Україна стрімко рухається до демографічної безодні. Населення катастрофічно скорочується, народжуваність падає, а мільйони українців масово виїжджають за кордон у пошуках кращого життя. Демографічна криза перетворюється на загрозу національній безпеці, а питання про те, хто буде жити і працювати в країні через 20-30 років, стає дедалі гострішим. На тлі цих загроз з’являється дискусія: чи можуть мігранти з нерозвинених країн стати порятунком для України?
Взагалі за останні десятиліття Україна втратила мільйони громадян через еміграцію, зниження народжуваності та високу смертність, повномасштабне вторгнення лише прискорило цей руйнівний для країни процес. За прогнозами, до 2050 року населення країни може скоротитися до 30-35 мільйонів, що поставить під загрозу функціонування всієї держави. Пенсійна система вже зараз тріщить по швах, економіка страждає від нестачі робочих рук, а в багатьох регіонах катастрофічно не вистачає молодого населення.
Демографічний обвал
Дані Опендатабот засвідчують, що за перше півріччя 2024 року в Україні народилось 87 655 дітей — це на 9% менше, аніж за аналогічний період торік. Водночас зафіксовано 250 972 смертей. В країні у 1,5 рази скоротилася народжуваність у 2024 році у порівнянні з періодом до повномасштабного вторгнення.
Станом на 2024 рік, за даними УВКБ ООН, за кордоном перебуває 6,48 млн українців, з яких 6,004 млн зосереджено у Європі, а 475,6 тис осіб перебувають у США та Канаді.
Опитування УВБК ООН показало, що 65% респондентів планують повернутися до України, в той час як 11% заявили про небажання повертатися. Вочевидь, що Україна потерпає від браку людей на ринку праці. І ця проблема стане з часом все гострішою. Тож у суспільстві давно стоїть питання про залучення трудових мігрантів до поліпшення ситуації в країні. За розрахунками Міністерства економіки, щоб досягти зростання ВВП у 7% до 2032 року, держава має забезпечити ринок праці близько 4,5 млн робочих рук.
Як зазначає виконавчий директор Центру економічного відновлення Кирило Криволап, внаслідок відтоку українців за кордон та старіння нації, що залишається всередині країни, за 6 років з ринку праці підуть 2 млн осіб. Криволап закликає державу створити всі можливі умови, аби українці повернулися з-за кордону, а також зайнятися розробкою правових норм міграційної політики. Вочевидь, щоб вийти з такої ситуації, треба або підвищити продуктивність праці, і тим самим скоротити потребу в фахівцях, або шукати невистачаючі робочі руки в інших країнах.
Щоб вирішити проблему з дефіцитом робочої сили, треба запрошувати мігрантів з інших країн, вважає директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені Михайла Птухи Елла Лібанова. Але відношення до такої перспективи з боку українського суспільства виявилося неоднозначним.
Прихильники імміграції стверджують, що залучення робочої сили з Африки, Азії та Близького Сходу може стати порятунком для України. Мігранти, які шукають кращого життя, готові виконувати роботу, яку українці вже не бажають або не можуть виконувати через масову еміграцію та старіння населення. Вони можуть наповнити бюджет за рахунок податків, підтримати економіку та навіть покращити демографічну ситуацію шляхом народження дітей.
Але це лише одна сторона медалі. Опоненти попереджають, що масовий приплив мігрантів із країн з іншими культурними, релігійними та соціальними традиціями може призвести до соціальної напруги, зростання ксенофобії та конфліктів. Чи готове українське суспільство прийняти хвилю іммігрантів і чи здатна держава забезпечити їхню повноцінну інтеграцію?
Очевидно, що український ринок праці потребує нових робочих рук. Через еміграцію сотні тисяч робочих місць залишаються вакантними, і це особливо відчувається у сільському господарстві, будівництві та сфері послуг. Мігранти з нерозвинених країн могли б частково вирішити цю проблему, якщо їхня праця буде належним чином легалізована і соціально захищена.
Проте, досвід багатьох європейських країн показує, що без належної інтеграційної політики міграція може перетворитися на серйозну проблему. Нелегальна праця, тіньовий ринок, нерівність і відсутність соціальної захищеності — все це ризики, з якими може зіткнутися Україна.
