Обговорення формування багатонаціональних сил для України стало однією з ключових тем міжнародної політичної та військової дискусії на початку 2026 року. Після серії дипломатичних зустрічей і підписання декларацій між провідними європейськими державами постало питання про те, як на практиці реалізувати ці зобов’язання та чи мають держави достатні ресурси, щоб забезпечити участь власних військових у нових структурах. На тлі триваючої війни в Україні, яка характеризується високою інтенсивністю бойових дій, складними логістичними умовами та значними людськими втратами, розробка таких механізмів стає особливо складною. Важливо також враховувати політичні, економічні та міжнародні обмеження, які впливають на спроможність країн направляти сили за межі власної території. Проте виникає питання, де вони знайдуть достатню кількість солдатів для його реалізації.
Міжнародний оглядач, аналітик Еліот Вілсон у своїй колонці для The Spectator проводить аналіз цієї проблеми, звертаючи увагу на суперечності між заявленими намірами та реальними ресурсами держав, які беруть на себе зобов’язання, а також на складність координації таких сил у реальних умовах конфлікту.
Вілсон оцінює війну в Україні як подібну до Першої світової війни, звертаючи увагу на те, що в ньому відчувається та сама інтенсивність, проявлена через масовані артилерійські обстріли, розгалужену мережу окопів та високий рівень втрат. Він зазначає, що на тлі цього образу сер Кір Стармер і Емманюель Макрон намагаються здійснити так званий «Великий ривок» через створення коаліції охочих, і, якщо їм це вдасться, можливо досягнення мирного врегулювання під контролем спеціально створеного альянсу під керівництвом Європи.
Аналізуючи результати зустрічі політиків у Парижі, Вілсон описує їх дії як реальний крок вперед: вони офіційно зобов’язалися направити військові сили в Україну для сприяння реалізації потенційного мирного врегулювання, зустрічалися з президентом Володимиром Зеленським, американськими посланцями Стівом Віткоффом і Джаредом Кушнером, а також з двома десятками голів держав і урядів. Він наголошує, що заяви про те, що кінець конфлікту «ближче, ніж будь-коли», і що угода є «дуже важливою віхою», насправді потребують критичного погляду, оскільки під ними стоять серйозні організаційні й ресурсні питання.
Вілсон детально розглядає Паризьку декларацію, в якій передбачено створення багатонаціональних сил для України, здебільшого за участю європейських країн, із додатковою участю Канади, Австралії, Нової Зеландії та Японії. Ці сили покликані підтримувати відновлення українських збройних сил, забезпечувати стримування, а також надавати практичну і технічну підтримку у будівництві оборонних укріплень. Декларація включає співпрацю у підготовці кадрів, спільне виробництво оборонної продукції та взаємодію у сфері розвідки, але одночасно президент Франції робить важливу заяву, що ці сили не братимуть участі в бойових діях, що обмежує їхню ефективність у реальному конфлікті.
Аналітик підкреслив залежність коаліції рішучих від Сполучених Штатів і звертає увагу на те, що механізм моніторингу та перевірки припинення вогню під американським керівництвом включає датчики, безпілотні літальні апарати і супутники, а також роботу спеціальної комісії для фіксації порушень і визначення заходів щодо їх усунення. Він зазначає, що на практиці довіра до таких протоколів викликає сумніви, оскільки відсутні гарантії стабільності американських зобов’язань.
Вілсон аналізує ресурси Франції, зауважуючи, що вона вже має понад 21 000 солдатів, моряків і льотчиків, розгорнутих по всьому світу, включно з місіями НАТО, Європейського Союзу та ООН. Він зазначає, що Франція планує збільшення витрат на оборону приблизно на 13% та інвестування в нове обладнання, але наголошує на тому, що реалізація цих планів залежить від внутрішньополітичної підтримки. Зокрема, від схвалення бюджету Національною асамблеєю, де існують значні розбіжності щодо визначення загроз.
Щодо Великої Британії Вілсон констатує, що армія країни налічує приблизно 7500 військовослужбовців, розгорнутих за кордоном, а можливості для розширення обмежені. Навіть виконання зобов’язань за статтею 3 Північноатлантичного договору у частині підтримки та розвитку індивідуальної і колективної здатності протистояти збройному нападу здійснюється з труднощами. Він наголошує, що чисельність британської армії є найменшою з часів 1790-х років, і тому виникає серйозне питання, де знайти бойові сили для виконання зобов’язань перед Україною.
Аналітик також критикує оцінку гарантій безпеки з боку Сполучених Штатів і зазначає, що заяви про «рішучу підтримку» України не відповідають поведінці американського керівництва, особливо з огляду на нестабільність політики Дональда Трампа. Він наголошує, що президент діятиме виключно виходячи зі своїх власних інтересів, і довгострокова надійність цих гарантій сумнівна.
Щодо Росії Вілсон звертає увагу на ключові вимоги Кремля, які передбачають територіальні поступки з боку України та відсутність сил НАТО на її території. Він зазначає, що ці умови повністю суперечать концепції багатонаціональних сил і що російська сторона неодноразово відкидала будь-яку присутність іноземних військ на території України.
У завершальному висновку Вілсон підкреслює, що хоча політичні декларації створюють видимість прогресу, насправді без вирішення конкретних проблем з ресурсами, кадровим забезпеченням і міжнародними гарантіями останні метри шляху до реального мирного врегулювання виглядають майже непереборними. Сподіватися на автоматичне вирішення цих питань недостатньо, і будь-яка ефективна реалізація багатонаціональних сил потребує конкретного планування та забезпечення ресурсами.
«Можливо, ми “ближче, ніж будь-коли” до мирного врегулювання між Україною та Росією. Але поки ніхто не зможе пояснити, як подолати ці проблеми, а не просто сподіватися, що вони зникнуть, останні метри цього шляху пройти практично неможливо», – резюмує Еліот Вілсон.
