Сучасна модель старіння в Україні дедалі більше виходить за межі суто медичного чи соціального підходу, оскільки збільшення тривалості життя та трансформація ринку праці поступово змінюють уявлення про роль людей старшого віку в суспільстві. У цьому контексті університети третього віку формують окремий сегмент неформальної освіти, який поєднує навчальні практики, соціальну інтеграцію та підтримку повсякденної автономії людей пенсійного віку, і водночас виступає відповіддю на виклики цифровізації та соціальної ізоляції.
Формування моделі та її зміст у європейському контексті
Ідея університетів третього віку бере початок у Франції 1970-х років, де вона виникла як спроба інтегрувати людей похилого віку в академічне середовище через доступ до лекцій, культурних програм та освітніх курсів. У подальшому ця модель набула різних організаційних форм у Європі: у французькому варіанті вона залишилася прив’язаною до університетських структур, тоді як британська традиція зробила наголос на самоорганізації слухачів, а польський досвід, який є найближчим до українських реалій, поєднав участь університетів, муніципалітетів і громадських організацій.
В усіх цих моделях спільним залишається розуміння освіти як процесу, що не завершується з виходом на пенсію, а переходить у нову фазу, де основним завданням стає підтримка когнітивної активності та соціальної включеності.
Українська практика: інституційна мозаїка та локальні ініціативи
В Україні університети третього віку розвиваються переважно як гібридна система, у якій поєднуються муніципальні програми, діяльність університетів та участь громадських і благодійних організацій. Така модель не має єдиного централізованого стандарту, однак демонструє високу адаптивність до умов конкретних громад.
У великих містах, зокрема в Києві, подібні програми функціонують при територіальних центрах соціального обслуговування і охоплюють навчальні модулі з цифрової грамотності, основ користування електронними державними сервісами та фінансових практик повсякденного життя. Офіційні звіти міських структур фіксують регулярність таких курсів і їхню інтеграцію в систему соціальної підтримки людей старшого віку.
У регіональному вимірі університети третього віку часто набувають форми громадських ініціатив, які реалізуються через партнерство місцевої влади та освітніх установ. Так, у низці громад Рівненської та Чернівецької областей подібні програми працюють як освітні платформи для людей пенсійного віку, де навчання поєднується з культурними заходами та соціальною взаємодією.
Окремий сегмент становлять проєкти благодійних організацій, серед яких, зокрема, ініціативи на кшталт «Карітас Україна», що розвивають освітні програми для людей старшого віку в різних регіонах країни, включаючи елементи психологічної підтримки та соціальної адаптації.
Приклад масштабування: кейс Дніпра
У Дніпрі університет третього віку перетворився на масштабну міську програму, яка, за даними місцевих медіа, охоплює десятки тисяч слухачів і поєднує офлайн – та онлайн-формати навчання. Структура програми охоплює різноманітні напрями — від базових цифрових навичок до мовних курсів (українська, англійська, німецька, польська) та творчих і спортивних практик, що дозволяє поєднувати прагматичні потреби повсякденного життя з культурними та рекреаційними запитами учасників.
За рік у межах проєкту було сформовано 167 навчальних груп, а також проведено майже 300 лекційних занять із правознавства, психології, здорового способу життя, українознавства, мистецтвознавства, краєзнавства та медіаграмотності. Окремий блок становлять спортивні активності — понад 1 170 занять з оздоровчої гімнастики, скандинавської ходьби, аеробіки, пілатесу з елементами йоги, східних танців і чірлідингу. До спортивних програм долучилися сотні учасників, а також відбувалися показові виступи за різними напрямами за підтримки міських творчих колективів.
Важливим компонентом діяльності є культурна участь: близько 4 тисяч слухачів відвідали театральні вистави та концерти в культурно-мистецьких закладах міста, що підсилює соціалізаційний ефект програми та розширює простір комунікації поза межами навчальних аудиторій.
Особливістю дніпровської моделі є включення цифрової інфраструктури: запущено єдиний сайт проєкту та тестується мобільний застосунок “єДніпро”, що дозволяє учасникам записуватися на заняття та заходи онлайн. Це поступово переводить програму в гібридний формат управління освітньо-соціальними послугами.
