Без зв’язку, пояснень і права попрощатися: що розповіли мобілізовані з Харкова та їхні родини

Від початку повномасштабного вторгнення в Україні триває загальна мобілізація, яка залишається одним з ключових і важливих механізмів комплектування Сил оборони. Водночас зі зростанням потреби у військовослужбовцях дедалі більше уваги привертають не лише результати мобілізації, але й способи її проведення. Постійні повідомлення про можливі порушення закону під час роботи ТЦК та СП все більше викликають суспільний резонанс, адже незаконні дії окремих посадовців провокують суспільне напруження та шкодять боєздатності країни.

Останніми місяцями редакція ІА «ФАКТ» регулярно отримує звернення від громадян, які повідомляють про конфліктні ситуації, які виникають під час взаємодії з представниками ТЦК та СП. Наші журналісти поспілкувалися з харків’янами, які погодилися розповісти про власний досвід, поділитися тим, що їм довелося пережити, та пояснити, чому вони вирішили зробити свої історії публічними. Втім, наші співрозмовники попросили не розкривати їхні обличчя та особисті дані. Вони це пояснюють побоюванням можливих негативних наслідків, зокрема загострення конфліктних ситуацій або інших ризиків після оприлюднення своїх історій.

Ми не ставимо за мету робити узагальнення щодо діяльності всієї системи територіальних центрів комплектування чи оцінювати роботу всіх її працівників. Натомість, вважаємо своїм професійним обов’язком висвітлювати суспільно важливі теми, надавати можливість висловлюватися людям, які заявляють про можливі порушення їхніх прав, та сприяти відкритому суспільному діалогу щодо питань, які сьогодні хвилюють українців.

Першим співрозмовником редакції ІА «ФАКТ» став 25-річний Семен, день народження якого став подією, яка розділила його життя на до і після.

«У день, коли мені виповнилося 25 років, ми з друзями вирішили відмітити це свято. У якийсь момент до приміщення зайшли працівники ТЦК. Все сталося дуже швидко… Мене почали силоміць витягувати на вулицю, я намагався чинити опір, але мене просто скрутили.

Один з друзів встиг зателефонувати моєму батькові. Він одразу зв’язався з адвокатом і поїхав за мною. Батько приїхав майже відразу, однак допомогти вже не зміг. Каже, що мене фактично силою заштовхали до автомобіля, а коли він спробував їхати слідом, інші автомобілі ТЦК перегородили йому дорогу. Його самого, наскільки мені відомо, відштовхнули й застосували силу, щоб він не міг продовжити переслідування.

Після цього декілька днів рідні не знали, де я перебуваю. Телефон мій відібрали, зв’язку теж не було. Лише згодом мені вдалося вперше повідомити, що зі мною все гаразд. На той момент я вже пройшов ВЛК й фактично став військовослужбовцем.

Чесно кажучи, тоді я зрозумів, що назад дороги вже немає. Найбільше боліло навіть не це, а те, що все сталося саме так, без можливості попрощатися з рідними, без права самому прийняти рішення чи хоча б сказати кілька слів близьким.

Я пам’ятаю лише одну думку, яку тоді сказав сам собі: “Ну, хоча б так потраплю у свою рідну Костянтинівку…”», – розповів Семен.

Ми також поспілкувалися з батьком Семена. Він одним з перших прибув на місце події після дзвінка від друзів сина, та до останнього намагався знайти можливість допомогти йому.

«Того вечора мені зателефонував синів товариш і сказав лише кілька слів: “Швидше приїжджайте, Семена забирають”. Я одразу сів за кермо, дорогою зв’язався з адвокатом, який пояснював мені, як правильно діяти в цій ситуації. Я їхав настільки швидко, наскільки це було можливо.

