Україна давно вже опинилася в епіцентрі демографічної кризи, яка руйнує основи національного існування. Війна, масштабна міграція, катастрофічно низька народжуваність несуть в собі загрозу національній безпеці, економіці, та взагалі майбутньому країни. З кожним роком ми все більше втрачаємо населення, а також перспективи, які могла б принести здорова і активна молодь. У відвертому дискурсі політиків та науковців дедалі частіше звучить слово “катастрофа”. Йдеться про збереження не лише чисельності, а й ідентичності українського народу. У світі, де кожна нація бореться за своє місце під сонцем, Україна ризикує втратити найдорожче — себе. В цих умовах питання збереження генофонду і репродуктивного здоров’я українців потребує стратегічного переосмислення, воно має стати пріоритетом державної політики.
Питання репродуктивного здоров’я та збереження генофонду нації набувають стратегічного значення
За даними Омбудсмана Дмитра Лубінця, чисельність населення країни значно скоротилася: з 42 млн у 2022 році до 35,8 млн у 2024 році. Прогнози Національної академії наук свідчать, що до 2051 року населення може зменшитися до 25,2 млн осіб. Однією з ключових причин такого демографічного обриву стала повномасштабна війна. Мільйони українців були змушені виїхати за кордон, велика кількість людей загинули, а ще більше зазнали поранень, які вплинули на їхню здатність мати дітей.
Дмитро Лубінець наголошує, що питання репродуктивного здоров’я та збереження генофонду нації набуло стратегічного значення. Він запропонував включити видатки на кріоконсервацію репродуктивних клітин до Державного бюджету на 2025 рік, і ця пропозиція була врахована. Кріоконсервація репродуктивних клітин є життєво важливим процесом для збереження генофонду України. В умовах війни, коли тисячі українців втрачають здоров’я або життя, ця процедура стає одним із небагатьох способів забезпечити продовження роду. Здатність зберегти біоматеріал до моменту, коли його можна буде використати, гарантує можливість відновлення демографічного потенціалу країни.
Без кріоконсервації багато українських сімей залишаться без шансу мати дітей після серйозних поранень або загибелі одного з партнерів. Цей процес є не просто медичною технологією, він має стати національною стратегією, яка допоможе зберегти спадщину воїнів і громадян, які борються за існування країни. У кожній замороженій клітині міститься майбутнє України, яке потребує захисту і підтримки на державному рівні. Тобто, кріоконсервація стає ключовим інструментом у боротьбі за збереження нації.
Ще одним вагомим кроком стало запровадження державою у 2024 році нового пакету “Лікування безпліддя за допомогою допоміжних репродуктивних технологій”, що фінансується через Програму медичних гарантій. На її виконання було укладено 20 договорів з медичними закладами, завдяки яким 1 080 осіб уже отримали доступ до необхідного лікування. На реалізацію цієї програми було спрямовано 106,5 млн гривень, вперше українці отримали можливість лікувати безпліддя за державні кошти. Хоча обсяги фінансування поки що обмежені, цей крок демонструє намір держави підтримати громадян у відновленні репродуктивного здоров’я, особливо в час, коли кожне нове життя має надзвичайну вагу. Це свідчить про початок системного підходу до розв’язання проблеми.
Як бачимо, питання репродуктивного здоров’я та збереження генофонду нації, про які так довго в країні мовчали, все ж таки стали набувати стратегічного значення. Про них вже відверто говорять представники влади, приймають певні заходи, що свідчить про дійсно катастрофічну демографічну ситуацію в державі.
Правові проблеми постмортальної репродукції під час війни
Україна, яка переживає трагічні наслідки війни, стикається не лише зі зменшенням населення, але й з новими юридичними викликами. Війна змінила життя мільйонів людей, вплинувши навіть на найінтимніші аспекти — створення сім’ї та народження дітей. У цьому контексті гостро постало питання дотримання права громадян на біологічне батьківство (материнство), а також постмортальної репродукції — можливості зачаття й народження дітей із використанням репродуктивного матеріалу загиблих одного або обох біологічних батьків. Це питання, яке раніше розглядалося в теоретичній площині, в умовах війни набуло особливо глибокого практичного сенсу. Однак разом із науковим прогресом суспільство зіштовхнулося з важкими правовими та етичними дилемами, які потребують негайного осмислення.
