Четверта річниця війни для кожного з нас означає щось своє. Кожен накопичив свій архів травматичних спогадів, який ніколи не дозволить йому повернутися у безтурботне довоєнне “колись”. Свого часу Еріх Марія Ремарк процитував у романі “Чорний обеліск” гірку констатацію німецького публіциста Курта Тухольського: “смерть однієї людини – це трагедія, а смерть двох мільйонів – лише статистика“.
Сьогодні цю фразу використовують для опису цинізму політиків, медіа, а почасти й соцмереж, де повідомлення про смерть межують із повсякденністю побуту, розваг і маленьких особистих перемог та здобутків. Чи стали ми більш черствими до щоденних, а то й щогодинних втрат наших співгромадян? Чи збайдужіли до потоку каліцтв, поранень, травм? Психологи послужливо називають цей стан “заціпенінням перед масштабом”. Людська психіка влаштована так, що низка смертей перетворюється на статистичний шум.
Але ж за статистикою завжди стоять конкретні люди й конкретні долі. І саме вони формують літопис війни – збірку історій, які хтось пережив фізично, а хтось відчув емоційно, серцем. Це оповіді про знайомих і незнайомих, про втрати, які торкнулися тих, хто поруч, або про випадки, коли життя змінилося за мить. У потоці спогадів про 24 лютого 2022 року найважчими постають ті, що з болем констатують: не буде сьогодні дописів від рідних і близьких, які з війною пішли назавжди.
Ми зібрали низку історій, які несуть у собі тьмяний подих війни. До страшного лютневого ранку 2022 року вони здалися б читачам нереалістичними. Покоління українців, вихованих на “Ніколи знову”, певно, сприйняли б ці розповіді, як хоррор, що немає нічого спільного зі здоровим глуздом цивілізації 21 століття.
Проте війна зруйнувала всі наші, як виявилося, дещо наївні уявлення про світоустрій, дипломатію та глобальні цінності. Кожен з нас став учасником або очевидцем страшних і трагічних подій. Колись, ретельно зафіксовані, осмислені й узагальнені, вони стануть матеріалом для підручників історії, але нині вони живі і пульсують для нас, торкаючись кожного особисто.
Між можливо і ніколи
Днями в ортодонтії я побачила жінку в чорній хустці. Вона привела доньку на черговий прийом. Лікар запитав обережно: “У вас щось трапилося?” Вона відповіла рівним голосом, з сухими очима та блідим закам’янілим обличчям: “Трапилося”.
Її чоловіка довго вважали зниклим безвісти. Спочатку думали, що він у полоні. Потім, що поранений. Можливо живий, можливо ні. Родина жила між цими “можливо” багато місяців поспіль. Тепер ця невизначеність добігла кінця: загинув.
Є біль, який приходить миттєво. А є той, що розтягується в часі, де немає ані прощання, ані визначеності. Людина одночасно ніби присутня й відсутня у житті. Буття її близьких ніби зависає у повітрі, не знаходячи точки опори. Така невизначеність виснажує і розхитує психіку.
Траса, що змінила все
У грудні бойові товариші мого брата їхали додому. Брат служить добровольцем із перших днів війни. Хлопці ледь відпросилися, бодай на день, щоб побути з родинами. На трасі сталося ДТП – лобове зіткнення. Один товариш загинув на місці. Друг помер у шпиталі за кілька днів, переживши нестерпні страждання. Решта залишилися з переломами, і наразі не відомо, чи відновляться вони достатньо, щоб повернутися до звичного життя. Хлопці вибороли для себе один день спокійного життя. Але смерть не дала їм навіть його.
За кілька днів до аварії брат говорив із загиблих. Звичайна розмова про службу, повсякденні дрібниці, про плани на коротку відпустку. Тепер виявилася, що вона була останньою. Незадовго до трагедії військових розвели по різних підрозділах. Якби цього не сталося, мій брат міг би також бути в тій смертоносній автівці.
У того військового, що загинув на місці, залишилися дружина і двоє дітей-школярів. Вона часто приїздила в частину, щоб побачитися з чоловіком. Хлопці казали: було видно, що це не формальність і не обов’язок – між ними була справжня близькість.
Моросив дощ
Мій чоловік і брат служили саперами. Разом із ними на розмінування полів та посадок виходив дуже досвідчений хлопець. Утім, як виявилося, врахувати вдається не все: коли довелося вчергове вийти на розмінування, хлопець послизнувся, адже моросив дощ, і підірвався на протипіхотній міні. Саме таких мін у тій локації було найбільше.