Зарубіжний досвід у міграційній політиці
Першою хвилею міграції стала Сирійська криза, яка розпочалася у 2011 році й триває до сьогодні. Громадянська війна в Сирії, переслідування режимом Асада, бойові дії між різними угрупованнями, ІДІЛ – все це спричинило масовий приток мігрантів до європейських країн. Понад 13 мільйонів сирійців були змушені залишити свої домівки, з яких близько 6,7 мільйонів стали біженцями за кордоном. Для самої Сирії це явище мало руйнівні наслідки для економіки, втечу кваліфікованих кадрів та руйнування інфраструктури. Сама ж Європа зазнала міграційної кризи в ЄС у 2015 році, коли сотні тисяч сирійських біженців шукали притулку. Це призвело до зростання соціальної напруги, ксенофобії та підйому популістських рухів. В той момент Туреччина, Ліван, Йорданія стали основними приймаючими країнами, що суттєво збільшило тиск на їхні економіки, інфраструктуру і соціальні послуги.
Друга міграційна хвиля прийшла з Венесуели у 2015 році і теж продовжується і досі. Політична криза, що сталася в країні, призвела до гіперінфляції, економічного колапсу, нестачі продовольства та ліків. Тоді понад 7 мільйонів людей залишили Венесуелу, переважно мігруючи до сусідніх країн Латинської Америки. Відтік кадрів, зокрема лікарів, інженерів та інших спеціалістів значно послабили економіку та охорону здоров’я Венесуели. А приймаючі країни Колумбія, Перу, Чилі і Бразилія, які і прийняли на себе основну частку мігрантів, відчули на собі зростання напруги на ринку праці, проблеми у сфері соціальної допомоги та житлової інфраструктури в першу чергу для місцевого населення.
Взагалі, масова міграція з Венесуели сприяла політичній дестабілізації та зростанню антиіммігрантських настроїв у всій Латинській Америці.
Міграція з Африки до Європи, що почалася у 2010 році, була спричинена політичними конфліктами на континенті, постійними війнами, масовим зубожінням населення, а також природними чинниками, як зміна клімату та нестача продовольства в Північній та Субсахарській Африці. Внаслідок цього, щороку тисячі мігрантів намагаються перетнути Середземне море, щоб дістатися до Європи, переважно Італії, Греції та Іспанії. Сотні тисяч мігрантів створили соціальне навантаження та викликали політичні кризи в країнах ЄС. Нині в європейських країнах спостерігається зростання підтримки ультраправих партій та посилення контролю на кордонах.
Варто згадати і міграцію після розпаду Радянського Союзу у 1990-ті роки. Економічний колапс та етнічні конфлікти, а також війни на деяких територіях Союзу (Нагірний Карабах, Чечня, Придністров’я) підштовхнули до стрімкого розпаду країни та змусили мільйони людей переїхати з пострадянських країн у Росію, Казахстан, Україну та країни Балтії. В результаті, хоча приток робочої сили значно зріс, водночас, це створило напругу на ринку праці та житла. Саме в ті часи Україна вперше відчула відтік населення, що призвело до посилення демографічної кризи в 1990-х роках.
Найтривалішою міграційною хвилею вважається міграція з Південної Азії до Перської затоки (1970-ті – до сьогодні). Її причиною стали поява економічних можливостей у зв’язку з нафтовим бумом, а також масова бідність населення Південної Азії. В результаті, мільйони працівників з Індії, Пакистану, Бангладеш та інших країн Південної Азії мігрували до країн Перської затоки, таких як Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар. Для країн Перської затоки таке явище спричинило деяку економічну залежність від іноземної робочої сили, а також призвело до виникнення соціальних і правових проблем, зокрема через нерівноправні умови праці.
В свою чергу, європейські країни по-різному реагували на міграційні виклики, і їхні підходи мали як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, мігранти допомагають вирішувати проблеми на ринку праці та можуть сприяти економічному зростанню. З іншого боку, без належної інтеграції суттєво зростає рівень злочинності, соціального напруження, політичні кризи та посилюється розкол між різними верствами суспільства.
Наприклад, у Німеччині у 2015 році канцлер Ангела Меркель оголосила про відкриття кордонів для біженців із Сирії та інших країн, охоплених війною. Німеччина тоді прийняла понад 1 мільйон мігрантів за короткий період. Деякі регіони Німеччини успішно інтегрували мігрантів у робочу силу, особливо в низькокваліфіковані галузі. Однак для цього знадобилися значні витрати на освітні програми, навчання мови та соціальну адаптацію. У Німеччині громадяни, що не входять до ЄС, мають можливість працевлаштуватися на сезонні роботи, дотримуючись вимог визначених в Директиві 2014/36/EU. Процедура працевлаштування мігрантів у Німеччині проходить у декілька етапів. Визнані біженці отримують можливість працевлаштуватися по закінченню 9 місяців процедури надання захисту. Також трудові мігранти повинні звертатися за дозволом на працевлаштування щоразу як трапляється робота. При чому працевлаштування буде можливим лише після ухвалення умов праці Федеральним агентством зайнятості. Ця процедура хоч дещо і затягує процес, але вочевидь стоїть на захисті прав самих мігрантів.