Сучасні медичні технології дедалі частіше кидають виклик традиційним правовим підходам, змушуючи суспільство переглядати межі між тим, що є суб’єктом права, і тим, що може бути об’єктом цивільних правовідносин. Це особливо гостро проявляється у сфері репродуктивної медицини, де питання правового статусу ембріонів і репродуктивних клітин стає предметом запеклих дискусій.
У 2023 році було ухвалено закон „Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення права військовослужбовців та інших осіб на біологічне батьківство (материнство)”. Він передбачає державне фінансування зберігання репродуктивних клітин Захисників та Захисниць, які отримали поранення, що позначилися на їхніх репродуктивних функціях. Ця ініціатива стосується також працівників СБУ, Національної гвардії та поліції, які виконують службові завдання у зонах воєнного стану. Це стало важливим кроком у напрямку збереження генофонду, адже допомогло створити можливість для багатьох родин реалізувати своє право на батьківство.
Водночас попри позитивні зрушення, цей закон містить норму, яка стала предметом гострих суспільних дискусій. У разі загибелі військовослужбовця або визнання його померлим збереження репродуктивних клітин мало припинятися, а клітини утилізувалися. Така вимога з’явилася у прикінцевих положеннях закону й фактично зводила нанівець право на біологічне батьківство, проголошене в документі. Вона не лише суперечить моральним принципам, але й порушує статтю 16 Конституції України, що закликає до збереження генофонду нації. Крім того, наказом Міністерства охорони здоров’я України № 787 від 2013 року, після завершення терміну зберігання біологічний матеріал підлягає знищенню, якщо інше не передбачено договором із закладом охорони здоров’я. Однак цей наказ не враховує випадків, коли використання біоматеріалу після смерті є волевиявленням померлого або його родини.
Українське законодавство уникає складних моральних і етичних оцінок, не визнаючи ембріон суб’єктом права. Відсутність правоздатності означає, що ембріон юридично не є носієм прав і обов’язків. Натомість, згідно з наказом №787 Міністерства охорони здоров’я України, репродуктивні клітини, тканини та ембріони класифікуються як “біологічний матеріал пацієнтів”. З цього випливає, що вони можуть розглядатися як об’єкти права, хоча формально не належать до категорій, перелічених у статті 177 Цивільного кодексу України, таких як речі, майнові права, результати інтелектуальної діяльності тощо. Проте ця об’єктивізація біоматеріалу суперечить їхньому унікальному потенціалу: можливості створити нове життя. Ембріони й репродуктивні клітини виходять за межі звичайного поняття “речей” через їхній зв’язок із майбутнім народженням дитини. І це створює потребу у правовому підході, що враховує їхні особливі властивості.
Громадська хвиля обурення змусила законодавців переглянути цю правову норму. 7 лютого 2024 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт №10448 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження генофонду Українського народу”, який дозволяє безкоштовне зберігання репродуктивних клітин військовослужбовців протягом трьох років після їхньої загибелі. Також передбачається можливість продовження цього терміну за кошти особи, визначеної в заповіті загиблого. Цей закон повернув військовим право на постмортальну репродукцію, даючи шанс їхнім близьким зберегти пам’ять і продовжити родовід через народження дитини.
Того ж дня було прийнято за основу ще один важливий документ – проєкт Закону №10450, який вносить зміни до статті 281 Цивільного кодексу України. Цей документ надає фізичним особам право офіційно розпоряджатися своїми репродуктивними клітинами на випадок смерті. Відтепер воля людини щодо використання її біологічного матеріалу може бути задокументована за життя, а реалізація цієї волі регулюватиметься законом. Це дозволяє забезпечити справедливість і врахувати інтереси всіх сторін, зокрема майбутніх дітей.