Йому відірвало пів стопи та вибило око. Хоча в професійних саперів статистика нещасних випадків відносно помірна, іноді і їм доводиться накладати турнікет товаришу на ногу, на якій уже немає пів черевика. У шпиталі спершу не було ясно, чи вдасться зберегти зір хоча б на одному оці. На щастя, друге око після опіку вдалося врятувати.
Виснажений, але живий
У друзів моїх батьків є син – доброволець із 2014 року. У 2022-му він потрапив у полон. Два роки і сім місяців батьки жили у невизначеності, майже без звісток. Батько забрав з фронту додому спаніеля, який був бойовим товаришем сина, ніби часточку дорогого йому життя. Коли рік тому хлопця звільнили з полону, він повернувся виснажений, посивілий, із хронічними проблемами зі здоров’ям. За фахом будівельник і художник, після повернення він спрагло кинувся до пензлів і полотен, як за ковтком свіжого повітря.
Ще одна історія. У дворі моїх батьків жив сусід з інвалідністю з розряду тих, які називають “невидимими” порушеннями. Його мобілізували. За кілька тижнів він помер від застуди. Не встиг навіть вийти на поле бою, війна все одно його забрала.
Пекло за спиною
І ще. На початку вторгнення мій чоловік-доброволець зустрів у навчальному центрі нашого колишнього однокурсника. Історик, археолог, легкий у спілкуванні, жартівливий. За рік ми дізналися, що, повернувшись з відпустки, він вистрілив у себе з табельної зброї перед строєм частини.
Офіційні формулювання щодо кожної з трагедій зазвичай сухі й байдужі. Людські пояснення – значно складніші. Війна не лише забирає тіла. Вона повільно з’їдає людину зсередини.
Час від часу я відвідую сусідню лікарню, яку перетворили на госпіталь, щоб хоч трохи підтримати поранених домашньою їжею і смаколиками. Щораз вражає те, наскільки по-різному поводяться військові, які спускаються з відділень до обладнаного волонтерами затишного куточка для частувань. Хтось, бодай і на інвалідному візку, жартує, підтримує побратимів добрими словами, дякує за тістечка. А хтось на позір з незначними пораненнями дивиться зі скляним поглядом кудись убік, не відповідаючи на вітання і не реагуючи на турботливих волонтерів поряд. Навіть уявити не можна, через яке пекло пройшли люди, які більше не здатні сприймати світ довкола.
Історій про фронт багато. Але є й ті, що не стосуються бойових зведень, проте мають прямий причинно-наслідковий зв’язок із війною.
Війна вдома
Ось одна з них. Моїй родичці за шістдесят. Все життя вона працювала на державному підприємстві, а тепер отримує пенсію менше ніж чотири тисячі гривень. Має астму, проблеми з тиском і щитовидкою. Кожну гривню доводиться рахувати, щоб купувати їжу та ліки. Коли почалися регулярні відключення світла, вечори в темній квартирі стали нестерпними. Війна не забрала її на фронт, але зробила життя важким і порожнім. Темрява впливає по-різному, але для тих, у кого немає запасу міцності, вона особливо тяжка.
Безпечне місце, якого не існує
Вони приїхали з Петропавлівки, яка вже давно стала пеклом. Чоловік і жінка, що прожили все життя разом, оселилися у передмісті Дніпра. Дешева оренда, скромний будиночок, але, як би там не було, все ж безпечніше. Здавалося, що переїзд – це крок до спокою. Та одного вечора, коли світло від ліхтарика ледь тремтіло у вікні, пролунав вибух – пряме влучання дрона обірвало життя родини миттєво, немов хтось вирвав сторінку з чужої книги. Сусіди лише мовчки дивилися на попелище новоселів, розуміючи, що війна не залишає місця навіть для найменшого затишку.
Боляче, але таких історій багато. Переселенців, які шукали порятунок від війни у безпечніших регіонах, наздоганяє смерть, ніби доводячи: в країні, де триває війна, безпечних місць не залишилося.
Страх, що паралізує волю до життя
Історії війни я чую і від своїх студентів.
Олександр, студент третього курсу, два роки прожив із сім’єю практично на лінії фронту, спостерігаючи, як його рідне Покровське поступово перетворюється на зону постійної небезпеки: дрони з ревом пролітають над головою, вибухи стають звуковим тлом повсякдення, сирени безперервно закликають шукати прихисток бодай у якомусь умовно безпечному місці.
