Житлове питання в Україні стало не просто соціальною проблемою, а справжнім випробуванням для державної системи та кожної сім’ї, яка опинилася в епіцентрі війни. Український житловий сектор опинився в умовах, які можна охарактеризувати як системну кризу, яка охоплює як фізичну недоступність житла, так і економічну неспроможність значної частини населення його придбати чи орендувати. Масштабне руйнування житлового фонду, поєднане з масовим переміщенням населення, створило ситуацію, яку ООН визначає як «безпрецедентну житлову кризу», але за цим формулюванням ховаються реальні людські трагедії та економічні колапси.
«Безпрецедентна житлова криза» в Україні
За даними Міжнародної організації з міграції, значна частина внутрішньо переміщених осіб змушена покладатися на ринок оренди, витрачаючи сімейні заощадження, які швидко вичерпуються. При цьому понад половина ВПО (54%) проживає в орендованих приміщеннях, тоді як серед не переміщених громадян ця цифра становить лише 6%, що підкреслює дисбаланс у доступі до житлових ресурсів. Додатково, понад 2,5 мільйона людей, котрі володіють власним житлом, не мають до нього доступу через пошкодження, викликані бойовими діями, при цьому понад 60% таких будівель зазнали серйозних руйнувань.
Масштаб руйнувань, спричинених тривалою війною, поєднується з неврегульованістю ринку оренди, що створює надзвичайний тиск на наявний житловий фонд. За оцінками ООН, близько 10,6 мільйона українців були змушені залишити свої домівки, а 3,7 мільйона залишилися всередині країни, стикаючись із серйозними труднощами у забезпеченні власного житла. Такий показник майже відповідає чверті довоєнного населення держави і підкреслює масштаб гуманітарного та соціального виклику, який стоїть перед українським суспільством.
Масштаб фізичних руйнувань у поєднанні з економічною недоступністю житла формує комплексний виклик, який виходить за рамки стандартних соціальних програм і потребує координації між урядом, міжнародними організаціями та приватним сектором. Згідно звіту Міжнародної організації з міграції (МОМ), на сьогодні понад 236 тисяч будівель були зруйновані або пошкоджені внаслідок бойових дій, а більше 2,5 мільйона житлових одиниць залишаються частково або повністю недоступними. Такий стан створює не лише кризу фізичного розселення, але й загрозу довгостроковій соціально-економічній стабільності, оскільки постійна нестача доступного житла обмежує мобільність робочої сили, підвищує ризик соціальної напруги та ускладнює відновлення постраждалих регіонів.
Слід зазначити, що особливу гостроту ситуації додає фінансовий тиск на домогосподарства. Середній місячний дохід переселенців, які орендують житло, становить близько 16 тисяч гривень, тоді як орендна плата на ринку часто сягає 30 тисяч гривень і більше, що створює дисбаланс між доходами та витратами. Ця ситуація змушує людей приймати швидкі фінансові рішення, шукати нестандартні варіанти розселення або тимчасові житлові рішення, що не завжди відповідають стандартам безпеки та комфорту.
Одним з ключових аспектів проблеми є нерівномірність пошкоджень і доступу до житла між різними категоріями населення. ВПО змушені витрачати значні ресурси на оренду тимчасових помешкань, тоді як ті, хто залишився у власних домівках або повернувся до них, стикаються з нестачею необхідних фінансових ресурсів для ремонту та утримання житла. Ця розбіжність підкреслює структурну нерівність, що виникла внаслідок війни, і показує, що стандартні державні програми підтримки не відповідають реальним потребам постраждалих.
Крім безпосередньо економічних і фізичних аспектів, житлова криза має глибокі соціальні наслідки. Вона впливає на психологічний стан людей, збільшує рівень стресу та тривожності, ускладнює планування майбутнього та відновлення нормального життя. Нестабільність житлових умов негативно позначається на доступі до освіти та медичних послуг, створюючи довготривалі бар’єри для інтеграції ВПО та відновлення постраждалих територій.