Коли я прибув на місце, вже побачив, як Семена посадили до буса. Я намагався їхати за ним, сподіваючись не втратити його з поля зору й дочекатися адвоката, однак дорогою мені перегородили рух інші автомобілі ТЦК. У той момент я зрозумів, що більше не знаю, куди везуть мого сина.

Після цього для нашої родини настали найважчі дні. Ми не могли зв’язатися із Семеном, не знали, де він перебуває і що з ним відбувається. Лише через кілька днів він вперше вийшов на зв’язок. Але тоді вже було запізно — він повідомив, що вже служить.

Я дуже переживав за нього, але найбільше мене здивувала його реакція. Попри все, він не озлобився й навіть спробував підтримати нас. Я ніколи не забуду його слова: “Ну, хоча б так потраплю у свою рідну Костянтинівку…”. У цій фразі було стільки болю, і водночас стільки любові до свого дому, що мені досі важко про це говорити».

Наступною історією, якою з нами поділилися, стала розповідь працівника станції технічного обслуговування.

«Ми із сином багато років працюємо на сімейній станції технічного обслуговування. Наша діяльність пов’язана з офіційним дилерським сервісом Mitsubishi, тому, за нашими документами, ми маємо бронювання від мобілізації. Того дня ми, як і завжди, поїхали за автозапчастинами. Це була звичайна робоча поїздка, яка мала закінчитися за кілька годин, але дорогою нас зупинили представники ТЦК.

Ми намагалися пояснити, що маємо відповідні документи, однак можливості спокійно надати пояснення чи дочекатися перевірки документів нам не дали. Нас викинули з нашого авто, посадили до буса та повезли.

Через кілька днів цієї каторги, бо мені вже 62 роки, мене відпустили. Сина ж я так і не побачив. Відтоді минуло вже два тижні. Зв’язку з ним практично немає. Лише з чужих слів нам стало відомо, що він може перебувати в одному з навчальних центрів на території Дніпропетровської області.

Перед тим, як зв’язок остаточно обірвався, ми встигли лише коротко поспілкуватися у відеозв’язку через Тelegram. Побачивши сина, я помітив на ньому численні тілесні ушкодження. Що саме сталося, я не знаю, адже повноцінно поговорити з ним ми так і не змогли. Зараз наша родина живе лише очікуванням і сподівається якнайшвидше почути його», – розповів Анатолій.

Історії, подібні до цієї, ще раз демонструють, наскільки важливими є оперативна перевірка кожного повідомлення про можливі порушення та забезпечення законності під час проведення мобілізаційних заходів. Для родин, які втрачають зв’язок з близькими, навіть кілька днів невідомості стають важким психологічним випробуванням.

Наступним нашим співрозмовником став 23-річний Дмитро – масажист одного з реабілітаційних центрів.

«Я працював масажистом у реабілітаційному центрі. Щодня допомагав військовим і цивільним, які проходили відновлення після травм, аварій, операцій. Чесно кажучи, я ніколи не думав, що одного дня сам настільки різко зміню своє життя. В мене були звичайні плани — робота, дівчина, ми вже говорили про весілля, хотіли створити сім’ю, залишитися жити у Дніпропетровській області та просто будувати своє майбутнє.

Після завершення робочого дня мене зупинили представники ТЦК та СП. Я намагався пояснити свою ситуацію, показати документи, та повідомити, що маю право на відстрочку. Частину документів у мене, забрали для перевірки, а мені сказали повернутися з рештою. Саме це дало мені лише один день, щоб побачити близьких, привести до ладу документи й морально усвідомити, що життя може змінитися вже завтра.

Пам’ятаю, як тоді спробував пожартувати, хоча всередині було зовсім не до сміху. Я сказав: “Схоже, мій час настав… Хоча, як на мене, ще трохи зарано.”

Я не тікав і не збирався ховатися. Просто хотів, щоб все відбувалося відповідно до закону. Але коли зрозумів, що дороги назад вже майже немає, почав думати не про себе, а про те, чим можу бути корисним. Якщо вже доведеться служити, хочу стати парамедиком. Я вмію працювати з людьми, знаю, як допомагати тим, кому боляче. Можливо, саме там мої знання врятують чиєсь життя.

