Після нового американського втягування в близькосхідний конфлікт довкола Ірану стало зрозуміло: головна суперечка в Америці вже не про те, кого саме підтримувати, а про те, скільки країна готова платити за саму роль держави, яка десятиліттями вважалася страховиком глобального порядку.
Тепер це вже мейнстрім. Не тому, що академічні реалісти раптом перемогли у великій інтелектуальній війні, а тому, що за ними нарешті заговорив досвід, який американські виборці відчули на собі: рахунок за Ірак, Афганістан, інфляцію, борг і втому від ролі держави, яка має реагувати всюди, завжди і першою.
ІА “Факт” уже писало про те, як у Вашингтоні формується нова мова компромісу, в якій підтримка союзників дедалі частіше описується через умови, ціну і межі відповідальності. Але сьогодні важливе вже не лише те, хто саме упаковує цю логіку в політичні рішення, а й те, чому вона стала настільки політично зручною для самої Америки.
Бо саме тут починається справжній зсув. Не в риториці окремих політиків, не в радикальних формулюваннях окремих теоретиків і не в апаратних маневрах окремих радників, а в тому, що зовнішня політика вперше за довгий час починає сприйматися багатьма американцями як категорія не морального покликання, а бюджетного вибору.
Попит на нову зовнішньополітичну тверезість виник не тому, що кілька впливових реалістів раптом переконали Америку. А тому, що сама американська система два десятиліття виробляла для цього політичний ґрунт.
Чому американський виборець більше не хоче оплачувати світовий порядок
За оцінками Brown University Costs of War, “війна з терором” після 2001 року коштувала США вже понад 8 трлн доларів, а лише довгострокове медичне обслуговування й соцвиплати ветеранам війн в Іраку та Афганістані до 2050 року можуть коштувати ще 2.2–2.5 трлн доларів.
Після таких сум “глобальне лідерство” починає виглядати не як престижний атрибут наддержави, а як дорога звичка, яку дедалі важче продати власному виборцеві. У цій точці престиж перестає здаватися безумовною вигодою, а глобальна роль починає нагадувати актив із дорогим обслуговуванням.
Це змінило і масову свідомість. У лютому 2003 року, в атмосфері мобілізації після 11 вересня, 79% американців, за даними Gallup, хотіли, щоб США відігравали провідну або велику роль у світі. У 2023 році таких було вже 65%, а в березні 2025 року – 66%, причому лише 19% хотіли для США саме провідної ролі.
Тобто Америка не стала ізоляціоністською в класичному сенсі. Вона не захотіла закритися від світу. Але стала значно менш готовою нести витрати за порядок майже самотужки. І цей зсув особливо виразний серед республіканців. За даними Chicago Council, у 2023 році 53% республіканців загалом вважали, що США краще триматися осторонь світових справ, а серед трампістського крила таких було 59%.
Це вже не академічний реалізм і не університетська суперечка про баланс сил. Це електоральний запит на скорочення зовнішніх зобов’язань.
Остаточно цю зміну добила внутрішня економіка. Інфляція у 2022 році підняла споживчі ціни в США на 6.5%, ціни на їжу – на 10.4%, а продукти для домашнього споживання – на 11.8%. Після цього будь-яка розмова про десятки мільярдів на підтримку союзників автоматично почала проходити через просте запитання: чому Вашингтон витрачає там, коли вдома все дорожчає тут і зараз. До цього додається і фіскальна картина.
Congressional Budget Office у січні 2025 року прогнозувало дефіцит федерального бюджету на рівні 1.9 трлн доларів у 2025 фінансовому році і траєкторію боргу, що перебуває в руках публіки, до 118% ВВП у 2035 році. У такій реальності зовнішня політика неминуче починає сприйматися не лише через оптику стратегії, а й через логіку витрат.
Саме тому теза “ми не можемо допомагати всім” сьогодні продається не як цинізм, а як бюджетний самозахист. Виборець, який пам’ятає Ірак і Афганістан, переплачує за продукти й бачить хронічний дефіцит, охочіше сприймає політика, який говорить мовою пріоритетів, а не місії. І тут починається головна зміна: зовнішня політика США дедалі менше описує світ як простір цінностей і дедалі більше – як простір витрат, дедлайнів і умов.
