«Караоке на майдані» повертається вже не в ту країну, де вулична пісня могла бути безтурботною недільною розвагою українців. Зараз масове шоу на площі буде існувати поруч з сиренами, ризиком обстрілів та щоденними повідомленнями про загиблих і ветеранами, які щодня отримують тяжкі поранення з ампутаціями. Найболючішим в цьому є цинізм ситуації, а також те, що суспільству пропонують прийняти дивну норму. Реабілітація ветеранів залежить від капелюха для пожертв і емоційної щедрості учасників шоу, тоді як державна система ховається за чужою благодійністю.
Відродження «Караоке на майдані»: новий формат та перший скандал
Проєкт «Караоке на майдані», який дебютував 17 січня 1999 року завдяки творчому тандему Ігоря Кондратюка та Андрія Козлова, впродовж більш ніж двох десятиліть утримував статус головного народного вокального майданчика країни. Зараз він отримує нове дихання: зйомки відбулися 25 квітня на Контрактовій площі в Києві, а прем’єра оновленого шоу запланована на 10 травня. Цього разу програма ставить перед собою соціальну місію, яка полягає у зборі коштів на потреби спортивно-реабілітаційного центру «Титанові», який надає допомогу ветеранам з ампутаціями та травмами.
Зміна формату шоу торкнулася не лише його мети, але й кадрового складу. Ігор Кондратюк, обіймаючи посаду креативного продюсера, делегував роль ведучого новому обличчю програми. Ним буде Назар Хассан, відомий широкому загалу як репер ХАС. Його досвід у хіп-хоп індустрії, робота над власними YouTube-проєктами, а також ведення програм «Мисливці за дивами» та «Прокидайся» на каналі «Ми — Україна» додають шоу сучасної динаміки.
Минуле програми свідчить про її унікальну здатність бути трампліном для народних талантів, адже саме з вуличного змагання за гроші в капелюсі розпочинали свій шлях такі зірки, як Тіна Кароль та Віталій Козловський. Проте старт нового знімального процесу шоу був відразу затьмарений інцидентом, який миттєво перетворився на гучний скандал та продемонстрував напруженість в суспільному полі. На знімальному майданчику виникла конфронтація між командою проєкту та жінкою, яка назвалася волонтеркою і висунула серйозні звинувачення у фінансових махінаціях.
Конфлікт розгорівся навколо заяви глядачки про те, що вона нібито сплатила невідомому представнику організаторів суму в 1000 доларів за можливість виконати пісню, присвячену військовим. За її словами, метою цього виступу був збір коштів на потреби Збройних Сил України, проте він так і не відбувся. Коли дівчина спробувала отримати пояснення безпосередньо від Ігоря Кондратюка, реакція продюсера була різкою та безкомпромісною, оскільки він заперечив будь-яку причетність до збору коштів за участь і в грубій формі порадив їй залишити майданчик.
Ситуація швидко переросла у словесну перепалку з використанням нецензурної лексики, під час якої ошукана, за її словами, волонтерка звинувачувала шоу у тотальному обмані глядачів. Попри пропозиції організаторів розв’язати питання у правовому полі через виклик поліції, жінка категорично відмовилася від допомоги правоохоронців. Свою позицію вона аргументувала недовірою до системи, висловивши побоювання, що її затримають, а справу «замнуть» через вплив телевізійників. Цей епізод залишив відкритими питання про безпеку та прозорість організації масових заходів, ставши гострим контрастом до благородної мети, заради якої легендарна програма повернулася на екрани.
Караоке під сирени: чи на часі таке шоу зараз
Повернення розважального проєкту «Караоке на Майдані» у розпал війни в Україні є яскравим прикладом етичного дисонансу, який панує в сучасному медіапросторі. У країні, де щодня гинуть люди і руйнуються долі, спроба відтворити «мирну недільну атмосферу» з танцями та піснями на Контрактовій площі виглядає як небезпечний прояв соціальної анестезії. Своєчасність такого проєкту викликає великі сумніви, адже, коли лінія фронту тримається на надзусиллях, перетворення збору на потреби ветеранів у телевізійний атракціон межує з цинізмом. Емоційний ресурс суспільства зараз має бути спрямований на солідарність і опір, а не на сумнівні свята під соусом «терапевтичного дозвілля».
Ситуація, коли діячі культури та шоу-бізнесу на прикладі нового ведучого шоу репера ХАСА продовжують реалізовувати медійні проєкти, поки звичайні громадяни проходять через горнило мобілізації, підсвічує глибоку соціальну несправедливість. Однак це явище сформувалося не випадково, бо протягом років у суспільстві культивувалася думка, що співак чи ведучий «корисніший з мікрофоном, ніж з автоматом». Це створило зручну відмовку для медійних осіб, які прикриваються потребою «тримати настрій народу», фактично уникаючи прямого обов’язку захисту держави. Причому законодавчі механізми, такі як бронювання або специфічні дозволи на виїзд для артистів, часто працюють на користь тих, хто має медійну впізнаваність та зв’язки. Це створює кастовий поділ, де обов’язок захищати країну лягає переважно на плечі тих, хто не є артистом, співаком або ведучим на телебаченні.
