Закриті школи, порожні аудиторії: як “оптимізація” освіти стає ударом по майбутньому України
Українську освіту сьогодні скорочують не лише ракети й демографія, але й холодна логіка кабінетної «оптимізації», в якій навчальні заклади дедалі частіше виглядають як зайвий рядок у бюджеті. Закриваються сільські школи, зливаються університети, викладачів переводять на урізані ставки, а громади втрачають робочі місця, освітні маршрути й людей, які ще тримають освіту на своїх плечах. Найгостріша проблема полягає в тому, що Міносвіти рахує освітні заклади, але не помічає головного: після такої «економії» може не залишитися кому вчити дітей, готувати інженерів, лікарів, науковців і фахівців для відбудови країни. Створюється враження, що посадовці з МОН просто підлаштовують систему під масовий виїзд населення, замість того, щоб створювати умови для його повернення.
Велике переформатування середньої освіти: прихована ціна освітньої «оптимізації»
За розмитим гаслом урядовців про «оптимізацію освітньої мережі» ховаються жорсткі цифри скорочення соціальної інфраструктури України. Лише на початок 2025/2026 навчального року в країні залишилося близько 11,8 тисячі державних шкіл — це майже на 19% менше, ніж п’ять років тому. Хвиля ліквідацій триває, оскільки у 2026 році через брак фінансування під загрозою закриття опинилися ще понад 500 малокомплектних шкіл, а кількість першокласників лише за рік рухнула на 62 тисячі.
Цей демографічний удар вже накрив і вищу школу, де загальна кількість студентів бакалаврату та медичної магістратури не перевищує 750 тисяч осіб, а цьогорічний прийом ледве перетнув позначку у 178 тисяч. Як наслідок, МОН перейшло до примусового злиття регіональних університетів. Порожні класи та закриті аудиторії стали головним індикатором кризи, яка через еміграцію та безпекові виклики вже зараз закладає катастрофічний дефіцит кваліфікованих кадрів на десятиліття вперед.
Глибока структурна трансформація сучасної освітньої мережі України приховує за сухими статистичними показниками кардинальні зміни, які торкаються життів мільйонів родин. Згідно з верифікованими даними Державної служби статистики, упродовж 2025 року на території держави функціонувало 11 820 закладів загальної середньої освіти. Пропорційний розподіл цих об’єктів виявляє суттєвий дисбаланс між урбанізованими та провінційними територіями, оскільки 7 426 установ географічно зосереджені у сільській місцевості, тоді як на міські поселення припадає лише 4 394 одиниці.
Така конфігурація наочно ілюструє критичний рівень залежності українського села від локальних освітніх центрів. У багатьох ізольованих громадах ліквідація середньої школи автоматично запускає незворотний процес депопуляції, коли працездатне населення з дітьми масово мігрує, а саме поселення втрачає внутрішній соціально-культурний стрижень.
Якщо деталізувати картину за допомогою відомостей з реєстру суб’єктів освітньої діяльності, стає очевидною різка регіональна диференціація. Абсолютним лідером за кількістю діючих інституцій є Львівська область, яка налічує 1 230 шкіл, помітну солідарність демонструють також Дніпропетровщина з показником 921 заклад та Одещина, де працює 841 установа. Діаметрально протилежну ситуацію фіксують на сході та півночі країни, де найменша щільність мережі спостерігається на Луганщині, де номінально числиться 301 об’єкт, та у Сумській області, яка оперує 374 закладами.
Подібні розбіжності сформувалися під впливом історично обумовлених традицій розселення та нерівномірного тиску воєнних чинників, оскільки західні області зуміли зберегти інфраструктуру та навіть прийняти внутрішніх мігрантів, тоді як прикордонні та прифронтові регіони зазнали катастрофічного відтоку населення.
Сучасний етап існування вітчизняних шкіл можна охарактеризувати як безперервний процес адаптації до екстремальних безпекових умов. Педагогічні колективи у містах, розташованих близько до зони бойових дій, змушені переносити навчальний процес у підземні укриття, синхронно координуючи роботу з учнями, розсіяними по всьому європейському континенту.