Однак така міграційна політика мала серйозні соціальні та політичні наслідки для країни. Прийом великої кількості біженців призвів до зростання соціальної напруги, посилення ксенофобських настроїв і підйому ультраправих партій, зокрема “Альтернативи для Німеччини” (AfD). Криза спричинила розкол у політиці, особливо серед країн ЄС, які не змогли погодитися на однаковий підхід до прийому мігрантів.
Швеція традиційно мала одну з найліберальніших міграційних політик у Європі, приймаючи велику кількість біженців, особливо з Сирії, Іраку, Афганістану. До 2015 року країна мала найвищий відсоток біженців на душу населення в Європі. Взагалі, серед країн ЄС Швеція виступає взірцем ведення інтеграційної політики, так як займається цим питанням з 1970-х років і має низку власних стратегій. Згідно Програми соціальної адаптації, мігранти залучаються до вивчення мови, отримують доступ до стажування або мають можливість підтвердження отриманого в своїй країні досвіду, а також проходять курс громадянської орієнтації. Всі ці заходи дають можливість інтегруватися з першого дня. До того ж держава надає допомогу щодо покриття витрат на проживання.
Проте і в Швеції міграційна політика проходила зі своїми труднощами. Так, незважаючи на високий рівень соціальних послуг, інтеграція мігрантів на ринку праці відбувалася повільно. Частина мігрантів не змогла знайти роботу через брак кваліфікації або знання мови. Зросли соціальні напруження, зокрема через концентрацію мігрантів у певних районах. Це призвело до створення соціальних анклавів, де рівень злочинності зріс. Ліберальна міграційна політика сприяла підйому правих популістських партій, зокрема “Шведських демократів”, які використовували міграційні питання у своїй кампанії. При цьому варто зауважити, що в обох країнах прослідковується спільна риса у міграційній політиці – обмеження доступу мігрантів до висококваліфікованих робіт.
А от Угорщина у відповідь на міграційну кризу 2015 року вдалася до радикальних заходів, зокрема будівництва прикордонних парканів і відмови приймати мігрантів за квотами ЄС. Такий підхід посилив націоналістичні та антиімігрантські настрої в країні, що призвело до поглиблення розколу в суспільстві та загострення відносин із Брюсселем.
В свою чергу до більш жорсткіших умов у міграційній політиці вдалася і Франція. Такий підхід призвів до виникнення труднощів в інтеграції мігрантів на ринку праці, особливо через високий рівень безробіття серед молоді в мігрантських громадах. У країні почала зростати напруга через культурні та релігійні відмінності. У деяких районах мігрантські громади ізолювалися, що спричинило соціальні заворушення. Посилення міграційної політики призвело до зростання популярності правих партій, зокрема “Національного фронту”, які обіцяли ще більш жорсткий підхід до імміграції.
Італія та Греція теж стали одними з головних точок входу для мігрантів, які прибувають через Середземне море. Попри обмежувальні заходи, вони приймають велику кількість мігрантів. В результаті, в обох країнах зросла підтримка правих партій, що виступають за обмеження міграції та закриття кордонів.
Всі ці приклади показують, що масова міграція має серйозні наслідки, які можуть негативно позначитися на соціальній та політичній ситуації , залежно від того, як країни реагують на ці процеси.
Які зараз застосовуються заходи в Україні
Уряд України почала серйозно займатися вирішенням демографічної кризи лише на третьому році повномасштабної війни. Вже було оголошено про розробку демографічної стратегії, проект якої в березні презентувало Міністерство соціальної політики. Передбачається, що уряд затвердить цей документ до кінця вересня. До цього процесу долучився і парламент: наприкінці липня група депутатів різних фракцій Верховної Ради зареєструвала законопроект №11424, яким передбачено створення в Україні Міністерства демографії, фінансування якого пропонують здійснювати за рахунок грантів Європейського Союзу, іноземних урядів та міжнародних організацій. Альтернативну пропозицію висунула голова соціального комітету Верховної Ради Галина Третьякова, запропонувавши заснувати Національне демографічне агентство, яке б мало штат із 250 працівників. Також Президент України заявив, що буде створене нове Міністерство єдності, яке має займатися поверненням українських біженців.
