За високими парканами інтернатів та дитячих будинків, далеко від очей суспільства, живе тиша. Але це не спокій, а придушений крик, який ніхто не чує. Це крик дітей, яким мали дати другий шанс на щасливе дитинство, але замість цього їхні життя перетворили на постійний страх. Там, де вони мали б знайти захист, на них іноді чекають байдужість, насильство та самотність. Ці діти – найвразливіші, найменш захищені – стають жертвами системи, що перетворює місця турботи на пастки, з яких немає виходу. Їхній біль заглушується закритими дверима, але чи зможемо ми залишатися байдужими до цього крику в тиші?
Зламані долі
В Україні налічується 751 інтернатний заклад, де перебуває понад 105 тис дітей:
- у системі МОЗ 39 закладів, де живе та виховується 2 773 дитини;
- у системі Мінсоц 132 заклади – 5 087 дітей;
- у системі МОН 580 закладів – 97 923 дитини.
При цьому 92% дітей мають родину і лише 8% – діти – сироти.
За словами міністерки соціальної політики Оксани Жолнович, 20 тис дітей в Україні проживають в інтернатах, маючи батьків. Причини доволі тривіальні – бідність, неможливість здобувати освіту вдома через інвалідність або особливі освітні потреби. У 5,5 тис дітей батьки позбавленні батьківських прав. Саме тому такі діти вимушені жити в інтернаті. 17,3% дітей, що проживають в інтернатах, мають інвалідність.
На перший погляд, такі заклади виглядають місцями безпеки й захисту, але реальність шокує. Одним із таких місць став навчально-реабілітаційний центр на Львівщині, де керівництво закладу прославилося тим, що замість турботи та реабілітації, здійснювало психологічне, фізичне та сексуальне насильство над дітьми, які й без того опинилися у важких життєвих обставинах. Діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти, які перебувають у складних життєвих обставинах та діти з особливими освітніми потребами опинилися в ще гірших умовах, ніж вони могли собі уявити.
Шокує, що знущання над дітьми, за яких немає кому заступитися, продовжувалися весь цей час, тоді як Національна поліція та місцеві служби у справах дітей та департаменту освіти залишалися сліпими та глухими до заяв дітей та осіб, діючих в їх інтересах, які вже півроку намагаються привернути увагу до цих жахливих знущань.
Ситуацію врятувало те, що мережею Інтернет поширилося відео, на якому зафіксовано момент побиття прутом вихованки вихователькою реабілітаційного центру та ще й на очах у інших вихованців. Шокуючий випадок дійшов до відома Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, який взяв справу під особистий контроль. А міністерка соціальної політики Оксана Жолнович заявила про важливості проведення систематичного контролю за умовами проживання дітей у подібних закладах.
Чи є цей випадок одиничним
Цей інцидент став лакмусовим папірцем, що виявив наскільки нездоровою є атмосфера у багатьох закладах, де діти вимушені жити у постійному стресі, не маючи надії на захист. Інтернати, хоча й були створені з метою забезпечити дітям базові потреби, стали місцем, де вихованці часто стикаються з емоційною ізоляцією, нестачею індивідуальної уваги, а іноді й психологічним та фізичним насильством. В таких умовах діти виростають у відриві від суспільства та сімейних цінностей, що призводить до серйозних труднощів у соціальній адаптації після досягнення повноліття.
Дослідження показують, що діти, які виховуються в інтернатах, набагато частіше страждають від емоційних та психічних розладів, мають нижчі шанси на успішну інтеграцію в суспільство та частіше стикаються з проблемами, як безробіття, безпритульність, залежності та конфлікти з законом. Вихованці не мають приватності в своєму житті. Близько 17% дітей проживають в кімнатах на 9 осіб. За них вирішують, коли їм прокидатися, що їсти та у що вдягатися, коли лягати спати та що робити протягом дня, навіть у вихідні та на канікулах. Інституційні заклади – це ізольовані громади, межі яких вихованці не мають права покидати. В уяві постає не затишний прихисток для дітей, а такий собі заклад позбавлення свободи, де дитина стає жертвою жорстокості і не має жодних прав.
