Війна нищить не лише теперішнє, а й все, що тримало зв’язок з минулим. Те, що здавалося міцним і вічним, виявилося вразливим до вогню, вибухів і байдужості. Десятки музеїв, бібліотек, театрів і старовинних будівель, у стінах яких жила пам’ять українського народу, перетворюються на руїни під ударами РФ, а разом з ними зникають цілі пласти культури, історії та національної ідентичності. За кожною зруйнованою пам’яткою знаходиться частина нашої історії, яку навряд чи можна буде відновити.
Боротьба з викраденням української культури набирає обертів
Під час війни в Україні під загрозою опинилася не лише фізична безпека людей і територій, а й культурна спадщина країни. За офіційними даними Міністерства культури, на початок 2025 року пошкоджено або зруйновано 1390 пам’яток культурної спадщини та понад 2200 об’єктів культурної інфраструктури. Серед них зазначено театри, музеї, будинки культури, бібліотеки. Частина з них знищена повністю, при цьому найбільше таких злочинів зафіксовано на Харківщині.
Україна постійно фіксує факти злочинів проти культури та закликає міжнародні організації долучатися до захисту української спадщини, бо кожен викрадений артефакт і кожен зруйнований музей є значною втратою не лише для українців, а для всього світу, який, можливо, вже не побачить частину унікальної культурної мозаїки Східної Європи.
Поряд з прямим знищенням, набирає обертів інша, менш помітна, але не менш небезпечна проблема, яка стосується масового незаконного переміщення культурних цінностей з тимчасово окупованих територій. За даними дослідницької групи Curia Lab у співпраці з ЄС, від початку повномасштабного вторгнення з України незаконно вивезено понад 650 тисяч одиниць культурної спадщини. Це не лише музейні експонати, а й архівні документи, ікони, книги, твори мистецтва, які формують історичну та культурну тканину країни. Із 67 музеїв, які потрапили під окупацію, частина колекцій уже ідентифікована в російських фондах із навмисно зміненими описами, що має ознаки фальсифікації походження.
У відповідь на масштаб загрози Міністерство культури та інформаційної політики ініціює створення Коаліції з протидії незаконному вивезенню культурних цінностей. Це буде міжсекторальна платформа, яка має об’єднати зусилля державних структур, міжнародних експертів, правоохоронців та громадського сектору. Її мета полягає у розробці системного підходу до боротьби з культурним мародерством і посиленню відповідальності за такі злочини.
Підготовка до створення коаліції вже триває в межах підготовки до Міжнародної конференції з питань протидії незаконному переміщенню культурних об’єктів, яка відбудеться у вересні цього року. Даний захід має на меті налагодження міжнародної співпраці, запуск санкцій проти причетних до викрадення й торгівлі артефактами, а також розробку ефективних механізмів фіксації та повернення цінностей.
Варто розуміти, що ці процеси є не менш важливими, ніж військові дії чи дипломатичні переговори. Адже нині культура стала також полем битви, втрата якого може значно нанести шкоду нашій державі.
Культурна спадщина як мішень
Українські артефакти століттями вивозилися до Петербурга й Москви спочатку під виглядом “імперського спадку”, а пізніше як “спільне надбання братніх народів”. Тепер же їх цинічно представляють як військові трофеї. Цілком зрозуміло, що банальне мародерство вже давно переросло в ідеологічну війну, в якій РФ намагається довести, ніби української унікальності не існує. Вкрадені ікони, скіфські скарби, мозаїки з храмів Київської Русі в контексті російської пропаганди стають нібито “доказами” їхньої історичної тяглості. Все українське, вкрадене, переінакшене й виставлене під табличкою “російське” є добре відпрацьованою політикою.
Системність і цілеспрямованість таких дій легко простежити: від викрадення Вишгородської ікони ще у XII столітті до радянського пограбування сакральної архітектури ХХ століття. Археологічні розкопки, розпорядження імператорських комісій, радянські реституції “на свою користь”, а нині повномасштабне грабування українських музеїв під прикриттям війни. Це все є однією й тією самою лінією, яка простягається через століття: знищити українську присутність у власній історії та замінити її міфом про “вєлікую культуру”, яка завжди була заснована на краденому.
Як бачимо, РФ не просто воює з Україною за території, а цілить у фундаментальні речі: у пам’ять, культуру та символи, з яких вибудовується національна ідентичність. Ця частина війни менш видима, але не менш руйнівна. Ще у квітні 2022 року ЮНЕСКО підтвердила знищення понад 50 об’єктів культурної спадщини в Україні. Через рік ця цифра зросла в кілька разів — до понад 280 об’єктів. Слід зазначити, що в Україні понад 160 тисяч пам’яток культурної спадщини, і не всі з них мають офіційно підтверджений статус. Багато з них просто не встигають внести до державного обліку або втрачено ще до цього.
Особливо болісні втрати стосуються регіональних і локальних об’єктів. У Чернігові сильно постраждав Музей українських старожитностей Василя Тарновського. Це перший музей міста, заснований ще на початку ХХ століття. В Одесі ракета зруйнувала частину Преображенського собору, що був одним із символів міста. У Маріуполі ми всі пам’ятаємо розбитий драмтеатр із написом “ДІТИ” на асфальті перед входом. Цей список можна продовжувати довго, і в ньому є як об’єкти, занесені до списків ЮНЕСКО, так і маловідомі, але не менш важливі для місцевої історії та пам’яті.