Окремо варто відзначити соціально-інклюзивний вимір ініціативи: участь внутрішньо переміщених осіб старшого віку розширює функцію університету третього віку за межі освітньої платформи, перетворюючи його на інструмент адаптації та інтеграції в умовах воєнної мобільності населення. Таким чином, дніпровський кейс демонструє перехід від локальної освітньої ініціативи до комплексної міської інфраструктури активного довголіття.
Особливістю цієї моделі є включення внутрішньо переміщених осіб старшого віку, що розширює функцію університету за межі освітньої платформи та перетворює його на інструмент соціальної інтеграції в умовах воєнної мобільності населення.
Освітні напрями та практичний зміст навчання
Навчальні програми університетів третього віку в Україні формуються навколо кількох базових блоків, які відповідають реальним життєвим потребам слухачів. Найбільш системно представленими залишаються курси цифрової грамотності, які включають роботу зі смартфонами, онлайн-банкінгом та державними електронними сервісами, що стає критично важливим у контексті цифровізації публічних послуг.
Паралельно розвиваються програми з мовної підготовки, історії та культури, які виконують функцію підтримки когнітивної активності та формування соціальних зв’язків між учасниками. Значну частину освітнього процесу становлять творчі заняття, де використовуються практики живопису, музики та письма, що дозволяє поєднувати інтелектуальну та емоційну складові навчання.
Соціальні функції та ефекти участі
Роль університетів третього віку виходить за межі суто освітнього процесу, оскільки вони фактично формують простір соціальної взаємодії для людей, які після виходу на пенсію часто стикаються зі звуженням соціальних контактів. Участь у навчальних програмах дозволяє відновлювати регулярну комунікацію, формувати нові соціальні зв’язки та підтримувати відчуття включеності в суспільне життя.
Міжнародні дослідження, зокрема в межах європейських програм активного старіння, фіксують зв’язок між участю в подібних освітніх ініціативах і зниженням рівня соціальної ізоляції, а також позитивний вплив на когнітивні функції та загальну якість життя. У цьому контексті університети третього віку розглядаються як елемент ширшої політики «активного довголіття», де освіта стає частиною системи профілактики соціальних і психологічних ризиків.
Організаційні виклики та нерівномірність розвитку
Попри поступове розширення мережі університетів третього віку, їхній розвиток залишається нерівномірним і залежним від локальних ресурсів. У великих містах програми мають більш стабільне фінансування та інституційну підтримку, тоді як у малих громадах вони часто функціонують у форматі проєктів або тимчасових ініціатив.
Додатковим викликом виступає нестача фахівців, підготовлених до роботи з дорослою аудиторією, оскільки традиційна педагогічна підготовка не завжди враховує специфіку навчання людей старшого віку. Окрему складність становить цифрова нерівність, яка проявляється у різному рівні доступу до технологій і різній швидкості їх засвоєння.
Як нині розвиваються університети третього віку
Останні роки демонструють поступовий перехід університетів третього віку до змішаних форматів навчання, де онлайн-курси стають доповненням до очних занять, а іноді й основною формою освітньої взаємодії. Така трансформація стала особливо помітною під час пандемії та продовжує розвиватися в умовах війни, коли мобільність населення та безпекові обмеження змінюють традиційні освітні практики.
Окремий напрям становлять міжпоколіннєві програми, у яких студенти та люди старшого віку навчаються разом, що дозволяє зменшувати соціальні дистанції між поколіннями та формувати більш гнучкі моделі комунікації.
Університети третього віку в Україні поступово формуються як елемент соціальної інфраструктури, який поєднує освітні, культурні та адаптаційні функції в межах однієї практики. Їхнє значення визначається не лише обсягом навчальних програм, а й здатністю створювати середовище, у якому старший вік перестає бути періодом соціального згортання і набуває ознак активної участі в суспільних процесах, що особливо важливо в умовах демографічних змін та зростання тривалості життя.
