Ще не так давно образ українського воїна майже автоматично асоціювався з чоловіком, проте за останні роки ця уявна межа стерлась. Все більше жінок одягають форму, проходять бойову підготовку, воюють на передовій та беруть на себе відповідальність за захист країни. Вони не просто допомагають, а тримають лінію фронту поруч із чоловіками, виконують бойові завдання, командують підрозділами, евакуюють поранених, керують артилерією. І це вже не виняток, а нова реальність. На цьому тлі серед представників влади, а також у військових колах все частіше пропонується ідея залучення жінок до служби в армії. не лише на добровільних засадах. Водночас ця тема оголює багато запитань про рівність, відповідальність, готовність суспільства до змін і справедливість у розподілі обов’язків під час війни.
Як держава інтегрує жінок у військову систему
У 2025 році жінки в українській армії вже перестали бути винятком, і хоча мобілізація для них залишається добровільною, держава поступово вибудовує чіткіші правила залучення жінок до системи оборони. Передусім це стосується фахівчинь з медичною або фармацевтичною освітою: з серпня вони автоматично потрапили на військовий облік. Це не означає негайного призову, однак відкриває шлях до більш тісної інтеграції жінок у військову систему. Наприклад, невчасне оновлення даних або ігнорування виклику до територіального центру тепер може мати юридичні наслідки у вигляді проблем із працевлаштуванням або штрафів.
Зараз загальна кількість жінок у Збройних Силах України стабільно зростає – на початку 2025 року в лавах ЗСУ служать понад 70 тисяч жінок, що на п’яту частину більше, ніж було у 2022-му році. З них майже 20 тисяч займають бойові посади, а понад п’ять з половиною тисяч працюють безпосередньо на передовій. Їх видно у мобільних медичних підрозділах, у шпиталях, серед водіїв евакуаційних машин і навіть у штабах бойових бригад. Сьогодні жінки-військові є не тільки тиловою підтримкою, а повноцінною частиною бойового механізму. Цей процес поступовий, але невідворотний. Українська армія адаптується до довготривалого конфлікту, і залучення жінок стає не лише питанням рівності, а й стратегічною потребою.
У серпні 2025 року в Україні продовжує діяти воєнний стан, а мобілізаційна система поступово змінюється відповідно до нових викликів. Зміни, ухвалені в травні 2024-го та доповнені у 2025-му році, мають на меті зробити процеси чіткішими та ефективнішими. На перший план виходить цифровізація, завдяки чому було створено електронний кабінет «Резерв+», через який військовозобов’язані можуть оновлювати свої дані, отримувати сповіщення та взаємодіяти з територіальними центрами комплектування без черг і паперів.
Крім того, знижено призовний вік з 27 до 25 років, а система обліку стала жорсткішою. І важливий момент: військовозобов’язаними офіційно визнаються не лише чоловіки. До цього переліку поступово входять і жінки певних професій, передусім, медики та фармацевти. Водночас, і це принципово, мобілізація в Україні залишається вибірковою, тобто не охоплює всіх одразу, а залежить від конкретних потреб армії, професії, стану здоров’я, сімейного статусу та наявності відстрочок чи бронювання.
Жінки в цьому процесі мають особливий статус, однак попри чутки, більшість з них не підлягають обов’язковій мобілізації, адже йдеться виключно про військовий облік для окремих спеціальностей. Міністерство оборони та Центр протидії дезінформації неодноразово публічно спростовували фейки про «масову мобілізацію жінок з 1 вересня» та заборону виїзду за кордон. Ці заяви виявилися дезінформаційною кампанією, яка мала на меті підірвати довіру до влади та дестабілізувати суспільні настрої.
Слід зазначити, що зміни торкнулися й системи підготовки. З 1 вересня 2025 року в Україні впроваджується базова загальновійськова підготовка (БЗВП) — короткостроковий курс для громадян віком 18–25 років. Він замінює строкову службу й охоплює як чоловіків, так і жінок. Але це не мобілізація: після завершення підготовки молодь повертається до звичайного життя, зберігаючи лише базові навички, які можуть стати в пригоді в критичних ситуаціях.
На військовий облік автоматично потрапляють жінки з медичною або фармацевтичною освітою, це відбувається без особистої присутності, лише за даними державних реєстрів. Проте вони не можуть бути мобілізовані без власної згоди. За неявку для проходження медкомісії чи оновлення даних справді передбачено адміністративну відповідальність, зокрема можливість оголошення в розшук, але це стосується виключно облікової дисципліни, а не примусового призову.
Для решти жінок правила залишаються такими ж, адже служба для них відкрита лише у форматі контракту й виключно на добровільних засадах. Водночас існує низка чітко визначених винятків — жінки з інвалідністю, матері, які виховують дітей до трьох років, або ті, хто постійно опікується родичами з інвалідністю, навіть не підлягають постановці на облік. Окремо варто наголосити, що мобілізація не стосується і тих жінок, які працюють у сферах, віднесених до критичної інфраструктури, зокрема в освіті, медицині та на державній службі.
