Одеський медуніверситет об’єднують з академією харчових технологій: абсурдна стратегія МОН щодо знищення вишів продовжується
Вища освіта в Україні перебуває на межі системної кризи, і це вже не лише питання бюджету чи управлінських реформ. Проблеми накопичувалися роками, і сьогодні ми стикаємося з результатами: застарілі програми, низька якість викладання та відсутність реальних можливостей для кар’єрного зростання випускників. Невипадково все більше студентів шукають альтернативи за кордоном, а університети втрачають свою репутацію не лише через фінансову скруту, але й відсутність інновацій у навчальному процесі. Однак замість того, щоб шукати корінь проблем, фахівці з Міністерства освіти і науки взялися швидко скорочувати “зайві” заклади, прикриваючи такі вчинки гучними гаслами про “створення більш потужної ресурсної бази та поліпшення конкурентоспроможності університетів у Європі”.
Скорочення вишів набирають обертів
8 квітня Одесу відвідав заступник міністра освіти і науки Михайло Вінницький з метою узгодження проєкту МОН щодо об’єднання Одеського медичного університету з Харчовою академією. Для нього розмаїття вишів країни виглядає лише як “радянський рудимент”, а в разі їх скорочення у студентів з’явиться більше можливостей скористатися широким вибором дисциплін, які може запропонувати класичний університет. Згодом, за задумом чиновників МОН, студенти матимуть можливість зосередитися на медичному факультеті та поглиблено займатися практичним навчанням у своїй спеціалізації. Саме тому Міністерство освіти і науки націлене на ліквідацію 15 таких університетів в Україні. Отже, здорове харчування тепер буде під наглядом медиків — Одеський, щоб одразу і лікувати, і годувати. Нарешті студенти знатимуть, як правильно приготувати борщ і чим його потім реанімувати.
Крім того, Міністерство освіти і науки, під керівництвом Оксена Лісового, визначило амбітну мету: до вступу України в Європейський Союз скоротити кількість державних університетів до 100. Звучить як план на роки, але насправді вже за один рік було закрито 10 навчальних закладів. Складається враження, що під виглядом великої реформи криється банальна спроба прибрати з поля зору “непотрібні” університети, аби краще виглядати на фоні європейських вимог. А головне – вщент знищити вищу освіту.
Нам розповідають, що всі ці скорочення відбуваються через укрупнення вишів, щоб створити потужніші освітні структури, здатні конкурувати на європейському рівні. Однак це ніщо інше як красиві слова. Гасправді, окрім оптимізації та об’єднання, деякі вузи не можуть впоратися з фінансовими проблемами і просто зникають, як окремі інституції. Ні, це не економія коштів, як намагаються запевнити чиновники, а банальна деградація університетів, у яких немає шансів на існування в умовах, коли їм не дають можливість розвиватися.
Чиновники стверджують, що права студентів і викладачів завжди ними захищені, але навряд чи можна говорити про захист прав, коли мова йде про злиття вишів, де студенти та викладачі часто виявляються просто статистами у величезній бюрократичній грі. Ні про який захист інтересів мова не ведеться, коли закриваються факультети, зменшуються можливості для практичного навчання, а студенти стають частиною незрозумілої адміністративної реорганізації.
І ось ще цікавий момент: у той час, коли міністр Оксен Лісовий і його чисельна команда з 30 радників проводять “логічні” на їх думку об’єднання, такі як злиття Одеської юридичної академії з Одеським національним університетом імені І. Мечникова, чи не забувають вони, що кожне таке “логічне” рішення може призвести до втрати ідентичності та репутації вишів, які роками створювали свою навчальну традицію? Звісно, це не лише питання економії — це питання самої суті вищої освіти, коли будуть укрупнюватися університети, сама вища освіта перетвориться на конвеєр, де немає місця для справжніх ідей та інтелектуальної свободи.