Прямі матеріальні збитки від повномасштабного вторгнення на момент настання березня 2026 року досягли критичних масштабів, оскільки вогневого ураження різного ступеня зазнали понад 4 000 освітніх споруд, а 400 будівель перетворилися на руїни і не підлягають відновленню. Найбільш руйнівного удару зазнала Харківська область, де пошкодження зафіксовані у сотнях навчальних комплексів, а десятки повністю стерті з лиця землі. Водночас Львівщина пройшла цей період із мінімальними інфраструктурними втратами, перетворившись на головний тиловий хаб для тисяч евакуйованих школярів.
Нинішній 2026 рік стає рубіжною точкою у питанні оптимізації видатків на утримання малокомплектних установ. Урядова стратегія передбачає припинення бюджетного фінансування та ймовірне закриття вже з вересня тих об’єктів, де чисельність вихованців не досягає межі у 60 осіб, що за попередніми розрахунками призведе до ліквідації ще від 500 до 600 шкіл. Цей жорсткий фінансовий прагматизм розгортається на тлі найглибшої за три десятиліття демографічної кризи, адже загальна кількість здобувачів освіти в країні скоротилася до 3,5 мільйона, а щорічне поповнення перших класів зменшилось більш, ніж вполовину. Як наслідок, за останні чотири роки з мапи зникло понад 2 000 здебільшого сільських шкіл, а третина вітчизняних освітніх установ повністю або частково перейшла на дистанційні та комбіновані інструменти викладання.
Подальший вектор розвитку галузі визначається масштабною реформою профільної середньої освіти, повноцінне впровадження якої заплановане на 2027 рік. Традиційний формат старших класів буде ліквідовано, а замість нього з’явиться розгалужена мережа з понад 2 000 академічних ліцеїв, які пропонуватимуть поглиблене вивчення природничо-математичного, гуманітарного або технологічного напрямів. Базові школи обмежать свою діяльність виключно 1–9 класами, змушуючи десятикласників свідомо змінювати навчальний заклад задля здобуття спеціалізованих знань.
Тестування цієї моделі вже триває у 150 експериментальних закладах, де підлітки самостійно формують індивідуальні траєкторії, обираючи вибіркові дисципліни від прикладного програмування до фундаментальної філософії під наглядом вчителів-менторів. Успіх цього переходу прямо залежатиме від здатності місцевих бюджетів профінансувати закупівлю шкільних автобусів та модернізувати дорожню інфраструктуру для підвезення дітей з віддалених сіл.
Нові реалії змушують всіх учасників процесу шукати нестандартні алгоритми дій та приймати безкомпромісні рішення. Батьки у мегаполісах орієнтуються на безпекові параметри та наявність сильних профільних програм, тоді як жителі сіл змушені зважати як на психоемоційні переваги малокомплектної освіти, так і на високу ймовірність оптимізації місцевого закладу.
Водночас педагоги стикаються з колосальним професійним вигоранням через необхідність одночасного ведення кількох різновікових груп або форсованого освоєння складних цифрових платформ. Організаційні виклики спонукають найбільш активні територіальні громади чинити опір тотальній ліквідації своїх освітніх осередків шляхом створення альтернативних приватних ініціатив, залучення грантових коштів або впровадження гнучких моделей змішаного навчання.
Злиття вишів: чому міністерство закриває дрібні заклади та як реагують регіони
Не обминули зміни і вищі навчальні заклади України, яких під координацією МОН налічується зараз понад 100 державних закладів, паралельно з якими функціонують ще 100 приватних університетів, а також заклади, підпорядковані МВС, Міноборони, МОЗ та Міністерству культури. Ця інституційна розпорошеність вступає у пряму суперечність із глобальними стандартами академічної спроможності. Для формування повноцінного науково-освітнього центру, здатного підтримувати конкурентне дослідницьке середовище, контингент одного університету має становити щонайменше 10 тисяч студентів, тоді як показник у 7 тисяч вихованців вважається нижньою межею для хорошого закладу. Реальність натомість є протилежною: близько 60% вітчизняних університетів налічують 3000 студентів або навіть менше, що безпосередньо знецінює якість викладання через дефіцит масштабу та ресурсів.