Отже, діти в інтернатах наражаються на підвищений ризик насильства в порівнянні з іншими дітьми. А це пряме порушення Права дитини на захист від насильства, що закріплене в Конвенції ООН про права дитини. За даними сумної статистики, 20% випускників інтернатів мають судимість, 14% займаються проституцією, 10% протягом двох років після випуску здійснюють самогубство, і лише 10% повністю інтегруються в суспільство. Досі дивуємося чому склалася така ситуація? Ймовірно тому, що про таких дітей забули, закрили за гратами і на цьому вся турбота закінчилася. І лише після гучного інциденту на Львівщині схаменулися і усвідомили, що такі установи треба постійно контролювати. Адже такі випадки, на жаль, не поодинокі.
На Житомирщині директор інтернату уявив себе работоргівцем і віддавав дітей з розумовими вадами на важкі роботи, а оплату їх праці забирав собі. У закладі налічується 82 вихованці віком до 35 років. Всі мають важкі розумові вади і від більшості відмовились родичі. Живуть вони на пенсію в півтори тисячі гривень. 75% від неї йде на їхнє утримання, а решта до 400 грн має залишатися у користуванні вихованців. Але їх позбавили карток, і цих грошей вони не отримували.
Одеський дитячий будинок “Світанок” став сумнозвісним місцем побиття дітей. Вихованці намагалися будь-яким способом вирватися з цього будинку: одні тікали, інші, навіть, труїлися, аби потрапити до лікарні. Про всі злочини, які скоювали вихователі будинку стало відомо завдяки працівниці одеської патрульної поліції Зої Мельник, яка під час прогулянки зустріла п’ятирічну дівчинку, що була вся вкрита синцями та знаходилася без нагляду дорослих. Пізніше Зоя Мельник опублікувала на своїй сторінці в Facebook відео, на якому ця дівчинка розповіла, про всі негаразди, що коїлися за стінами дитячого будинку. Вихователі, щоб втихомирити дітей, застосовували зовсім не педагогічні методи, били їх шокерами, обливали холодною водою.
У дитячому притулку на Волині дітей за будь-яку провину саджали у карантинний відділок на місяць. Також у вихованців були зафіксовані побої з слідами крові на одежі. У притулку налічується 33 дитині віком від 3 до 18 років, переважно дівчатка. Дівчата неодноразово повідомляли вихователям про сексуальні домагання з боку брата директора, але не отримували ніякої реакції. Притулком зацікавилися правоохоронні органи лише після того, як сусіди почули крики дітей, яких били працівники закладу, та повідомили про інцидент.
Після відвідування Магальського інтернату на Буковині, де перебувають діти з інвалідністю, уповноважені органи зафіксували у дітей пролежні місячної давності. А від огляду дитячого майданчику, де всі каруселі та лавки оснащені мотузками, волосся стає дибки. Адже дітей, наче собак, прив’язували до них. Мотузки застосовували і на ліжках.
У будинку-інтернаті у Дніпрі моніторингова група Офісу омбудсмена виявила цілу низку серйозних порушень прав дітей. Дітей били, обмежували їх у русі без жодних підстав. А сам будинок-інтернат порушує всі норми санітарії.
Такі випадки показують реальну картину того, що відбувається за стінами інтернатів і реабілітаційних центрів. Діти, які вже пережили травми в сім’ях, не отримують другого шансу. Навпаки, їхні долі ламаються ще більше. Вони стають беззахисними перед жорстокою системою, яка не лише не захищає їх, а й калічить.
Замість того, щоб бути місцем порятунку, інтернати часто перетворюються на пастки, з яких діти не можуть втекти. Це нагадує клітку, де маленькі душі кричать від болю, але цей крик ніхто не чує.
Чи є вихід?
Виникає питання, як так сталося, що всі ці заклади були відкриті і отримали дозвіл на прийняття дітей, в той час як у багатьох з них панує жахлива антисанітарія, меблі не пристосовані до вікових змін дітей, а використання деяких об’єктів, взагалі, може призвести до серйозних фізичних травм через неналежний стан? Невже долі дітей втрачають інтерес для держави, в той час, коли діти втрачають батьків? Невже, хвороба чи інвалідність ставлять хрест на майбутньому дитини? Легше просто зачинити таких дітей за ґратами і робити вигляд, що їх не існує? Чому численні контролюючі органи не виявили ці жахливі випадки та не захистили дітей?
