“Зангезурський коридор” і втрата суверенітету: чому Вірменія протестує проти поступок Азербайджану?
У той час як Вірменія та Азербайджан вчергове намагаються поставити крапку у тривалому конфлікті, Україна уважно стежить за переговорами Пашиняна й Алієва. Зустріч в Абу-Дабі, що відбулася 10 липня без участі Москви та під патронатом нових геополітичних гравців – ОАЕ, ЄС, Франції, – стала не просто локальним кроком до миру, а прецедентом, що перегукується з українською реальністю.
Це приклад того, як пострадянські країни намагаються вирватися з орбіти Кремля, якою ціною може даватися мир у суспільстві з травмою війни, і як зовнішні посередники формують нові правила безпеки у регіонах, де втрачає вплив Кремль. Українське суспільство могло б побачити у цій історії віддзеркалення складних компромісів, дипломатичних маневрів і гіркого досвіду, що може бути близьким і для нашого майбутнього.
Абу-Дабі замість Москви: як Вірменія й Азербайджан перезавантажують мир без Кремля
Те, що відбулося в Абу-Дабі, – не просто переговори між двома пострадянськими державами. Це демонтаж старої геополітичної моделі, в якій Кремль мав монополію на “заморожені конфлікти”. Сама зустріч Пашиняна та Алієва без участі Росії – вже тектонічний зсув. Дуже символічно, що зустріч відбулася не в Москві, не в Сочі, а в Абу-Дабі – столиці країни, яка формує нову безпекову архітектуру на Сході.
Пашинян розуміє, що тримати країну в стані постійної напруги й готуватись до наступної війни – самогубство. Після 2020 і особливо після 2023 року Вірменія не має ані воєнного, ані дипломатичного, ані морального ресурсу. Вона залишилась сам на сам. Коли у 2022-2023 роках Баку атакував прикордонні райони Сюніку, Організація Договору про колективну безпеку не втрутилася. У Москві на це просто знизали плечима.
І саме тому Єреван пішов на розворот. Вже навесні 2024-го Пашинян заявив, що його країна може вийти з блоку через пасивність останнього. Це не просто демарш. Це інституційна ревізія пострадянського курсу. І Вірменія тепер, як і Україна у 2014-му, орієнтується на Захід, а не на Північ.
Що стосується Азербайджану, він уже досяг всього, чого хотів. Карабах повністю контролюється Баку. Армія Азербайджану у 2023 році провела точкову блискавичну операцію, що завершилася саморозпуском карабаських структур. Російські “миротворці” були при цьому статистами, а не арбітрами, і Баку це усвідомив. Тепер Алієв хоче зафіксувати результати військової перемоги дипломатичним документом, щоби міжнародна спільнота перестала говорити про “конфлікт” і визнала його внутрішньою справою Азербайджану.
Саме тому офіційні заяви після зустрічі були максимально стриманими, але чіткими. Вірменія назвала переговори “орієнтованими на результат”, а Азербайджан – такими, що пройшли в “дуже конструктивній атмосфері”.
Це означає, що обидві сторони втомились: Вірменія – від поразок, Азербайджан – від відсутності завершеності. І саме ця втома стала умовою для нової переговорної моделі – без кремлівського диктату.
Чому переговори відбулися саме в Абу-Дабі
Обрати Абу-Дабі – не випадковість і не географічна зручність, а демонстрація нового балансу. Об’єднані Арабські Емірати – країна, що вийшла за межі своєї регіональної ролі і перетворилася на актора глобальної геополітики. Емірати мають зв’язки із Туреччиною, що підтримує Азербайджан, і з Францією, що робить ставку на Вірменію. До того ж, Емірати – це гроші, інвестиції, логістика, “шлях” між Каспієм, Перською затокою і Європою. Саме тому там новий центр медіації.
Зустріч в Абу-Дабі стала можливою завдяки дипломатичним зусиллям ОАЕ, Євросоюзу, Франції та США, які доклали зусиль до того, щоб вивести переговори з-під російського патронату.
ОАЕ, Франція, ЄС, США мають свою мотивацію. ОАЕ прагне закріпити статус геополітичного брокера між Сходом і Заходом, підняти свою дипломатичну вагу й зафіксувати новий міжнародний імідж.
Франція традиційно орієнтується на Вірменію через історичні зв’язки, діаспору й боротьбу за права християн у регіоні. У травні Макрон закликав сторони “невідкладно укласти мир”, підкресливши, що Єреван має право на безпеку в межах міжнародно визнаних кордонів.