Потреба у довгострокових рішеннях
Проблема бездомності в Україні після початку повномасштабного вторгнення загострилася настільки, що її вже не можна розглядати лише як соціальний виклик: вона перетворилася на фактор структурної нестабільності житлового ринку та економіки.
Ринок оренди, який раніше був порівняно стабільним і частково регульованим, після початку повномасштабної війни став місцем швидкого збагачення для окремих власників квартир. У Києві та великих обласних центрах середня ціна на однокімнатну квартиру, що до війни становила 8–10 тисяч гривень на місяць, піднялася до 25–30 тисяч, а на деяких локаціях — понад 35 тисяч гривень. Аналіз оголошень і даних порталу OLX показує, що близько 40% власників встановлюють ставки, виходячи з очікуваного доходу ВПО, а не ринкових реалій, що створює ситуацію фактичної спекуляції на кризі. Такий стрибок цін вигідний приватним орендодавцям, але непосильно тягне на собі значну частину населення, змушуючи сім’ї витрачати накопичення, шукати тимчасові помешкання або ж погоджуватися на небезпечні умови проживання.
За даними Держстату, за період від початку повномасштабного вторгнення Росії до вересня 2025 року ціни на орендоване житло в Україні зазнали різких змін, і найпомітніше подорожчання спостерігається на заході країни. Лідером у цьому рейтингу стала Івано-Франківська область: якщо на початку війни оренда однокімнатної квартири обходилася в середньому 2619 грн на місяць, то зараз за такий же житловий простір просять понад 9000 грн, що майже втричі більше.
Суттєве зростання спостерігається й в Закарпатській та Тернопільській областях. Тут квартири подорожчали відповідно на 194% і 169%, що відображає збільшений попит на оренду у відносно спокійних регіонах. Інвестори та переселенці активно шукають житло в цих областях, а місцеві ціни реагують на такий натиск стрімко.
У центральній та північній Україні тенденції подібні, хоча темпи росту дещо нижчі. У Кіровоградській та Волинській областях оренда зросла приблизно на 131%, у Хмельницькій — на 128%, а у Вінницькій — на 120%. У Львівській та Рівненській областях квартири подорожчали більш ніж удвічі порівняно з довоєнним періодом. Житомирщина теж зазнала значного підвищення — на 93%.
На сході та півдні країни динаміка іншого типу. У Києві середня оренда зросла лише на 19%, до 10 131 грн, у Миколаєві — на 19,6%. Найменше здорожчало житло у Херсонській області, де багато населених пунктів залишаються під окупацією: ціни зросли всього на 13,7%, а середня оренда зараз становить 3243 грн. Значно знизилася вартість квартир у Харківській області — на понад 20%, відображаючи близькість до лінії фронту та постійні обстріли. В Одеській області падіння склало 1,7%, тоді як Запоріжжя, частина якого перебуває під контролем РФ, показало мінімальне здорожчання — лише на 30%.
Ці цифри демонструють, як війна формує нову географію попиту на житло: подекуди, навіть у відносно спокійних регіонах, ціни піднімаються стрибкоподібно, тоді як у прифронтових областях ринок зазнає серйозних втрат. Зростання оренди в західних областях пояснюється масовим переселенням громадян з окупованих та небезпечних територій, тоді як на півдні та сході війна стримує ринок і змушує власників знижувати ціни.
Наявні державні заходи, включно з компенсаціями до двох мільйонів гривень на пошкоджене або знищене житло для ВПО та програмами забезпечення житлом ветеранів, хоча й є важливим кроком, але не здатні забезпечити системне вирішення проблеми. Наприклад, Міністерство у справах ветеранів надало житло лише 7 тисячам родин, тоді як кількість людей, які потребують безпечного житла, обчислюється сотнями тисяч. Ситуація ускладнюється тим, що державні муніципальні заклади, такі як притулки, можуть розмістити лише невелику частину осіб, які залишилися без даху над головою, що створює додатковий стимул для експлуатації ринку оренди.