Хоча ці новації є певним проривом для українського законодавства, але вони є далекими від досконалості та лише відкривають дискусію про постмортальну репродукцію в Україні. Наприклад, залишається без відповіді питання про використання ембріонів, створених за допомогою репродуктивних технологій, після смерті одного чи обох батьків. Відсутні чіткі норми щодо правового статусу таких ембріонів і прав новонароджених дітей на спадщину загиблих батьків. Крім того, потребують деталізації механізми захисту інтересів дітей, народжених через постмортальну репродукцію.
Слід зазначити, що у світі досі немає єдиних підходів до питання постмортального використання репродуктивних клітин. Міжнародний досвід, на який могли б орієнтуватися українські законотворці, є також неоднозначним. Рекомендації Комітету з етики і права Європейської асоціації репродукції людини та ембріології (ESHRE) від 2006 року передбачають, що згода на використання гамет після смерті має бути оформлена письмово до моменту кріоконсервації. Крім того, пропонується встановити мінімальний рік очікування після смерті до початку використання біоматеріалу. Однак ці рекомендації мають консультативний характер і не є обов’язковими навіть для країн ЄС. Деякі країни, зокрема Ізраїль та США, дозволяють це лише за умови чітко оформленої згоди, а інші взагалі уникають регулювання цієї теми.
Світова практика ілюструє, наскільки неоднозначним може бути розв’язання цього питання. У США нещодавнє рішення Верховного суду штату Алабама стало вибуховим прецедентом: ембріони були визнані “вже людьми” і, відповідно, суб’єктами права. Це сталося у справі про компенсацію за знищення заморожених ембріонів. Вердикт викликав хвилю обурення серед медичної спільноти, адже нова юридична кваліфікація може кардинально змінити підходи до роботи репродуктивних клінік. Визнання ембріонів суб’єктами права загрожує серйозними наслідками для сфери допоміжних репродуктивних технологій, включаючи ризик закриття клінік через непомірні юридичні ризики.
Цей випадок став дзеркалом майбутніх викликів для України. Як визначити статус ембріонів? Як врахувати їхній потенціал і забезпечити баланс між правами пацієнтів і етичними нормами? Чи готова українська правова система до таких складних питань? В умовах воєнного стану, коли тисячі українців віддають свої життя за свободу країни, законодавче врегулювання цих питань стає не просто важливим, а критично необхідним.
Розробка закону, який би регулював постмортальну репродукцію, має включати такі аспекти: визнання гамет і ембріонів особливими об’єктами права; створення правового механізму оформлення згоди на використання біоматеріалу після смерті; запровадження державного реєстру таких документів із гарантією їх збереження; забезпечення консультацій для родин загиблих щодо юридичних і медичних аспектів процедури.
Отже, законодавство України наразі недостатньо регулює питання постмортального використання статевих клітин та ембріонів, що зараз викликає багато проблем. Однак наша країна має шанс стати прикладом для інших держав, розробивши гуманістичне, прозоре і справедливе законодавство, яке враховуватиме інтереси всіх учасників таких складних ситуацій
В правовій площині є ще одне актуальне питання. Після початку повномасштабного вторгнення Росії українські клініки репродуктивної медицини дедалі частіше отримують запити від жінок, чиї чоловіки загинули на фронті, щодо використання кріоконсервованого біологічного матеріалу. Іноді пари ще до відправлення чоловіка на війну прагнуть зафіксувати своє волевиявлення щодо зберігання та подальшого використання репродуктивних клітин. У цих випадках нотаріуси стикаються з необхідністю оформлення документів, для яких фактично немає відповідного правового підґрунтя.
В умовах війни українські нотаріуси та клініки репродуктивної медицини змушені самостійно шукати виходи з правового вакууму. Одним із найпоширеніших рішень є підписання пацієнтами заяви-згоди на використання гамет у разі смерті. Проте такі документи часто не мають належної юридичної сили. Згідно зі статтею 248 Цивільного кодексу України, представництво за довіреністю припиняється зі смертю особи, яка її видала. Тобто воля померлого щодо використання його біоматеріалу залишається юридично неврегульованою.