Сьогодні українська армія не тільки розширює склад за рахунок жінок, а й адаптує для них нові функції. Створення першої повністю жіночої роти БПЛА є прикладом того, як змінюється підхід до ролі жінки на фронті. І хоча досі тривають дискусії про фізіологічні відмінності, навантаження та стереотипи, факт залишається фактом: жінки у війську вже перестали бути тимчасовим явищем, поступово формуючи нову реальність української оборони.
Мова та символіка: як змінюється військовий дискурс
Разом з присутністю жінок на полі бою змінюється і мова, якою армія говорить про себе та своїх людей. Військовий дискурс поступово відходить від традиційної, «чоловічої» риторики, і це помітно як у побутовому спілкуванні, так і в офіційних документах, публічних заявах, медіа та культурі.
Ще донедавна жінки-військові в офіційних комунікаціях часто фігурували виключно у чоловічому роді : «військовослужбовець», «захисник», «доброволець». Нині ж дедалі частіше у соцмережах і навіть у заявах Генштабу з’являються фемінітиви на кшталт «захисниця», «військовослужбовиця», «командирка», «артилеристка», і навіть такі нові слова як «дронерка» або «снайперка».
Ці зміни вже мають символічне значення, адже завдяки ним відображається визнання жінок не як винятку чи допоміжної сили, а як рівноправної частини армії. Те, як ми називаємо людину, визначає її видимість і вагу в суспільстві.
Окрім мови, трансформується і візуальна складова військового дискурсу. На інформаційних плакатах, в агітаційних відео та соціальній рекламі все частіше з’являються образи жінок у формі та не лише в ролі медиків чи волонтерок, а як бійчинь, операторок БПЛА, стрільчинь. Все це сприяє формуванню нової колективної уяви про те, ким є український військовий у XXI столітті. Втім варто зазначити, що попри всі зміни, все ще подекуди виникає спротив: у деяких частинах суспільства фемінітиви досі сприймаються як недоречні або штучні, а образ жінки в армії – як тимчасовий чи вторинний.
Суспільне ставлення до участі жінок у Збройних силах України загалом є позитивним, і з роками стає дедалі прихильнішим. Згідно з опитуванням групи «Рейтинг», проведеному у 2023 році, 85 % українців позитивно сприймають жінок у ЗСУ, а 81 % респондентів вважають, що жінка цілком здатна командувати бойовим підрозділом на рівні з чоловіками. При цьому 54 % схильні бачити жінок скоріше у небойових, тилових ролях, таких як медики чи логісти, тобто підтримка участі жінок є, але часто з певними умовами чи обмеженнями.
Водночас аналіз Національного інституту стратегічних досліджень свідчить, що ще у 2018 році ідею гендерної рівності в армії підтримували лише близько 53 % населення, однак у період повномасштабної війни цей показник стабільно перевищує 80 %, що вказує на глибоку трансформацію суспільних уявлень про роль жінки у сфері безпеки та оборони. Разом з цим, питання обов’язкової мобілізації жінок поки не має чітко вираженої підтримки, бо більшість досліджень уникають прямої оцінки ставлення до цієї теми, що свідчить про її чутливість і суспільну неоднозначність.
Однак мовна практика, як і реальна участь жінок у війні, не стоїть на місці. Зміна мови стає поступовою нормалізацією нової ролі жінки у військовому середовищі. І це, хоч і непомітно на перший погляд, але має серйозне значення для культури та майбутнього оборонного сектору.
Гендерна політика в армії та зміни в нормативних документах
Варто визнати, що українська армія довго залишалась простором, де жінки були немов «гості»: вони були переважно в тилу, на посадах медиків, зв’язківців чи діловодів. Проте повномасштабна війна зруйнувала старі правила й поставила нові вимоги – тепер, коли жінки дедалі частіше беруть до рук зброю, командують підрозділами, працюють на фронтових позиціях, армія змушена змінюватись не лише на рівні підходів, а й у нормативних документах, побуті та культурі.
За останні роки в українському війську почали впроваджуватись принципи гендерної рівності, в яких йде мова про усвідомлену відповідь на реальність. В ній жінки діють на рівні з чоловіками. Зокрема, у 2021 році Міноборони затвердило Стратегію з впровадження гендерної рівності у секторі безпеки і оборони, а з 2022-го року активно оновлюються внутрішні положення, інструкції та стандарти, які раніше ігнорували присутність жінок.
Одна з помітних змін торкнулася інфраструктурних, а також побутових умов. Там, де раніше не передбачалося навіть окремої душової чи бронежилетів менших розмірів, сьогодні поступово впроваджують зміни: у частинах облаштовують окремі приміщення, з’являються тактичні засоби гігієни, у постачанні враховують жіночі анатомічні особливості. Це здається деталлю, але на фронті дрібниць не існує, бо те, наскільки тобі зручно, часто впливає на ефективність і витривалість.