Міжнародний досвід вирішення проблеми бездомності
Ефективні механізми подолання бездомності у країнах, які стикалися з економічними кризами, внутрішньою нестабільністю або наслідками військових конфліктів, базуються на комплексному підході: поєднанні надання постійного житла з соціальною, медичною та психологічною підтримкою. Ключовою моделлю у цьому питанні визнаний принцип «житло насамперед» (Housing First), який відрізняється від традиційних тимчасових рішень, таких як притулки або соціальні гуртожитки, тим, що забезпечує людину власним, безпечним житлом відразу, без попередньої вимоги проходження реабілітаційних програм чи підвищення рівня доходів.
Фінляндія є найбільш показовим прикладом успішного застосування цієї моделі. В країні Housing First реалізовується з початку 2000-х років і передбачає надання бездомним постійного житла разом із супроводом соціальних працівників, психологів та медиків. В результаті цього підходу чисельність бездомних скоротилася на 68%, а система охорони здоров’я і муніципальні служби отримали суттєве полегшення навантаження. Програма включає не лише фінансування оренди чи надання житлових одиниць, а й підтримку у працевлаштуванні, навчанні та інтеграції у місцеві громади, що значно підвищує ефективність стабілізації життя колишніх бездомних.
У Великій Британії Housing First також застосовується у великих містах, таких як Лондон, Манчестер та Бірмінгем. Програми фінансуються як центральним урядом, так і місцевими муніципалітетами, і спрямовані на довгострокове розселення осіб, що втратили житло через фінансові кризи, втрату роботи або наслідки внутрішньої міграції. У Великій Британії застосування моделі дозволило скоротити повторну бездомність серед учасників програм приблизно на 40–50% упродовж перших трьох років після надання житла. Особливістю британського підходу є поєднання Housing First з програмами соціальних контрактів: мешканці отримують підтримку у вигляді тренінгів з фінансової грамотності, допомогу у пошуку роботи та консультації з психологами, що забезпечує сталість результату.
Канада також демонструє успіхи у впровадженні Housing First, особливо у провінціях Альберта та Онтаріо. Там програми орієнтовані на мігрантів, ветеранів та осіб з психічними або фізичними обмеженнями. Основна відмінність канадської моделі полягає у високому рівні координації між державними структурами, неурядовими організаціями та приватним сектором, що дозволяє швидко реагувати на зростання попиту та інтегрувати різні види підтримки.
Для України впровадження подібного підходу могло б стати ключовим інструментом пом’якшення наслідків житлової кризи та зниження ризику спекуляцій на ринку оренди, особливо в умовах обмеженого житлового фонду та високого попиту серед ВПО, ветеранів і соціально вразливих груп. Проте українська адаптація Housing First потребує урахування кількох факторів: наявності зруйнованого житла, потреби у тимчасових рішеннях на період відновлення регіонів, необхідності фінансування соціальних служб, а також запровадження механізмів контролю за ефективним використанням наданого житла.
З огляду на міжнародну практику, ключовими елементами успіху для України могли б стати:
- Надання бездомним та ВПО постійного житла з мінімальними бюрократичними перепонами.
- Комплексна соціальна підтримка: психологічна допомога, медичний супровід, програми інтеграції у громаду.
- Координація між державою, місцевими громадами та міжнародними організаціями для максимального охоплення потреб.
- Моніторинг і контроль за використанням житла, щоб уникнути повторної бездомності та зловживань.
Таким чином, міжнародний досвід показує, що ключ до подолання бездомності в умовах війни та економічної нестабільності лежить у поєднанні постійного житла та системної підтримки, а не лише у тимчасових притулках чи фінансових компенсаціях. Для України запозичення таких моделей могло б значно скоротити соціальне навантаження, зменшити спекуляції на ринку оренди та забезпечити довгострокове відновлення постраждалих громад.
