Антизахідна координація чи прагматична дипломатія: Китай випробовує нову геополітичну реальність

У Пекіні вперше поруч з’явилися одразу три авторитарні лідери – Сі Цзіньпін, Володимир Путін і Кім Чен Ин. Ця сцена стала більше, ніж просто протокольною подією: вперше Китай, Росія та Північна Корея продемонстрували не лише ситуативну співпрацю, а й готовність оформити себе в окремий геополітичний табір. Військовий парад, що приурочений до 80-ї річниці перемоги над Японією, перетворився на маніфест нової епохи – світу, де право сили дедалі частіше замінює норми міжнародного права.

Китай: демонстрація сили й “право гармати”

Як нагадує військовий експерт Андрій Крамаров, Китай понад 15 років інвестував у переозброєння, і тепер має що показати: від лазерної зброї до міжконтинентальних ракет, здатних діставати будь-яку точку планети. Пекін прагнув не лише вшанувати історичну дату, а й символічно заявити: роль Москви як військового центру поступово занепала, і саме Китай стає “другою силою світу”.

Це підтверджує і сама логіка подій. Російська зброя на війні в Україні показала низьку ефективність, тоді як Китай може похвалитися експертними прикладами експорту: як приклад, пакистанські винищувачі з китайськими ракетами, які вже довели боєздатність. Парад став яскравим свідченням: в Азії домінує не Москва, а Пекін.

Путін між Сі та Кімом: союз чи політичний театр?

Присутність Путіна й Кіма в Пекіні мала для Сі подвійний ефект. З одного боку, Китай демонструє себе як центр тяжіння, де сходяться диктатори. З іншого – це інструмент тиску на Вашингтон і Брюссель: мовляв, “світ більший за Захід”.

Для Путіна це desperately needed успіх: фото в обіймах із Кімом, обіцянки «вічного братерства», згадки про “героїзм” північнокорейських солдатів, яких Москва відправила на фронт в Україні. Проте стратегічно позиція Кремля виглядає слабкою: він лише “молодший партнер” у китайському сценарії.

“Сила Сибіру-2”: ілюзія енергетичної переваги

Ключовою заявою Путіна стало оголошення про “консенсус” з Китаєм щодо газопроводу “Сила Сибіру-2”. Під час нещодавнього візиту Володимира Путіна до Китаю російська сторона заявила про досягнення прориву в перемовинах щодо газопроводу “Сила Сибіру – 2”. Президент РФ і глава “Газпрому” Олексій Міллер говорили про підписання “юридично зобов’язального меморандуму” та можливе збільшення експорту газу до КНР до понад 100 млрд кубометрів на рік.

Втім, ці заяви залишилися без підтвердження з боку Пекіна. Лідер КНР Сі Цзіньпін не згадував про проєкт, державна компанія CNPC також утрималася від коментарів, а в офіційному китайському комюніке говорилося лише про “просування енергетичних та інфраструктурних проєктів” – без конкретної згадки “Сили Сибіру – 2”.

Експерти, на яких посилаються Financial Times, The Washington Post і Axios, підкреслюють: заяви Москви радше сигналізують про наміри, ніж про реальну угоду. “Меморандум без ціни й строків не можна вважати остаточним”, – пояснює директор Carnegie Russia Eurasia Center Олександр Габуєв. Реальні результати візиту, за його словами, обмежуються додатковими постачаннями через вже діючі маршрути – “Силу Сибіру – 1” і Далекосхідний газопровід.

Ключовим каменем спотикання залишається ціна. Пекін прагне купувати газ майже за внутрішньоросійськими тарифами ($120–130 за тисячу кубів), тоді як нинішні поставки йдуть по $247 – зі значною знижкою до європейських котирувань, але все ж вище китайських очікувань. Це створює ризики збитковості проєкту для Москви, яка після втрати європейського ринку опинилася у залежності від китайських умов.

Тим часом переговори затягуються вже роками: Росії терміново потрібен новий експортний маршрут, тоді як Китай, остерігаючись залежності від одного постачальника й з огляду на сповільнення внутрішнього попиту, зберігає вичікувальну позицію.

Трамп: від мрій до роздратування

Реакція Дональда Трампа була емоційною: у Truth Social він звинуватив трійку лідерів у “змові проти США”. Однак сам факт зустрічі довів крах його власної політики – намагання відтягнути Москву від Пекіна виявилися “фантазією”, як зазначає директор Carnegie Russia Eurasia Center Олександр Габуєв.

Контраст між тріумфальним парадом у Пекіні та холодним самітом у Алясці, де Трамп і Путін навіть не дійшли до спільного ланчу, виглядає промовистим.

Китай відкидає звинувачення у “змові” проти США

Пекін спростував заяви Дональда Трампа щодо нібито “змови” лідерів Росії, Китаю та КНДР проти Вашингтона. За словами речника МЗС Китаю Го Цзякуня, взаємини з Москвою та Пхеньяном є частиною нормального дипломатичного розвитку і не спрямовані проти третіх країн.

Китай підкреслює, що розвиває відносини з усіма державами на основі взаємних інтересів і не здійснює агресивних дій щодо інших учасників міжнародної спільноти. Також у МЗС назвали “безвідповідальними” зауваження глави зовнішньої політики ЄС Каї Каллас, яка охарактеризувала зустріч трьох лідерів як “прямий виклик” міжнародному порядку.