Особливої уваги потребує питання підбору персоналу до таких закладів. Звісно, що діти, які до них потрапляють, мають тяжкі долі і з ними зовсім нелегко. Для них має бути особливий підхід і безмежне любляче серце. Звісно, що не всі працівники дитячих будинків чи реабілітаційних центрів неналежно виконують свої обов’язки. Серед них зустрічається і багато відданих свої справі людей, які люблять дітей і намагаються їм всіляко допомогти. Але отакі шокуючі випадки вказують на той факт, що працівників у такі заклади приймають без належної перевірки, не встановивши, чи відсутня у них судимість, чи пройшли вони психологічну перевірку і чи мають належну освіту, аби працювати з дітьми.
Виявляючи такі інциденти, ми, на жаль, боремося вже з наслідками, а з причинами у нас державна система не працює, тому кількість таких злочинів з кожним роком все збільшується. Через закритість системи в деяких інтернатних закладах вихованці стикаються не лише з фізичним насильством від однолітків, а й сексуальним насильством від дорослих – вихователів, та навіть, директора – людей, які приходять до інтернату та інших. І виходить, що контролювати такі випадки зараз практично неможливо.
Досвід зарубіжних країн у боротьбі з насильством у дитячих будинках
Насильство у дитячих будинках — це глобальна проблема, яка існує не тільки в Україні, але і в багатьох зарубіжних країнах. Воно може бути як фізичним, так і психологічним. В деяких країнах це питання привертає велику увагу через низку скандалів, розслідувань і свідчень дітей. У багатьох країнах діють суворі закони та нормативні акти, що регулюють роботу дитячих установ. Вони включають вимоги до персоналу, їхню кваліфікацію, правила щодо поводження з дітьми, а також регулярні інспекції дитячих будинків.
Наприклад, у багатьох країнах Європи та США дитячі будинки регулярно перевіряються державними органами або незалежними організаціями. Це дозволяє запобігти систематичному насильству або виявити його на ранніх стадіях.
Освіта і постійне навчання вихователів та персоналу дитячих будинків допомагає їм уникати насильства через незнання чи неправильне трактування своїх обов’язків. У країнах, таких як Канада і Велика Британія, персонал проходить спеціалізовані тренінги з виховання дітей з травмами та методів уникнення агресивних моделей поведінки.
У багатьох країнах правозахисні організації борються за права дітей і моніторять ситуацію в дитячих будинках. Вони можуть отримувати скарги, проводити власні розслідування і виступати за покращення умов життя для дітей.
Деякі країни мають спеціальних дитячих омбудсменів або адвокатів, які захищають права дітей і допомагають їм у випадках насильства. Наприклад, у Швеції та Норвегії існує добре розвинена система захисту дітей, де омбудсмени мають право втручатися в конфліктні ситуації та забезпечувати захист прав дітей.
Незважаючи на зусилля, проблема насильства в дитячих будинках залишається актуальною, тому що її важко повністю викоренити. Однак завдяки підвищенню рівня контролю та уваги з боку суспільства та держави, ситуація в багатьох країнах покращується.
Випадок на Львівщині викликав хвилю обурення в суспільстві, але це лише верхівка айсберга. Після розголосу місцеві органи влади обіцяли розслідування та покарання винних, але чи достатньо цього, щоб захистити дітей від подібних трагедій у майбутньому?
Відповідь криється у фундаментальних змінах системи. Ми повинні не лише контролювати такі заклади, але й створювати альтернативи. Справжній захист дітей — це не ізоляція у закритих установах, а створення умов для їх розвитку в сімейних середовищах, прийомних родинах, де вони можуть відчути любов і турботу.
Суспільство повинно почути цей крик. Він не може залишитися без відповіді. Тільки разом ми зможемо змінити долі дітей, які втратили надію, і зробити так, щоб жодна дитина більше не стала жертвою насильства там, де вона мала б бути захищена.
Ми не маємо права закривати очі на цей крик у тиші. Діти, які опинилися в інтернатах, – це не статистика, а живі душі, які щодня стикаються з жорстокістю та байдужістю. Вони чекають на порятунок і допомогу, але хто їх почує? Державна система, що повинна їх захищати, ламає їхні долі, перетворюючи місця надії на пастки без виходу. Тому якщо суспільство буде мовчати, ще більше дітей залишаться в полоні цього мовчазного жаху.