Євросоюз хоче мати стабільний Південний Кавказ як регіон без ризиків для енергетичних маршрутів і торгівлі. У Брюсселі чудово розуміють: стабільність тут означає зменшення залежності від нестабільного Близького Сходу й транзитних коридорів через Росію.
США бачать цю ситуацію як ще один фронт послаблення російського впливу в Євразії. Вашингтон хоче зробити Кавказ частиною нової системи безпеки, без участі Москви.
Ці сили не лише спостерігають, а й активно конструюють дипломатичне середовище, що виключає Кремль із переговорного поля.
Досить промовисто для Києва те, що Вірменія, навіть у складному становищі, здатна вийти з-під російської тіні й домовлятися за посередництва Заходу та регіональних посередників. Тож Україна може і повинна шукати альтернативні формати безпекового врегулювання, в тому числі для поствоєнного періоду.
Абу-Дабі, Париж, Брюссель, Токіо, Вашингтон – не лише столиці, а платформи для нового світового мислення, в якому Україна має бути суб’єктом. І приклад Кавказу доводить: Кремль не є обов’язковим учасником мирного процесу, навіть якщо вважає себе “військовим гарантом”.
Україна вже має “формулу миру”. Але майбутнє за тим, хто зможе запропонувати дипломатичний ландшафт, де Росія не буде володіти правом вето. Саме тому потрібно аналізувати приклад Абу-Дабі не як чужу історію, а як набір інструментів для української моделі майбутнього врегулювання: на своїх умовах і за участі тих, хто справді зацікавлений у стабільності, а не в зоні сірого контролю.
Ціна миру: як “Зангезурський коридор” розколює Вірменію
Будь-який мир має ціну. Але є ціна політична, а є екзистенційна. І саме на межі цих понять сьогодні стоїть Вірменія. Коли йдеться про “Зангезурський коридор”, це вже не дипломатія, а територіальна трансакція, що зачіпає саме тіло державності.
Азербайджан наполягає на відкритті сухопутного коридору через Сюнікський регіон Вірменії до ексклаву Нахічевань. У Баку цей проект називають “Зангезурським коридором”, у Єревані – “дорогою капітуляції”. Суть у праві Азербайджану контролювати транзит, або навіть фактично встановити екстериторіальність на ділянці вірменської території.
Пашинян говорить про “розблокування комунікацій”, але саме слово “коридор” викликає у вірмен страх, бо вже був Лачинський коридор, який обернувся втратою Карабаху.
Якщо держава передає іншій державі контроль над частиною свого суходолу, навіть тимчасово, це вже не компроміс, а втрата суверенітету, зафіксована договором. І саме тому суспільство реагує не “стримано”, а вибухає.
Тому що в глибині національної пам’яті вірмен є генетичний досвід геноциду, втрати територій, вигнання з історичних земель. Коли влада каже “ми відкриємо транспортний коридор”, люди чують: “ми знову поступаємось”.
Саме тому протест набув релігійної форми. Цьогоріч у травні-червні десятки священників Вірменської Апостольської Церкви долучилися до акцій протесту проти Пашиняна. Частину з них, зокрема єпископа Багарата Ґалстаняна, звинуватили у спробі перевороту.
Втім, релігія тут – не фанатизм, а соціальний механізм опору, коли не працюють інституції. Коли капітулюють політики, говорити починає амвон. Це глибше, ніж політична криза. Це цивілізаційна тріщина всередині нації.
Чи є тут паралелі з українською дискусією про компроміси? Безумовно. Історія з Вірменією – дзеркало тих спокус, які постійно нав’язують Україні: “заради миру поступіться частиною територій”, “визнайте факт контролю”, “укладіть перемир’я без перемоги”.
Але досвід Карабаху жорсткий, прямий і незаперечний: будь-яка поступка, зафіксована на папері, рано чи пізно перетворюється на втрату, не лише територіальну, а національну. Карабах уже втрачений. На черзі – Сюнік. І в Єревані це розуміють, але не всі мають мужність назвати це прямо.
В Україні дискусія про компроміси має той самий ґрунт: чи може держава існувати, віддавши те, що є її тілом? Чи можливий мир без приниження? І хто врешті підпише ціну? У Вірменії її готовий підписати Пашинян. Але чи буде суспільство цю ціну платити? Чи зупиниться воно, якщо зрозуміє, що межа перейдена?
Тетяна Вікторова