Коли союз перестає бути аксіомою
Найточніше цей зсув видно не в деклараціях про роль Америки, а в тому, як змінилася сама мова. Якщо в офіційній Стратегії нацбезпеки США 2015 року домінували категорії на кшталт “лідерства” і “цінностей”, то у стратегії 2017 року в центр уже виходять “конкуренція великих держав” і “економічна безпека”.
У документах адміністрації Байдена ціннісна риторика частково повертається, але навіть там ключовим мотивом залишається перерозподіл тягаря між союзниками. Це важливо не лише стилістично. Коли держава починає говорити про міжнародний порядок мовою витрат і балансу внесків, вона змінює не просто фразеологію, а саму рамку мислення.
Формули на кшталт “America First” легітимізували ще одну трансформацію: союз починають описувати не як історичну спільноту інтересів і цінностей, а як контракт із взаємними зобов’язаннями. Дональд Трамп роками говорив про НАТО саме як про систему, де союзники повинні “платити свою частку”. І хоча така риторика довго виглядала політичним радикалізмом, її ефект виявився цілком реальним.
У 2014 році лише 3 члени НАТО досягали цільових 2% ВВП на оборону, а в 2025 році, за офіційними даними Альянсу, цей рубіж уже подолали всі союзники. Отже, “cost-sharing” виявився не просто словом, а механізмом політичного тиску, який змінив поведінку партнерів.
Термін “burden-sharing” (розподіл навантаження) у цій новій лексиці означає більше, ніж бухгалтерський баланс. Він означає, що безпека перестає бути асиметричною гарантією, яку Вашингтон надає, а інші отримують, і дедалі більше стає режимом переговорів про внески, ризики і межі відповідальності.
Ще один вимір додає слово “deal”. Якщо міжнародні зобов’язання описуються як угоди, вони стають за визначенням тимчасовими, умовними і такими, що можуть бути переглянуті. Це добре видно на прикладі зовнішньої допомоги, де Конгрес дедалі жорсткіше вбудовує в пакети підтримки вимоги моніторингу, звітності й контролю за використанням коштів, а Спеціальний генеральний інспектор та Government Accountability Office стали постійною частиною політичної легітимації допомоги Україні.
Спочатку політика починає говорити мовою умовності, а потім сама реальність починає підлаштовуватися під цю мову. І саме в цей момент їй знаходиться інтелектуально поважне виправдання. Тут на поверхню виходить Джон Міршаймер. У своїй концепції “offshore balancing” (офшорного балансування), розробленій разом зі Стівеном Волтом, він стверджував, що США не повинні бути постійно присутніми у кожному конфлікті, а мають втручатися лише тоді, коли в ключових регіонах виникає ризик домінування однієї сили.
У теорії це не ізоляціонізм, а селективна присутність. У практиці ж ця схема легко спрощується до значно грубішого політичного висновку: якщо загроза не є безпосередньою, навіщо взагалі платити. Саме тому сучасний “реалізм” дедалі частіше функціонує не як стратегія управління системою, а як м’яка форма відступу, прикрита мовою прагматизму.”
…Наступного разу ми розглянемо, як внутрішня боротьба у Вашингтоні вже перестала бути суто американською справою і почала переписувати саму логіку глобальної безпеки. Поки одна частина США ще намагається втримати роль країни, що гарантує порядок через союзи, інша дедалі відвертіше переводить зовнішню політику в мову витрат, умов і тимчасових угод. І саме ця боротьба вирішує не лише долю підтримки України, а й те, чи залишаться американські гарантії чимось більшим, ніж політична опція на один виборчий цикл.
Бо найнебезпечніше тут навіть не можливе скорочення допомоги, а повільна звичка світу жити так, ніби автоматичних гарантій більше не існує. Європа, Азія і Близький Схід уже починають страхуватися, нарощувати власну силу і шукати запасні маршрути безпеки.
Це означає, що міжнародний порядок не руйнується миттєво, він холоне, дорожчає і стає менш передбачуваним. І коли така реальність закріплюється, назад до світу гарантій повернутися значно важче, ніж здається.
Тетяна Вікторова