У МОН люблять пояснювати, що модернізація вищої освіти прямо залежить від демографії. Згідно зі словами заступника міністра Андрія Винницького, якщо ще 15 років тому в Україні школи закінчували близько 670 тисяч випускників, то сьогодні їх майже вдвічі менше — лише 360 тисяч. Але якщо демографічна ситуація катастрофічно змінюється, то кількість університетів та їхня інфраструктура залишаються майже незмінними. Раніше на один виш припадало 6400 студентів, а тепер лише 3400. Це прямий доказ того, що система не встигає за змінами на ринку праці та освітніх потреб.
Водночас Винницький зізнається, що інфраструктура університетів просто не відповідає сучасним реаліям. Якщо кількість випускників шкіл буде знижуватися до 250 тисяч на рік, то вся наша освітня система, побудована під 700-750 тисяч студентів, просто не матиме жодного сенсу. Ось тут і починається все “логічне” приєднання вишів: приєднали Одеський державний екологічний університет до Одеського національного університету. І, звісно, той самий університет, який вже давно не має нічого спільного з екологією, тепер намагаються “оптимізувати” — без врахування реального стану викладання та якості освіти. Як можна говорити про модернізацію, коли навіть викладачі та спеціальності не відповідають вимогам часу?
Міністерство, звісно, запевняє, що не планує різких змін. Але ж по суті, кожне приєднання — це просто перенаправлення проблем з одного вишу на інший. Студенти і викладачі не втратять своїх місць, але ніхто не дасть гарантію, що ця “гармонізація” програм і вливання інвестицій у вигляді 1-1,5 млн длр вирішать всі проблеми. Вони готові інвестувати гроші, але питання в тому, чи справді ці гроші підуть на якісну освіту чи просто на паперову реорганізацію, яка прикриває реальні труднощі?
Проблеми, що приховуються під модернізацією
Реформа освіти в Україні — це захоплива історія про те, як можна десятиліттями кататися на гойдалці змін, що залежить від примх політичної ситуації та волі кількох людей. Уже десять років реформа ніби набирає обертів, але виявляється, що “пришвидшити” її можна тільки до моменту, коли міністр освіти і голова профільного комітету знаходять спільну мову. В інших випадках гальмується все, що тільки можна. Це і є справжнє обличчя нашої реформи: відсутність послідовності, хаос і заплутані кроки.
Одним з головних пунктів цієї “модернізації” є ідея зменшити кількість навчальних закладів до мінімуму 10 тисяч студентів. Це, безумовно, зробить систему освіти більш конкурентною. Та про долю вишів, які потребують менше студентів, наприклад, консерваторії, взагалі забули. Як казали в МОН, не має сенсу приєднувати консерваторію до університету. Але чому ми маємо створювати університети, де “перемогла кількість”, а не “якість”? Рішення підлаштувати систему освіти під кількість студентів виявляється не просто нереалістичним, а й небезпечним. Відтак університети стають фабриками для масового виробництва дипломів, а не інтелектуальних лідерів.
Однак, як кажуть в народі, “ліс рубають – тріски летять”. І от за лаштунками цієї “оптимізації” ми не помічаємо очевидної деградації самих основ вищої освіти. Втрачаються можливості для розвитку наукового потенціалу, доступ до якісної освіти стає обмеженим, а майбутні фахівці змушені шукати шанс на професійне становлення в умовах, де вища освіта вже не може бути запорукою успіху.
Ще одна амбітна ідея від МОН — зробити освіту суто ринковою, де студент і викладач мають бути суб’єктивно відповідальними за свій вибір і майбутнє. Замість чітко структурованої програми навчання студент обиратиме свої предмети і сам визначатиме траєкторію. У теорії — цікаво, але в реальності це перетворюється на хаотичний ринок предметів, де конкуренція між викладачами стає боротьбою за доступ до студента, а не за глибину знань. Випускник, який обирав за принципом “що дешевше”, матиме не освіту, а купу дипломів і курсових, які не забезпечать йому місця на ринку праці. І замість гідних спеціалістів ми отримаємо недосвідчених випускників.
Особливо цікаво виглядає позиція бізнесу, представники якого говорять про відсутність фахівців. Наразі, навіть великий платник податків не може знайти необхідних спеціалістів у країні, де університети випускають людей, яких бізнес не потребує. Ринок праці та система освіти абсолютно роз’єднані, і це вже давно перестало бути проблемою лише однієї галузі. Ми отримуємо освітню машину, яка лише імітує підготовку кадрів, а не створює їх.
