володіє мовою, не має стабільного доходу й залежить від тимчасової допомоги, значно гірше орієнтується в системі підтримки, рідше відчуває впевненість у спілкуванні з установами та легше опиняється в ізоляції.
Самі Невала наголошує, що влада країн ЄС, зокрема Чехії, Польщі та Німеччини, не повинна залишати українок без фінансової підтримки, адже скорочення виплат у таких умовах б’є не лише по добробуту, а й по здатності захистити себе. Логіка тут доволі проста: жінка, яка не має грошей на житло, транспорт, зв’язок або базові потреби, швидше потрапляє в залежне становище, а разом із ним зростає і ризик зловживань, тиску та насильства.
За словами експерта, біженкам потрібно не так багато — насамперед житло й робота, які дають людині відчуття опори та зменшують беззахисність перед кривдниками. В разі нестачі коштів у державному бюджеті на матеріальну допомогу дієвою заміною може стати сприяння в пошуку офіційної роботи за спеціальністю, оскільки стабільна зайнятість дає не тимчасове полегшення, а довший захисний ефект.
Водночас адвокат із Чехії Сергій Антонов підкреслює, що навіть елементарне знання мови країни перебування і базове розуміння місцевого законодавства можуть відіграти вирішальну роль у момент, коли жінці доводиться відстоювати свої права. Йдеться не про вимогу швидко інтегруватися в чужу систему без жодної підтримки, а про практичну необхідність, без якої складно пояснити обставини справи, правильно подати заяву, зрозуміти свої права й не розгубитися в контакті з поліцією чи медиками.
Антонов звертає увагу й на те, що фіксація побоїв потребує спілкування з поліцейськими, а отже, без мінімального знання мови та законодавчих процедур захист стає важчим. Для жінки в еміграції важливо, наскільки можливо, не залежати повністю від державних виплат, а мати роботу і сплачувати податки, оскільки судді, за його словами, враховують такі обставини, коли ухвалюють вироки.
Одна з найтривожніших цифр, оприлюднених у FRA, стосується саме звернень до правоохоронців. За підрахунками агенції, 72% українок, які пережили фізичне або сексуальне насильство в ЄС, повідомляли про інциденти лікарям, юристам, рідним, друзям, представникам релігійних чи соціальних організацій. Водночас до поліції звернулися лише 12% постраждалих.
Такий розрив між готовністю говорити про пережите і небажанням подавати офіційну заяву експерти пояснюють передусім страхом помсти з боку кривдника. Для жінки, яка перебуває в іншій країні, не має достатньої фінансової опори, не до кінця розуміє місцеві правила й не завжди впевнена, що її захистять, цей страх може виявитися сильнішим за бажання домогтися справедливості. Саме тому мовчання в таких випадках часто пов’язане не з браком довіри до всіх навколо, а з відчуттям небезпеки, яке не зникає навіть після самого нападу.
Самі Невала рекомендує не залишати такі випадки без офіційної реакції й якомога швидше звертатися до правоохоронців, щоб інцидент був розслідуваний. Чим швидше подано заяву, тим більше шансів зберегти докази, зафіксувати обставини події та запустити процедури захисту, які в багатьох ситуаціях мають значення вже в перші години або дні після злочину.
Втім, експерт визнає й іншу реальність: для частини жінок саме контакт із поліцією може видаватися надто складним або небезпечним кроком. У таких випадках він радить звертатися до гуманітарних організацій, які працюють із жінками, що постраждали від насильства, оскільки через них можна отримати допомогу, супровід і зрозуміліше пояснення подальших дій. Такий шлях не скасовує звернення до правоохоронців, але часто допомагає дійти до нього без додаткового шоку й розгубленості.
Оцінки FRA і коментарі юриста з Чехії показують, що загроза для українок у країнах ЄС виникає там, де накладаються одна на одну кілька слабких ланок: брак грошей, нестійке житло, мовна ізоляція, відсутність роботи та страх перед офіційними інституціями. За таких умов навіть один кризовий епізод може швидко перетворитися на пастку, з якої важко вибратися без зовнішньої підтримки.
Там, де жінка має доступ до офіційної роботи, розуміє бодай основи місцевого законодавства, може пояснити свою ситуацію мовою країни перебування і не залежить повністю від випадкової допомоги, простір для тиску з боку кривдника звужується. У випадку, де після нападу є можливість звернутися до поліції або принаймні до гуманітарної організації, з’являється шанс не залишитися наодинці зі страхом і не дати насильству розчинитися в мовчанні.
Ситуація, про яку говорять у FRA, показує, що безпека українок у Європі визначається, наскільки доступними для них є робота, житло, правовий захист і канали звернення по допомогу. В цій площині, де соціальні умови безпосередньо впливають на вразливість перед насильством і ксенофобією, експерти бачать головний напрям дій як для держав, так і для самих жінок: не допустити ізоляції, не залишати людину без ресурсу для самозахисту й не відкладати звернення по допомогу, якщо загроза вже стала реальністю.