Криза низької ефективності змусила державу сформувати чітку глобальну стратегію, розраховану на середньострокову перспективу. Стратегічний вектор МОН передбачає безкомпромісну ліквідацію слабких територіальних філій, які часто існували лише на папері або надавали низькоякісні послуги, та паралельне об’єднання споріднених закладів. Кінцева мета цієї концепції полягає в тому, щоб до 2030 року на мапі України залишилося приблизно 100 потужних, фінансово незалежних регіональних університетських кампусів. Кожен із таких оновлених центрів матиме у своєму розпорядженні від 7 до 10 тисяч студентів, що дозволить сконцентрувати викладацький потенціал, модернізувати лабораторну базу та створити реальну противагу провідним європейським університетам.
Останні звіти МОН фіксують успішне завершення укрупнення 12 вітчизняних університетів. Найбільш резонансними прецедентами останнього періоду, що охоплює 2025–2026 роки, стали радикальна реорганізація морських академій в Одесі, а також масштабне злиття Ужгородського та Мукачівського державних університетів.
Прагнення міністерства змінити цю кадрильну систему зумовлене наданням фінансових преференцій тим, хто готовий до трансформації. Інтеграційні процеси відкривають закладам прямий доступ до капіталу Світового банку, завдяки чому держава купує передове обладнання та фінансує будівництво десяти сучасних кампусів, які мають стати магнітами розвитку для українських регіонів. Показником життєздатності такого підходу став досвід Дніпра, де навколо Українського державного університету науки і технологій згуртувалися 5 окремих інституцій. Результатом консолідації стало постачання унікального дослідницького обладнання, яке змонтоване вже на 95%, що дає змогу українським аспірантам здійснювати наукову роботу світового рівня всередині країни.
Паралельно з цим високотехнологічні інструменти з’являються і в інших провідних осередках, адаптуючись до викликів воєнного часу. Харківський університет імені Каразіна оперує єдиним у Центральній та Східній Європі підземним лабораторним комплексом, де на спеціальному біопринтері друкують живі тканини та органи під час ворожих обстрілів. Водночас Львівська політехніка посилила матеріалознавчий напрям завдяки встановленню сучасного сканувального електронного мікроскопа вартістю близько 20 мільйонів гривень.
Втім, модернізація матеріальної бази втрачає сенс без переформатування управлінської вертикалі, тому міністерство інвестує у людський капітал, плануючи завершити підготовку тисячі академічних менеджерів до кінця року. Очікується, що ці фахівці стануть лідерами змін, спроможними мислити стратегічно та безконфліктно модернізувати внутрішні процеси у своїх колективах.
Попри очевидні технологічні здобутки, урядова та парламентська гілки влади змушені діяти значно консервативніше, ніж у період 2023–2024 років, коли спроби директивного укрупнення «згори» викликали жорсткий спротив, масові протести викладачів та студентські мітинги. Ситуативність та брак попередніх консультацій підтвердили й аудитори Рахункової палати, які визнали реформаторську діяльність відомства у період з 2021 по вересень 2024 року неефективною, з чим погодилося і саме керівництво МОН.
Наочним прикладом такого блокування стала історія переміщеного з Криму Таврійського національного університету. Його злиття з Києво-Могилянською академією у 2024 році зупинила тодішня профільна віцепрем’єрка Ірина Верещук. Попри заяви міністра Оксена Лісового про відсутність реального прогресу в діяльності ТНУ, закладу надали річний карт-бланш для доведення власної конкурентоспроможності, і він досі зберігає автономію.
Подібна непослідовність викликає подвійну критику, оскільки противники об’єднань засуджують МОН за сам радикалізм реформи, а прихильники дорікають за нерішучість, свідченням чого стало освистування Лісового в стінах Верховної Ради в липні 2025 року під час урядових перестановок.