Зрештою, реформа магістратури, аспірантури та наукової діяльності стала черговою проблемою, яка виглядає лише на папері. Відмова від ступеня кандидата наук і введення доктора філософії звучить як дуже прогресивна ідея, але реальність ще далеко не готова до таких змін. Кількість абітурієнтів, які хочуть вступити до магістратури і аспірантури, зросла у рази, але це не свідчить про розвиток наукової діяльності. Це більше нагадує спробу вирішити проблему кількості науковців, ніж їхньої якості. У результаті, аспірантура перетворюється на безглуздий механізм для збереження статусу-кво, де більшість молодих вчених змушена виконувати роботу за професорів, замість того щоб працювати над реальними науковими проєктами.
Замість того, щоб створити ефективну систему, що працює на інтереси студентів, викладачів і суспільства, ми отримуємо спробу насильно впровадити поверхневі зміни, які не виправдовують своїх цілей. Реформа вищої освіти не просто затягується — вона деградує під тиском політичних рішень, непослідовних реформ і відсутності реального діалогу з усіма зацікавленими сторонами. В результаті ми отримуємо відсутність конкретики, хаос у програмних вимогах і випускників, які не готові до реального життя.
І ось кульмінація: замість справжніх реформ, які повинні були б змінити саму природу навчання, ми стикаємося з ганебною реальністю, де система просто адаптується до вимог, диктованих міністерством. Університети намагаються встигати за вимогами безладу, що породжує нові стандарти, але знову ж таки — на шкоду реальним знанням. Ось і виходить, що випускники, які ними не володіють, але мають дипломи, — це результат “реформ” МОН. При цьому викладачі, котрі намагаються втриматися на своїх посадах за будь-яку ціну, опускають планку, щоб тільки не втратити студентів. Отже, відбувається освітній процес, в якому диплом перетворюється на просто шматок паперу, що нічого не вартий на ринку праці.
Система вищої освіти України в умовах війни
Зрозуміло, що в умовах війни говорити про проблеми вищої освіти — це наче намагатися розібратися в головоломці, що постійно змінюється. Особливо коли мова йдеться про університети, де, окрім загальної безпекової ситуації, додаються руйнування навчальних корпусів, знищення гуртожитків і розкидане по світу студентство. І хоча базові регіони, що були основними для набору абітурієнтів, опинилися або на лінії вогню, або в окупації, все ж є моменти, коли позитивний досвід онлайн-навчання під час ковідної пандемії дозволяє зберегти якість освіти. Це й доступ до бібліотечних ресурсів, і використання синхронних та асинхронних підходів, і, звісно, висококваліфіковані викладачі, які в умовах обмежень зуміли пристосуватися та забезпечити належний рівень навчального процесу.
Система вищої освіти в Україні змогла досить швидко адаптуватися до умов війни, і, хоча проблем вистачає, країна вже має певні напрацювання, які дозволяють підтримувати навчальний процес навіть в екстремальних умовах. Безсумнівно, вплив Covid-19 прискорив перехід до онлайн навчання, дозволивши університетам швидко переналаштуватися на нові реалії. Однак війна внесла свої корективи, і тепер важливою проблемою є не тільки забезпечення безперервності навчання, але й збереження та адаптація університетів до нових викликів.
Однією з найбільших досягнень є можливість переміщення закладів вищої освіти та забезпечення викладачів і студентів навіть у найскладніших умовах. У 2014 році внаслідок окупації частини територій України, ми втратили значну частину освітніх установ, зокрема фахові коледжі та технікуми. Цього разу, однак, вдалося уникнути таких втрат: заклади фахової передвищої освіти вдалося перемістити, що стало важливим кроком для забезпечення освітнього процесу.
Також варто відзначити дві нові системи вступу для дітей з тимчасово окупованих територій, що дозволяє значно розширити можливості для молоді, яка опинилася в складних обставинах війни. Однак попри всі ці досягнення, перед системою освіти стоїть низка серйозних викликів. Одним з найбільших проблем є фінансування. В умовах війни, де більшість бюджетних коштів йде на оборону, важко говорити про фінансову автономію для університетів. Міністерство фінансів, прагнучи запровадити фінансову автономію, забирає кошти, що ускладнює ситуацію.