Тож для частини культурного цеху війна перетворилася на зручне тло для піару та самопрезентації. Поки прості люди втрачають здоров’я та життя, зірки часто сприймають війну як обставину, яку можна інтегрувати у свій розважальний контент, зберігаючи власний комфортний спосіб життя під маскою волонтерства. Однак, така поведінка «медійної еліти» дискредитує ідею загальної мобілізації та поглиблює прірву між «тими, хто святкує» та «тими, хто виживає», створюючи ілюзію, що війна — це лише прикрий фоновий шум, який не повинен заважати кар’єрі та ефірним сіткам.
Популярність телевізійних шоу на зразок «Караоке на Майдані» чи подібних благодійних медіапроєктів є також показником системного державного провалу. Ці ініціативи заповнюють критичні прогалини, які виникли через ігнорування державою базових соціальних і гуманітарних потреб громадян. Поки пересічні українці будуть кидати гривні в капелюх або відправляти SMS-голосування, намагаючись допомогти пораненим ветеранам у реабілітаційному центрі «Титанові», державний бюджет спрямовується на сумнівні багатомільярдні інфраструктурні об’єкти або помпезні піар-акції, які не мають реальної цінності для виживання нації.
Наприклад, інфраструктурний апетит посадовців, що втілився у плані виділення 52 мільярдів гривень на дорожнє будівництво, став головним подразником суспільного невдоволення, оскільки ці кошти могли б повністю закрити потреби тисяч бійців у високотехнологічному протезуванні. Показовим прикладом цієї невідповідності є тендер на 9 мільярдів гривень для проєктування шляху до курорту Буковель, що з’єднає Бистрицю та Яблуницю, адже вартість однієї такої дороги еквівалентна пожиттєвій реабілітації для цілих підрозділів.
Разом з розширенням рекреаційних маршрутів держава продовжує інвестувати в інформаційні проєкти, заклавши в держбюджет близько 1,5 мільярда гривень на фінансування телемарафону «Єдині новини». Тільки 22 квітня 2026 року державне підприємство «Мультимедійна платформа іномовлення України» уклало чотири нові угоди з телеканалами про створення контенту для марафону «Єдині новини #UAразом» на загальну суму 637,96 млн грн. Це закріплює практику, за якої лояльність медіахолдингів важить більше, ніж відновлення і реабілітація ветеранів.
Проте ні для кого не є секретом те, що контент телемарафону часто грішить відсутністю гострої об’єктивної аналітики та створює ефект «теплої ванни» для влади, що підриває довіру глядача. При цьому ідсутність свободи висловлення альтернативних думок і реальної дискусії демотивує суспільство, створюючи розрив між реальністю в окопах та «картинкою» в телевізорі. Водночас в епоху миттєвого доступу до інформації через соцмережі та Telegram-канали, громіздка структура марафону з його запізнілими реакціями та цензурованими меседжами виглядає як пам’ятник минулому.
Аналіз видатків через систему «Прозорро» підтверджує, що з весни 2022 року сукупні витрати на марафони «Єдині новини» та «Freeдом» сягнули майже 3 мільярдів гривень, осівши на рахунках приватних медіагруп, таких як «Студія 1+1» та «СЛМ Новини». Ця сума конвертується в оплачені години ефіру за незмінними з минулого року тарифами, тоді як технологія остеоінтеграції для «Титанових» та інших закладів охорони здоров’я досі не має навіть окремого бюджетного рядка. Доповнює картину сумнівних пріоритетів програма «Національний кешбек», яка замість прямого посилення воєнного потенціалу через закупівлю дронів, спрямовує ліквідність на стимулювання споживання українських товарів, що в умовах дефіциту засобів ураження виглядає як економічний анахронізм.
Диспропорція між запитами фронту та державними вкладами стає ще очевиднішою під час огляду витрат на утримання бюрократичного апарату органів державної влади та силових структур на зразок ДБР або НАБУ, де спостерігається зростання зарплат і преміальних фондів на тлі стагнації виплат безпосереднім учасникам бойових дій. Місцеві бюджети також не демонструють солідарності, витрачаючи ресурси на оновлення фасадів стадіонів, перекладання бруківки та висадку коштовних насаджень в містах, попри спроби центру перерозподілити «військове ПДФО».
Повернення народних співів на площі воюючої країни не має нічого спільного з культурою і навіть з терапією. Це фінальний акорд у створенні паралельної реальності, де війна перетворена на зручну декорацію для медійного самозбереження. Коли інструмент розваги минулого століття намагаються видати за рятівне коло для ветеранів, відновлення людських життів стає об’єктом вуличної милостині, а не обов’язком системи. Те, що реабілітація важкопоранених бійців досі залежить від того, чи кине перехожий купюру в капелюх під бадьору мелодію, є нищівним вироком державним пріоритетам. Це свідчення того, що система свідомо делегує свої прямі функції емоційному пориву натовпу, поки бюджетні мільярди розчиняються в асфальті доріг до курортів та в утриманні лояльних медіахолдингів.
Коли розвага на майдані в небезпечних для людей умовах під звуки сирен стає способом залатати дірки в бюджеті охорони здоров’я, це перестає бути мистецтвом і стає цинічним інструментом відвернення уваги людей від нагальних проблем. Ні про який порятунок ветеранів піснями мова не йдеться, а створюється лише комфортний шум, щоб не чути гучного мовчання тих, кого система залишила наодинці з їхнім болем.