Пастка «оптимізації»: чому європейські стандарти ведуть до кадрового вакууму
Оптимізація освітньої мережі, яку урядовці подають як безальтернативний крок до європейської якості, дедалі чіткіше набуває ознак класичного адміністративного парадоксу. Намагаючись наздогнати глобальні стандарти та підлаштуватися під суворий фінансовий прагматизм, держава потрапляє у власну пастку. На папері закриття малокомплектних шкіл та примусове злиття університетів виглядають логічним концентруванням ресурсів. На практиці ж цей процес запускає незворотні деструктивні зміни на ринку праці, де за фасадом модернізації ховається реальна загроза масового безробіття.
Головний абсурд поточної реформи полягає в тому, що вона розгортається на тлі вже наявного, хронічного дефіциту вчителів. Українська школа вже сьогодні гостро відчуває брак предметників, особливо у сфері природничих наук, математики та іноземних мов. Логіка міністерства базувалася на припущенні, що вивільнені кадри з ліквідованих установ автоматично перетечуть до нових опорних шкіл чи академічних ліцеїв, посилюючи їх. Проте адміністративний розрахунок проігнорував сувору логістичну та економічну реальність.
Замість того, щоб щодня долати десятки кілометрів розбитими дорогами до нового місця роботи без жодних гарантій компенсації транспортних витрат, звільнені педагоги масово обирають повний вихід із професії. Низька базова ставка та психологічний тиск реформи змушують фахівців іти у приватний сектор — від репетиторства та онлайн-платформ до сфер, взагалі не пов’язаних із педагогікою. Виявляється, що держава не перерозподіляє кадри, а просто втрачає їх, остаточно знекровлюючи державний сектор освіти.
Слід зазначити, що для українського села цей удар є особливо відчутним. У тисячах дрібних поселень та ізольованих громад місцева школа традиційно залишалася чи не єдиним легальним робочим місцем для людей із вищою освітою. Одночасне звільнення кількох десятків учителів у межах одного села штучно створює локальні осередки безробіття, які місцевий обмежений ринок праці просто не здатний поглинути. Цілком очевидно, що ці люди не знайдуть нової роботи за фахом за місцем проживання. Вони або перейдуть у категорію хронічних утриманців Фонду соціального страхування, або змушені будуть мігрувати, що лише прискорить депопуляцію і так кризових регіонів.
Не менш руйнівні, хоча й більш завуальовані процеси відбуваються у вищій школі. Примусове укрупнення університетів та ліквідація дублюючих кафедр рідко супроводжуються прямими, юридично чистими звільненнями професорсько-викладацького складу. Зазвичай адміністрації діють значно консервативніше, вдаючись до тактики прихованого скорочення. Щоб укластися в урізані бюджети, викладачів масово переводять на чверть чи половину ставки, ліквідують внутрішні надбавки за наукові досягнення та просто відмовляються продовжувати строкові контракти. Це призводить до різкого падіння реальних доходів науковців та змушує їх йти з професії. Академічне середовище залишають ті, хто мав стати його опорою під час повоєнного відновлення. Матеріальна модернізація, на яку держава залучає кошти Світового банку, ризикує втратити сенс, адже інвестиції в обладнання, лабораторії та стіни нових кампусів не спрацюють, якщо в цих стінах не залишиться кому викладати.
Найважчим довгостроковим наслідком цієї стратегії є повне знищення професійних кадрів. Коли держава відкрито демонструє курс на ліквідацію робочих місць в освіті, робота вчителя чи викладача остаточно втрачає ознаки стабільності та престижу в очах молоді. Мотивація йти на педагогічні спеціальності чи вступати до аспірантури знецінюється очевидним ризиком потрапити під чергову хвилю кабінетної «оптимізації». У перспективі наступних десяти років це гарантує критичне старіння кадрового складу в уцілілих опорних закладах та глибокий кадровий вакуум, який не вдасться компенсувати жодними технологічними інструментами.
Очевидно, що курс МОН на «укрупнення» навчальних закладів наочно демонструє спробу закрити системну кризу суто бухгалтерськими методами. Орієнтація на західні нормативи кількості студентів та учнів у країні, яка переживає безпрецедентну в історії демографічну кризу, є управлінською аномалією. Замість утримання інтелектуального плацдарму, реформа створює інфраструктурну пустелю на периферії, залишаючи лише кілька елітних зон у мегаполісах.