Ще одним болючим питанням є зменшення стипендій, що позначається на мотивації студентів вступати до українських університетів. Зараз студенти змушені працювати, щоб утримувати себе, а зменшення фінансування освітніх програм ще більше підриває стимул до навчання. Це може призвести до того, що частина молоді почне шукати навчання за кордоном, де умови можуть бути більш привабливими.
Особливу увагу слід звернути на питання академічної мобільності. В умовах війни студенти мають обмежені можливості для навчання за кордоном, але водночас відмова від академічної мобільності може призвести до втрати інтересу студентів до навчання в Україні. Потрібно створити такі умови, щоб студенти мали вибір між українськими та міжнародними університетами і самі вирішували, де краще здобувати освіту.
Натомість, чиновники з МОН лишають їх такого вибору, скорочуючи виші. Не менш важливою є проблема студентів, які зараз на фронті. Вони не можуть повноцінно продовжувати навчання через війну, але водночас не можна просто видавати дипломи за те, що хтось воював. Тому важливо знайти баланс між підтримкою студентів, які боронять країну, і забезпеченням належного рівня освіти. Щоб забезпечити ефективне функціонування вищої освіти, потрібно переглянути багато аспектів, починаючи від фінансування і закінчуючи організацією навчального процесу, щоб кожен студент, незалежно від обставин, мав можливість здобути якісну освіту і реалізувати свій потенціал.
Але є й ще одна величезна проблема в системі вищої освіти – надмірна зарегульованість і залежність університетів від Міністерства освіти і науки. І не лише у зв’язку з безпековими викликами, а й завдяки непоодиноким випадкам, коли наукові й освітні процеси гальмуються через некомпетентність міністерських фахівців. Наприклад, абсурдне впровадження вимоги захисту дисертацій PhD на етапі навчання в аспірантурі. Хтось, хто ніколи не писав дисертації, тепер диктує правила, і це не тільки знижує якість науки, але й створює величезні перешкоди для аспірантів.
Особливо вражає існування НАЗЯВО — цієї структури, яка більше схожа на гроші за акредитацію, ніж на справжній механізм забезпечення якості освіти. Замість того, щоб підтримувати якість освіти в умовах кризи, ця структура, зовсім не працює на користь освітніх закладів, а створює ще більше фінансових та адміністративних бар’єрів та додаткової бюрократії.
Варто зрозуміти, що проблем безліч, та найгірша ж з них криється в самій системі “централізації” вищої освіти. Це гальмує розвиток університетів і позбавляє їх гнучкості, необхідної для адаптації до змінюваних умов. Система, де міністерство фактично контролює кожен крок вищого навчального закладу, не дає можливості для інновацій і розвитку справжньої академічної свободи. Ймовірно, що децентралізація та розвиток конкуренції між університетами могли б вирішити проблему. У такому разі студенти зможуть вибирати заклади, які справді готують конкурентоспроможних фахівців, а не просто виконують вказівки з одного центра. Лише таким чином можна зберегти і розвивати вищу освіту в Україні, навіть в умовах кризи.
Як бачимо, об’єднання і скорочення вишів є не просто економією ресурсів або оптимізацією, а сигналом про набагато глибшу проблему, яка зачіпає не лише державні фінанси, але й сам зміст освіти. Ці так звані “оптимізації” і реформи від МОН є не стратегією, а симптом системного розпаду. Злиття непрофільних закладів, таких як медуніверситет і харчова академія, свідчить про відсутність бодай елементарного розуміння цілей вищої освіти. Під виглядом економії знищується університетське середовище, яке мало б бути простором розвитку, наукового пошуку й професійної підготовки. Наслідки для країни очевидні: відтік студентів за кордон, остаточна деградація регіональних університетів, втрата наукових шкіл і фахової підготовки, перетворення освіти на формальність. Це все є прямою інвестицією у кадрову порожнечу й інтелектуальну залежність у найближчому майбутньому.
