Гендиректор німецького оборонного концерну Rheinmetall Армін Паппергер різко розкритикував українську бюрократію, заявивши, що саме вона гальмує запуск стратегічного заводу з виробництва артилерійських боєприпасів в Україні. Під час телеконференції щодо фінансових результатів компанії він порівняв ситуацію з аналогічним проєктом у німецькому Унтерлюсі, який був запущений майже одночасно, але вже працює, тоді як український об’єкт відкриють лише у 2026 році. Паппергер наголосив, що завод у перспективі має подвоїти потужності до 300 тисяч снарядів на рік, але реалізацію проєкту гальмують затяжні дозвільні процедури.
300 тисяч снарядів і повний цикл: навіщо Україні артилерійський завод Rheinmetall
Майбутній завод Rheinmetall в Україні може стати серцем артилерійських постачань – зараз наша армія майже повністю живиться боєприпасами, виробленими за кордоном. А звідти снаряди можуть “застигати” у довжелезних логістичних ланцюгах або відкладатися через брак політичного консенсусу. Домашнє виробництво означає можливість робити снаряди швидко і під власні потреби, не чекаючи на дозволи чи затвердження іноземних урядів.
Потужність заводу, який компанія Rheinmetall обіцяє запустити у наступному році, розрахована на 150 тис. снарядів на рік, але зараз план змінено на 300 тис. на рік, тобто вдвічі більше, ніж передбачалося спочатку. У перспективі це може допомогти почати звалювати з плеча хоча б частину тиску на зовнішніх партнерів.
Потреба України у великих калібрах вражаюча. У 2023 році ЗСУ щодня використовували до 10 000 артилерійських снарядів, що у місяць становить 90–110 тис. одиниць. Так, завод потужністю 300 тис. на рік покриває значну частину місячної потреби фронту. Але очевидно, що це не “вся війна”, а серйозна підтримка оборонного потенціалу.
Сукупна картина така: держава вже стимулює власних виробників. Зокрема, близько 40 % озброєнь на лінії фронту вже українського виробництва, у деяких сегментах до 100 %, як, скажімо, безпілотники чи системи РЕБ. Минулоріч було виготовлено понад 184 буксировані та самохідні гармати “Богдана”, а з початку року – 2,5 мільйона артилерійських снарядів.
Трохи суспільного контексту: держава витратила близько 1,4 млрд $ у 2024-му на розвиток “домашнього” виробництва. Це значне, але недостатнє в масштабах війни вкладення. Наразі вітчизняна щорічна виробнича спроможність озброєнь становить ~$20 млрд, але держбюджету під силу закупівлі лише на рівні $6 млрд. Щоб закрити розрив і підтримати виробників, запущено кампанію “ZBROYARI” (ціль – $10 млрд).
Гармата “Богдана” стала символом українського артилерійського прориву. Це перша вітчизняна 155-мм САУ, що відповідає стандартам НАТО. Її бойове хрещення відбулося під час операцій зі звільнення Зміїного у 2022 році, а вже у 2024-му українські виробники змогли випустити понад 180 одиниць цієї техніки. Але є нюанс: для повноцінної роботи “Богдан” потрібні сучасні снаряди калібру 155 мм, і бажано в стабільному постачанні.
Саме тут завод Rheinmetall може стати не лише виробником боєприпасів, а й базою для технічного супроводу. Поряд із лініями виготовлення снарядів можуть створити майданчик для калібрування стволів, відновлення артилерійських систем та адаптації під різні типи боєприпасів. Це критично важливо, бо за умов інтенсивної війни стволи артилерії зношуються в середньому за 2–3 тисячі пострілів, і без своєчасного ремонту знижується точність і дальність вогню.
Перевага локального виробництва ще й у тому, що адаптація під конкретні завдання може бути майже миттєвою. Наприклад, можна випускати партії з підвищеною дальністю для контрбатарейної боротьби або з касетною частиною для ураження скупчень техніки. У випадку імпортних поставок це часто займає тижні чи місяці – через замовлення, транспортування й погодження.