Отже, влада вирішила активізуватися і все ж таки вирішувати демографічні проблеми через повернення в Україну біженців, репатріацію української діаспори та залучення мігрантів з третіх країн. Основний акцент робиться на перших двох напрямках, тоді як міграція іноземців розглядається лише як “третій етап”. Однак логіка показує, що саме він може стати основним. Очевидно, що повернення біженців безпосередньо залежить від покращення безпекової ситуації в країні, про що говорити поки передчасно. Крім того, українці вже адаптувалися за кордоном, знайшли собі роботу, відкрили бізнес, одружилися, навчають там своїх дітей і повертатися не хочуть.
Масова репатріація діаспори виглядає ще менш ймовірною: у 2020 році президент Володимир Зеленський вже намагався залучити діаспору пільговими кредитами, але ця спроба не мала великого успіху. Саме тому залишається “третій етап”, до якого, схоже, Україна поступово готується вже протягом останнього року.
Демографічна криза в Україні – це бомба сповільненої дії, яка загрожує економічній стабільності, соціальній інфраструктурі та майбутньому країни. Чи можуть мігранти стати рятувальним колом? З одного боку, вони здатні заповнити прогалини на ринку праці, підтримати економічний розвиток і полегшити тиск на пенсійну систему.
З іншого боку, важливо пам’ятати, що імміграція завжди викликає великі ризики і певні соціальні зміни. Приплив мігрантів з інших культур може призвести до створення закритих етнічних анклавів, де іноземці живуть за своїми законами. Це загрожує зростанням напруги між місцевим населенням та мігрантами, особливо в умовах економічної нестабільності. Україна вже має досвід роботи з трудовими мігрантами, переважно з пострадянських країн, але ситуація з мігрантами з Азії чи Африки може бути значно складнішою.
Країна зараз знаходиться на шляху до євроінтеграції, тому робить все можливе, щоб її політика відповідала європейським нормам та стандартам. А чи не станеться так, що втомлена міграційними хвилями Європа вирішить використати Україну, як черговий щит від постійного притоку мігрантів в обмін на інвестиції в економіку країни? Чи готові українці прийняти людей з інших країн і культур, коли самі стикаються з економічними труднощами? Європейський досвід показує що ксенофобія та упередження можуть стати серйозним бар’єром на шляху до успішної інтеграції мігрантів, а отже загострити і без того важку ситуацію.
Замість того, щоб шукати вирішення проблеми за допомогою іноземних мігрантів, влада повинна зосередитися на тому, як створити умови для повернення наших громадян на Батьківщину, для підтримки українських родин та стимулювання народжуваності. Адже першочерговим завданням кожної нації має бути захист власних інтересів, а не пошук зовнішніх рішень, які можуть призвести до непередбачуваних наслідків.
Іноземні мігранти — це не лише питання заповнення робочих місць або вирішення демографічної кризи. Це питання національної ідентичності. Залучення значної кількості іноземців неминуче призведе до змішаних шлюбів, а це серйозний виклик для нашого культурної та національної спадщини, яку ми так довго відстоюємо і захищаємо.
Невже держава не розуміє, що замість експериментів з імпортом населення, треба дбати про своїх громадян? Треба зробити так, щоб українці хотіли повертатися додому, мали тут гідні умови для життя і роботи, народжували та виховували дітей у своїй рідній країні. Це повинно бути пріоритетом! Без національної програми відновлення населення, спрямованої на саме українців, жодна стратегія залучення іноземців не врятує нас від демографічного занепаду.
Іноземні мігранти можуть тимчасово вирішити трудові проблеми, але на що це перетворить нашу країну в довгостроковій перспективі? Чи готові ми пожертвувати своєю національною цілісністю, традиціями та мовою в ім’я короткострокових економічних вигод? Адже без українців не буде України, і це не просто гасло — це реальність.
Отже, Україна стоїть перед складним вибором. Демографічна криза — це реальність, від якої не втекти. Але чи є міграція з нерозвинених країн єдиним виходом? Час діяти вже настав, бо демографічна криза стає загрозою для самого існування України. Проте існує великий ризик, що нові громадяни не заповнять прогалину в нашій країні, а створять нові виклики, з якими ми навряд чи зможемо впоратися.