Альтернативою є посвідчення нотаріально завіреної заяви на розпорядження біоматеріалом у випадку смерті. Однак і тут виникають проблеми. Українське законодавство не визначає правовий статус гамет і ембріонів, що ускладнює їх юридичне трактування як об’єктів права. Крім того, немає реєстрів, які б гарантували збереження таких заяв, а механізм їх відкликання чи зміни не передбачено.
Етичні проблеми постмортальної репродукції
Постмортальна репродукція піднімає також етичні проблемні питання, які тісно пов’язані з правовими. Чи можна використовувати біоматеріал без чітко вираженої згоди померлого? Хто має право приймати рішення про його використання? Як забезпечити найкращі інтереси дитини, яка народилася внаслідок такої процедури? Ці питання залишаються без відповіді як в українському, так і в міжнародному законодавстві.
Україна вже має приклади, які демонструють, наскільки актуальними є ці питання. Один з них є випадок молодої жінки з Дніпра, чоловік якої, військовослужбовець, загинув у бою. Перед відправленням на фронт він добровільно здав свій репродуктивний матеріал, розуміючи, що може не повернутися. Після його смерті жінка звернулася до клініки репродуктивної медицини, щоб за допомогою допоміжних репродуктивних технологій народити дитину. Її історія не є унікальною, адже сотні сімей щодня втрачають своїх близьких і прагнуть зберегти хоча б частину їхньої спадщини у вигляді нового життя.
Одним із найбільш суперечливих аспектів стало питання згоди. Українське законодавство не передбачало чіткого механізму документування волевиявлення щодо постмортального використання репродуктивних клітин. У багатьох випадках рішення ухвалювали родичі загиблих. Наприклад, мати одного із загиблих воїнів звернулася до суду з проханням дозволити використання біоматеріалу її сина, хоча його згода на це за життя не була зафіксована. Судовий процес розтягнувся на місяці, викликаючи жваві дискусії в суспільстві та медичній спільноті.
Ще однією етичною проблемою є питання прав і благополуччя майбутньої дитини. Як забезпечити соціальну та психологічну підтримку дітям, народженим після загибелі одного чи обох батьків? Чи не буде їхнє життя обтяжене постійним тягарем пам’яті про трагічні обставини їхнього зачаття? Ці питання залишаються відкритими і вимагають не лише правового, але й суспільного осмислення.
Водночас світовий досвід демонструє, що Україна не єдина країна, яка зіштовхнулася з цими проблемами. У США, наприклад, у штаті Каліфорнія кілька років тому родина загиблого солдата через суд отримала право на використання його репродуктивного матеріалу. Схожі випадки мали місце у Великій Британії, де деякі клініки на власний розсуд дозволяли процедури постмортального запліднення.
Проте Україна має унікальну ситуацію: війна не лише примушує людей до складних рішень, але й формує нову реальність, в якій держава повинна стати надійним партнером для своїх громадян. Саме тому вже зараз слід формувати чіткі правові та етичні норми, які враховуватимуть інтереси всіх сторін: загиблих, їхніх родин і майбутніх дітей. Інакше ми ризикуємо залишитися в ситуації, де медичний прогрес випереджає правове регулювання, створюючи конфлікти, які важко вирішити ані в судових залах, ані в суспільній свідомості. Крім того, українське суспільство має навчитися приймати такі складні рішення, адже постмортальна репродукція є не лише продовженням роду, а збереженням національної ідентичності в найскладніші часи.
Зараз Україна стоїть на межі демографічного колапсу, ігнорування якого ставить під загрозу існування нації. Війна прискорила ці процеси, відкривши нові виклики: від втрат репродуктивного потенціалу до складних етичних і правових питань постмортальної репродукції. Збереження генофонду та репродуктивного здоров’я українців повинно стати національним пріоритетом, адже це не лише сімейні питання, а майбутнє всієї країни. Без чітких законодавчих рішень, етичних стандартів та підтримки держави ми ризикуємо втратити більше, ніж сьогодення. І це вже не вибір, а обов’язок перед наступними поколіннями.