Тож майбутній завод – це не лише про “300 тисяч снарядів на рік”, а й про створення в Україні комплексного артилерійського хабу, який закриє одразу кілька ланок: від виробництва і ремонту до швидкої модернізації техніки. І якщо уявити, що поруч запрацюють ще й лінії з виробництва стволів і зарядних модулів, то Україна отримає майже повний цикл власного артилерійського забезпечення, незалежний від коливань зовнішніх поставок.
Як українські процедури розтягують запуск стратегічного заводу
Будівництво заводу Rheinmetall в Україні впирається в низку бюрократичних сходинок, і кожна з них здатна затримати процес на тижні або навіть місяці. Формально зареєструвати компанію в Україні можна за один-три дні через ЦНАП чи онлайн, але якщо йдеться про складну структуру з іноземними власниками та специфічною оборонною діяльністю, підготовка документів розтягується надовго, особливо через перевірки податкових та антимонопольних органів.
Далі належить вирішити земельне питання: якщо ділянка державна чи комунальна, її потрібно перевести в іншу категорію, погодити межі, внести дані в кадастр і пройти безпекові експертизи, що для оборонних проєктів майже завжди означає додаткові рівні погоджень. Будівельні дозволи з початком війни частково спростили: з’явилась можливість стартувати на підставі декларації через “Дію”, але навіть ця процедура залишає чимало “хвостів”, особливо для іноземних інвесторів і проєктів підвищеної складності.
Додатково час забирають узгодження технічної документації та державні експертизи, які для стратегічних об’єктів залишаються обов’язковими навіть у воєнний час. Окремий пласт – ліцензії на виробництво боєприпасів: їх видає Мінекономіки та силові структури, і процес включає обґрунтування безпеки виробництва, зберігання та перевезення вибухових речовин, подання великих пакетів документів і перевірки на місці.
Якщо ж у проєкті задіяні кошти міжнародних донорів або кількох іноземних фондів, додаються ще аудити, юридичні узгодження та перевірки умов фінансування, які можуть відтермінувати старт на місяці.
Швидкий трек по-німецьки та повільний старт по-українськи
Натомість у Німеччині, коли треба швидко збудувати оборонний завод, це часто виходить за кілька тижнів, у тому числі завдяки новому закону, що пришвидшує процедури закупівель і будівництво для військових цілей. Там з’явився “fast‑track law”, який скорочує паперову тяганину до 60 днів, а бюджети на оборону скоріш за все залишаться пріоритетними, навіть ухвалили великий оборонний фінансовий пакет майже на €100 млрд, щоб відповідати стандартам НАТО й зміцнити інфраструктуру без затримок.
В Україні ситуація інша. Навіть попри війну та необхідність посилити обороноздатність, навіть прості етапи – реєстрація бізнесу, виділення землі, отримання дозволів – можуть затягнутися через складну багатоетапну бюрократію. Так, навіть проєкти у сфері цифрової оборони на кшталт платформи Brave1, що швидко просуває стартапи, затримуються, бо кожна ідея проходить погодження з безліччю відомств.
Проте Україна робить помітні кроки вперед – у минулому держава витратила близько $1,4 млрд на розвиток власного виробництва озброєнь, що допомогло активізувати приватний сектор, де працює понад 500 компаній і 300 тис. працівників. Справжнім проривом стало впровадження “Датської моделі”: союзники напряму фінансують виробництво на українських заводах. Це дозволило нарощувати випуск артилерії та боєприпасів набагато швидше, ніж через поставки з ЄС, і уникнути спадів у запасах.
Отже, у Німеччині службовці й законодавство налаштовані на оперативну реакцію: якщо проєкт стратегічний, він запускається майже “в одному кроці”. В Україні ж кожен етап – окреме погодження та перевірка. Це не означає, що проєкти не роблять, просто на їх реалізацію йде значно більше часу.
І хоч бюрократія все ще гальмує, країна вже вийшла на новий рівень: зростання виробництва у 2–3 рази, швидка мобілізація приватного сектору, запуск пілотних моделей фінансування – усе це ознаки, що система починає працювати по-іншому.
Тетяна Вікторова