Таким чином, Пекін прагне дистанціюватися від будь-яких заяв про конфронтацію із Заходом і позиціонує своє зближення з Росією та КНДР як прагматичну координацію в регіоні, а не формування антизахідного блоку.

КНДР: солдати, ракети й “фактор виживання”

За оцінками Сеула, близько 15 тисяч північнокорейських військових воюють на боці Росії, дві тисячі вже загинули. Пхеньян також постачає артилерію та ракети. Для Кіма це шанс отримати від Кремля технології та політичний дах. Водночас він не готовий повністю “вписатися” під Москву, адже економічна підтримка Пхеньяну критично залежить від Китаю.

Як вважає аналітикиня Stimson Center Рейчел Міньонг Лі, КНДР намагається балансувати: “Північна Корея не захоче стати занадто залежною від Росії”.

Безвіз для росіян: політичний сигнал більше ніж практична вигода

З 15 вересня Китай відкриває громадянам Росії можливість перебувати на своїй території до 30 днів без візи. Офіційно нововведення діятиме у тестовому форматі й розраховане на один рік. Формально це полегшує короткострокові поїздки, але для Москви та Пекіна воно має значно ширший політичний сенс.

Безвізовий режим демонструє особливий рівень довіри і партнерства між двома країнами. Для Кремля це важливий символ зовнішньополітичного успіху, особливо на фоні ізоляції Росії на заході та втрати європейського ринку. Для Пекіна – спосіб підкреслити власну роль як регіонального центру сили та незалежного гравця на глобальній арені, який сам вирішує, з ким вести більш щільні контакти.

Водночас на практиці ефект обмежений. Тривалість перебування – лише місяць, і новий режим поширюється на невелику категорію поїздок, переважно туристичні та ділові. З огляду на це, безвіз більше виконує функцію політичного жесту та сигналу для зовнішньої аудиторії, ніж справжньої економічної або соціальної поступки.

У перспективі тестовий рік може стати індикатором подальших змін у двосторонніх відносинах: якщо Пекін розширить безвіз або зніме обмеження на термін перебування, це свідчитиме про серйозне посилення стратегічного партнерства, тоді як відсутність таких кроків підкреслюватиме обережність і прагматизм Китаю у співпраці з Москвою.

Ілюзії Заходу: “збагачення диктатур”

Парад у Пекіні вкотре нагадує, наскільки помилковою виявилася західна стратегія “економічної інтеграції” Китаю в глобальну систему. Логіка модернізаційної теорії – “багатство призведе до демократії” – не справдилася. Китай став заможним і технологічним, але не демократичним. Більше того, тепер він сам формує антизахідний блок.

Подібна історія з Росією: нафта й газ створили середній клас, але він виявився не носієм ліберальних цінностей, а соціальною базою реваншизму.

Західний проєкт під назвою Китай

Сучасний Китай з його економічною вагою та глобальним впливом – значною мірою творіння самого Заходу. Такої думки дотримується український політолог Сергій Таран. У 1990-х роках у США та Європі запанувала віра в теорію “модернізації”: мовляв, зростання добробуту неминуче призведе до появи середнього класу, який вимагатиме політичних свобод. Відтак вирішили інтегрувати комуністичний Китай у світову економіку на противагу радянській ізоляції часів “холодної війни”.

Західні інвестиції, що спершу йшли через Гонконг, а потім безпосередньо, швидко перетворили Китай на “фабрику світу”. Магазини Європи й Америки наповнилися товарами з маркуванням Made in China, країна ставала багатшою, більш освіченою, більш технологічною. Але очікуваної демократизації не відбулося. Китай використав відкриті двері для власного посилення і тепер кидає виклик самому Заходу. Подібний сценарій, хоча й у менш масштабному вигляді, відбувся і з Росією: багатство не перетворило її на демократичну державу, а середній клас виявився швидше реваншистським.

Історія дає кілька уроків. По-перше, варто відмовитися від ілюзії, що демократія автоматично переможе скрізь. Світ розвивається різними шляхами, й інколи на це потрібні століття. Тому Заходу слід повернутися до прагматизму доби “холодної війни”, коли національні інтереси визначали політику. По-друге, необхідно формувати нові союзи на “глобальному Півдні”, розколюючи його внутрішні суперечності. Символічним прикладом стала невдача Дональда Трампа залучити Індію як противагу Китаю. По-третє, технології залишаються головним козирем Заходу. І ними не варто бездумно ділитися з конкурентами.

По-четверте, потрібні масштабні інвестиції у військову сферу та збільшення армій. Адже поки лише Україна тримає на собі основний тиск зі Сходу – і це несправедливо й небезпечно. І нарешті, Захід має перестати соромитися власної величі. Саме він дав світу найбільші наукові, технологічні та цивілізаційні прориви, і ця пам’ять повинна стати ресурсом для майбутнього.

Колись Френсіс Фукуяма проголосив “кінець історії”, переконаний, що демократія переможе всюди. Насправді ж історія тільки починається і вона може бути значно складнішою, ніж уявлялося оптимістам 1990-х.