Слід зазначити, що сучасні зміни у нормативній базі відкрили для жінок принципово нові можливості у військовій службі. Зараз вони можуть опановувати всі бойові спеціальності — від артилерії та розвідки до снайперських підрозділів. Такі права закріплені конкретними наказами та супроводжуються доступом до повноцінних курсів підготовки, сертифікацій і підвищення кваліфікації. Фактично це означає, що жінка, яка обирає військову професію, проходить абсолютно ті самі випробування й навчальні етапи, що й чоловік, і не має потреби доводити свою спроможність окремо — її професіоналізм підтверджується на рівних умовах у системі, яка поступово позбавляється старих стереотипів.
Окрема тема стосується ще одного важливого питання – боротьби зі стереотипами і дискримінацією. У ЗСУ створено посади радників з гендерних питань, працюють програми навчання для командирів щодо гендерної чутливості та недопущення домагань. Проблема, звісно, не вирішена повністю: на превеликий жаль, у закритому середовищі військових частин випадки упередженого ставлення все ще трапляються. Проте сам факт, що про це тепер не мовчать і що є канали для скарг, уже є важливим зрушенням.
Крім того, у 2025 році з’являються перші прецеденти юридичного захисту прав жінок у війську: оскарження незаконних звільнень, дискримінаційних дій, або недопуску до посад. Права жінок тепер перетворилися з декларації на інструмент, який можна використовувати на практиці. Гендерна рівність у війську в першу чергу демонструє не політкоректність, а визнання, що захищати країну може кожен, і кожному має бути для цього створене належне середовище.
Психологічний та соціальний тиск на жінок
Варто зазначити, що зростання кількості жінок у Збройних Силах України не тільки змінює структуру війська, але й виносить на поверхню низку питань, які довгий час залишались у тіні: про психологічну стійкість, стигму, подвійні стандарти та суспільні очікування. Адже, крім прямих обов’язків у лавах армії, на жінку, як правило, лягає й тягар соціальних ролей, які з неї не знімає навіть військова форма.
Жінка-військова досі часто мусить «доводити», що вона має право бути на фронті. Її професіоналізм нерідко ставлять під сумнів, особливо якщо йдеться про бойові або командні посади. Вона змушена працювати «на випередження», доводячи, що вона може бути кращою, витривалішою, спокійнішою, щоб уникнути звинувачень у слабкості. Це створює додаткове психологічне навантаження, яке не завжди помітне зовні, але відчутне всередині колективів.
У тилу тиск не менший, бо суспільство ще не звикло до образу жінки на передовій. Її вибір іти на фронт часто ставлять під сумнів, буквально засипаючи питаннями типу «Краще б за дітьми дивилася», «Це чоловіча справа». Така риторика формує атмосферу морального осуду й змушує військовослужбовиць відстоювати своє рішення не лише в строю, а й у цивільному житті. Особливо гостро це відчувають матері, які, попри військову службу, продовжують бути головними виховательками, опікунами, підтримкою для родини.
Серед військових жінок високий ризик емоційного вигорання та ПТСР. Проблема полягає в тому, що система психологічної допомоги в армії досі не враховує повною мірою гендерну специфіку. Жінки частіше схильні до пригнічення емоцій, що веде до накопичення стресу. При цьому вони рідше звертаються по допомогу, боячись виглядати «слабкими» в очах побратимів.
Соціальна напруга посилюється і через інформаційний тиск – постійні чутки про «масову мобілізацію жінок», поширення фейків і тривожних повідомлень у соцмережах створюють атмосферу невизначеності. Це викликає стрес не лише у потенційних військовозобов’язаних, а й у їхніх родинах, роботодавців, навчальних закладів. Жінки починають планувати життя не на підставі реальних законів, а на базі страхів, які підживлює нестача чіткої і послідовної комунікації.
Держава лише починає формувати політику підтримки жінок у війську. Наявність радників з гендерних питань, окремих психологів, гарячих ліній є лише першими кроками. Проте системної, повноцінної моделі поки немає. Необхідна чітка програма ментального супроводу, з урахуванням жіночого бойового та тилового досвіду війни.
Важливо зрозуміти, що участь жінок у захисті країни вже не є винятком, а закономірністю, яка стає частиною нової військової ідентичності України. Це не лише свідчення глибоких змін у ЗСУ, а й дзеркало трансформацій у самому суспільстві. Присутність жінок на передовій, у штабах, на бойових позиціях та в системах забезпечення вже стало проявом зрілої, рівноправної держави, яка визнає професіоналізм і готовність служити незалежно від статі.
При цьому залучення жінок до оборони вимагає не лише нормативної бази та політичної волі, а й чесного діалогу про навантаження, ризики, підтримку та визнання. Бо рівність у формі проявляється не лише правом одягнути камуфляж, а й у гарантіях безпеки, поваги, справедливості та людяності в умовах найвищого напруження.