Колись його очі світилися допитливістю, наївністю і захопленням життям. Тепер у них оселився страх, що не відпускає. Руки тремтять від постійної напруги. За два роки хлопець докорінно змінився: схуд, подорослішав, замкнувся у собі. Говорити може лише про те, як врятуватися від дронів: як правильно “скотитися у підвал, коли шахед поряд”, куди подітися, коли “воно гуде над головою”, скільки хат і автівок у селі вщент згоріло.
Вижити тут і зараз
Влада, колись весела й впевнена у собі дівчинка, що мріяла підкоряти столичні медіа, нині наче зламана війною. Спочатку війна перетворила на пекло Покровськ, де дівчина не один раз змушена була змінити житло, бо “постійно прилітало”. Потім – Петропавлівка. Переїхала, бо там було спокійніше. Дійсно, було, але недовго. Запалало і це селище. Стався приліт спочатку у будинок Влади, а згодом дрони зруйнували і помешкання її бабусі. Дівчина, яка щойно почала працювати на Суспільному, тепер і чути не може про роботу, навчання, плани на майбутнє. Вона думає лише про те, як вижити тут і тепер і не втратити рідних.
Під час останньої відпустки я спіймала себе на дивній залежності. Алгоритми YouTube знову й знову пропонували відео з однаковим сюжетом: військові з букетами квітів несподівано для близьких повертаються додому. Діти кидаються їм на шию. Матері плачуть, а дружини не можуть розірвати обійми. Я плакала разом із незнайомими людьми. Можливо, тому що таких повернень набагато менше, ніж хочеться. І кожне з них здається майже дивом.
Є ще одна річ, яка дивує. Дехто з тих, хто виїхав на початку вторгнення – до відносно безпечної Європи чи Америки – розповідає, що там постійно відчуває тривогу і провину. Людям здається, що тіло в безпеці, а свідомість – ні. І тепер дехто з них свідомо повертається у країну, яку бомблять. У міста, де постійно гасне світло, де холодно, моторошно й порожньо. Парадоксально, але тут їм стає спокійніше. Ніби реальність і внутрішній стан нарешті збігаються.
Власне, це немає нічого спільного з героїзмом. І йдеться тут не про правильність вибору. Просто це ще один спосіб проживати цю війну.
…Відбудову країни рахують у сотнях мільярдів доларів. Мільйони українців шукають порятунок за кордоном. Сотні тисяч служать без ротації Ці цифри звучать переконливо в міжнародних звітах. Але зсередини війна вимірюється інакше: розмовами, які стали останніми, очікуванням, що розтягнулося на роки, темними квартирами, де розгублено дивляться у чорне вікно старі та дітьми, які дорослішають швидше, ніж могли б.
Четвертий рік не приніс відчуття завершеності. Натомість він навчив витривалості. Війна виявилася не спалахом, а довгою дистанцією, де виснаження, як би ми йому не протидіяли, стає панівним чинником, що визначає реальність наших днів. Одні живуть у режимі фронту. Інші – у режимі пристосування. Одні рахують ротації. Інші – знижки в супермаркеті. Ми існуємо в одній країні, але з різною вагою на плечах.
…Ми описали лише кілька історій, які пройшли крізь кожну з нас особисто. У кожного з нас є свій архів війни: імена, дзвінки, поховання, повернення. Ми різні у своєму навантаженні, але пов’язані однією реальністю. І прикро, що відлік п’ятого року війни починається з тихого усвідомлення, що це надовго.
Жінка в чорній хустці не думає про мільярди, обіцяні партнерами. Вона просто веде доньку на прийом до лікаря і вчиться жити зі своєю трагічною визначеністю. Дружина загиблого на трасі сапера тепер водитиме дітей до школи сама та вирішуватиме їхні проблеми самотужки. Сусід із двору вже не повернеться ніколи. Художник після полону малює так, ніби хоче наздогнати барви життя, які він недоотримав у неволі. Студенти, що мріяли про резонансні програми й яскраві інтерв’ю, здригаються від будь-якого гучного звуку і шукають очима, де б сховатися.
Після чергової масованої атаки, бодай без жертв обстрілу, приходять звістки про померлих колег і знайомих поважного віку. Серце не витримало.
У когось ця війна – на “нулі”. У когось – у темній квартирі. У когось – у тиші після телефонного дзвінка. Вона триває. І поки триває, кожен живе з тим, що випало саме йому.
Тетяна Вікторова