Інтеграція бездомних у законодавчу ініціативу та комплексний супровід
Попри те що житлова криза в Україні тільки поглиблюється, а мільйони людей втратили домівки через війну, держава досі не сформувала чіткої та дієвої житлової політики. Показовим є те, що ще в липні 2025 року парламент ухвалив за основу законопроєкт «Про основні засади житлової політики». Цей документ мав би стати фундаментом для системного вирішення проблеми доступного житла, відбудови зруйнованих будинків і створення реальних інструментів підтримки громадян. Однак відтоді він так і залишився «напівфабрикатом»: робота над ним майже не просувається, правки зависли, а фінальні рішення відсутні.
Це виглядає чітким сигналом: питання житла не є пріоритетом для уряду, навіть попри очевидність проблеми. Люди, які втратили оселі, живуть у тимчасових модульних містечках, орендують житло за завищеними цінами або й зовсім залишаються без постійного місця проживання. Але механізму, який би дав зрозумілу відповідь на ключове запитання — як і за які кошти вони зможуть відновити житло або отримати нове — досі немає.
Для країни, яка переживає повномасштабну війну, така ситуація має особливо гіркий підтекст. Українці втратили домівки не з власної вини, і саме держава мала б першою виступити з чітким баченням: хто, коли і на яких умовах отримає допомогу. Натомість житлова політика є по суті, порожньою рамкою без конкретики, хоча саме вона повинна була б стати однією з опорних частин післявоєнного відновлення.
Під час розробки законопроєкту «Про основні засади житлової політики» необхідно передбачити бездомних як окрему категорію одержувачів соціального житла, а не залишати їх на рівні загальних програм для ВПО чи пільгових груп. Включення бездомних до цільових категорій передбачає не лише надання помешкання, а й закладення системи комплексного супроводу, що включає медичні та психологічні послуги, соціальні консультації, допомогу у працевлаштуванні, навчальні програми та контроль за утриманням житла. Такий підхід дозволяє не тільки вирішити проблему тимчасового притулку, а й забезпечити довгострокову стабілізацію життя найбільш вразливих громадян.
Ефективність подібних заходів підтверджує міжнародний досвід. У Фінляндії Housing First демонструє, що одночасне поєднання житла та супровідних послуг скорочує ризик повернення до бездомності на десятки відсотків і зменшує навантаження на систему охорони здоров’я. Для України аналогічна модель може включати: створення соціальних квартир у муніципальному та приватному фонді, передбачення механізмів оренди для тих, хто тимчасово не має власного житла, та підключення місцевих соціальних служб для постійного моніторингу.
Крім того, важливим елементом є контроль за утриманням житла. У випадках, коли житло надається безпосередньо бездомним або ВПО, необхідно впровадити механізми перевірки умов проживання, своєчасності платежів за комунальні послуги та відповідності житла санітарним і безпековим стандартам. Це не лише підвищує ефективність державних програм, а й обмежує можливості для спекуляцій на ринку, коли власники квартир або посередники підвищують ціни в умовах дефіциту.
Комплексний супровід також має передбачати соціальну інтеграцію. Окрім психологічної та медичної підтримки, це включає допомогу у працевлаштуванні та професійному навчанні, участь у програмах фінансової грамотності, а також розвиток місцевих громадських ініціатив, які допомагають бездомним відновити соціальні зв’язки та отримати стабільний дохід. Такий підхід дозволяє людям не лише отримати дах над головою, а й повернутися до активного соціального та економічного життя, що є критично важливим в умовах відновлення після війни.
Реалізація цих заходів відповідатиме європейським стандартам соціального захисту та міжнародним зобов’язанням України, передбаченим у рамках програм фінансової підтримки ЄС та інших міжнародних партнерів. Водночас вона створить передумови для зменшення тиску на приватний ринок оренди, де сьогодні спостерігається значна спекуляція, і дозволить державі розподіляти ресурси більш ефективно, орієнтуючись на реальні потреби населення.
Комплексний підхід, який поєднує цільове надання житла, соціальний супровід та контроль, здатен не лише зменшити проблему бездомності, але й стати фундаментом для системної реформи житлової політики, яка враховує наслідки війни та економічні виклики, з якими стикаються українці.