Масове незаконне переміщення культурних цінностей з тимчасово окупованих територій теж є окремою загрозою. Цей процес виглядає скоординовано, а тому не може сприйматися як випадкове мародерство. Проте попри всі втрати, держава, місцеві громади та міжнародні партнери фіксують руйнування, документують воєнні злочини проти культури, консервують уцілілі об’єкти й запускають програми з відновлення.
Водночас триває складна юридична робота по створенню досьє на кожен пошкоджений або вивезений об’єкт, щоб у майбутньому вимагати репарацій і повернення культурних цінностей. Це довгий і складний процес, результат якого буде залежати від багатьох чинників, зокрема, від політичної волі інших держав і міжнародних судових механізмів. Однак він критично важливий, бо йдеться не лише про збереження пам’яток, а й про збереження самої здатності суспільства пам’ятати, хто воно є.
Якщо колись РФ могла вивезти скіфське золото і навіть не здригнутися, то сьогодні такий вчинок має чітку назву – воєнний злочин. Ці артефакти стали цілим культурним зрізом, зібраним з різних періодів і народів, які жили в Криму: сарматські побутові речі, готські предмети, грецьке декоративне мистецтво, гунські вироби. Виставка, створена спільно київським Музеєм історичних коштовностей та кримськими музеями, подорожувала Європою ще до окупації Криму, аж доки не опинилася в Амстердамі саме в той момент, коли РФ незаконно ввела війська на півострів.
З цього моменту й почалася чергова культурна битва: Москва захотіла повернути експонати не до Києва, а до захопленого Криму. Мовляв, експонати належать кримським музеям, а ті тепер є “російськими”. Але міжнародне право стоїть на боці України. У 2021-му році Апеляційний суд Амстердама визнав: культурна спадщина належить державі, а не окупованим музеям. Проте РФ, звично для себе, не змирилася й подала касацію. Тепер слово за Верховним судом Нідерландів.
Однак поки тривають суди за золото, у Криму продовжується систематичне і цинічне пограбування культурної спадщини. Під виглядом “наукових розкопок” російські археологи розкопують українські пам’ятки та вивозять їх у свої музеї. Так було у Старому Криму, де знайшли середньовічний водогін XVI століття — справжній виклик міфу про “технологічно відсталий Крим”. Артефакти зараз знаходяться в Ермітажі.
Подібна ситуація склалася і в Херсонесі. Там російська церква під прикриттям “фонду культури” проводить розкопки, намагаючись підлаштувати історію півострова під ідеологічну казку про “колиску русского православ’я”. А знайдені артефакти (візантійські монети, печатки, амфори) їдуть у Третьяковську галерею та Ермітаж. Все це супроводжується руйнуванням унікальних пам’яток, які вже втрачено безповоротно.
Як світ повертає вкрадену спадщину
Повернення культурних скарбів є справжньою епічною боротьбою, яка розгортається далеко за межами музейних залів. Вона схожа на детективний роман із драматичними поворотами, дипломатичними баталіями і навіть політичними інтригами. І досвід інших країн показує: повертати своє можна. Головне, ні в якому разі не здаватися.
Візьмімо, наприклад, Грецію. Більше двох століть її мармури Парфенона, вивезені лордом Елджином до Британії, лежать у Британському музеї. Це не просто шматки каменю, а символи величі стародавньої Греції, її культурної ідентичності. Афіни вже давно відкрили новий музей на Акрополі, і це було своєрідним викликом світу, мовляв, ми готові доглядати за ними так, як ніхто інший. Греція не просто вимагає назад свої скарби, а веде цю боротьбу з дипломатичною витонченістю і рішучістю, не даючи опонентам жодних виправдань. І це урок для України, що треба створити умови, щоб світ не сумнівався: наші артефакти у безпеці, у надійних руках.
Інший приклад пов’язаний з Єгиптом, який багато десятиліть намагається повернути до Каїра легендарний бюст Нефертіті і тисячі інших скарбів, що опинилися у найпрестижніших музеях світу. Але замість агресивних ультиматумів вони обрали дипломатію, терплячі переговори і використання світової спільноти. Єгиптяни створюють документальні фільми, організовують виставки, розповідають про свою спадщину, що змушує весь світ задуматися, чи правильно забирати те, що не належить тобі. Україна може взяти цей урок, бо голос культури повинен бути почутим не лише у залах суду, а й у серцях мільйонів.
Європейський досвід також показує, що без чіткої інституційної підтримки навряд чи вдасться домогтися успіху. Після Другої світової війни Німеччина зіткнулася з величезною кількістю творів мистецтва, викрадених нацистами. Вона не уникала відповідальності, а створила спеціальні комісії, бази даних і офіційні механізми реституції. Україна, яка сьогодні переживає масштабне викрадення культурних цінностей, теж мусить організувати роботу так само без хаосу і безрозсудних спроб діяти “кожен як хоче”. Чітка інституція, професійний підхід і юридична сила допоможуть досягти успіху в поверненні вкрадених цінностей.
Не забуваємо і про боротьбу з чорним ринком. Тут приклад Італії просто незамінний. Італійські карабінери, ніби культурні детективи, які шукають і повертають тисячі викрадених скарбів по всьому світу. Вони тісно співпрацюють з Інтерполом, аукціонними домами та навіть приватними колекціонерами. Україні варто брати з них приклад, створюючи власні підрозділи контррозвідки в культурній сфері, бо тільки так можна протистояти масштабній крадіжці й нелегальному продажу наших артефактів.