Дуже шкода лише, що все сталося саме так. Хотілося, щоб перед таким важливим кроком у житті людина мала можливість попрощатися з рідними, обійняти наречену й поставити крапку в тому житті, яке вона прожила до цього», – розповів Дмитро.

Кожна з трьох історій є особистим свідченням конкретної людини зі своїми обставинами, переживаннями та баченням подій. Незалежно від ставлення до мобілізації, саме законність процедур, повага до людської гідності та можливість бути почутим залишаються тими принципами, від яких значною мірою залежить рівень суспільної довіри навіть в найскладніший для країни час.

Ще одним нашим співрозмовником став 35-річний волонтер Олексій. До початку військової служби він займався гуманітарною допомогою та підтримував військових і цивільних з перших місяців повномасштабної війни.

«Я родом зі Львова. З початку повномасштабного вторгнення не залишився осторонь і став волонтером. Ми возили гуманітарну допомогу, підтримували військових, допомагали цивільним, які опинилися у найважчих умовах. Я ніколи не думав, що моя допомога країні одного дня зміниться на зовсім інший шлях.

Під час однієї з перевірок мене доставили до територіального центру комплектування, після чого я був залучений до проходження подальших процедур. Чесно кажучи, морально я до цього не був готовий. Здавалося, що ще вчора я допомагав іншим збирати необхідне спорядження, а сьогодні вже сам опинився по інший бік цієї історії.

Зараз я проходжу навчання в одному з навчальних центрів у Запорізькій області. Попереду — підготовка, новий етап життя і повна невизначеність. Найважче для мене – не фізичні навантаження, а думки про сім’ю. Вдома на мене чекають дружина та двоє дітей, а зовсім скоро має народитися третя дитина. Найбільше болить те, що зараз я не поруч з ними саме тоді, коли вони потребують мене найбільше.

Я не відмовлявся допомагати своїй країні й не перестану цього робити. Просто мені хотілося, щоб у кожної людини була можливість пройти цей шлях з дотриманням всіх передбачених законом процедур і з повагою до її життєвих обставин. Втім, цього немає. Я дуже сподіваюся, що після народження третьої дитини з’явиться можливість скористатися передбаченими законом правами, хоча сьогодні найбільше хочу лише одного — щоб моя сім’я була в безпеці, а ця війна нарешті закінчилася», – каже Олексій.

Історія Олексія завершує цикл особистих свідчень, зібраних редакцією ІА «ФАКТ». Кожна з них відображає індивідуальний досвід конкретної людини та її родини. Незалежно від різних поглядів на мобілізацію, дотримання законних процедур, повага до людської гідності та належний розгляд кожної конкретної ситуації залишаються важливими умовами суспільної довіри в умовах воєнного стану.

Історії, зібрані журналістами ІА «ФАКТ», є особистими свідченнями наших співрозмовників і відображають їхнє бачення пережитих подій. Водночас, подібні розповіді останніми роками дедалі частіше стають предметом широкого суспільного обговорення, адже питання мобілізації торкається практично кожної української родини.

В умовах повномасштабної війни держава потребує постійного поповнення Сил оборони України, однак реалізація мобілізаційних заходів повинна відбуватися виключно у межах законодавства та з дотриманням конституційних прав громадян.

Можливі порушення під час проведення мобілізаційних заходів потребує не емоційних оцінок чи поспішних висновків, а об’єктивної перевірки правоохоронними органами. Якщо такі факти підтверджуються, вони повинні отримувати належну правову оцінку відповідно до чинного законодавства. Якщо ж ні — суспільство також має право знати результати перевірок. Лише відкритість державних інституцій, прозорість процедур та невідворотність реагування на кожне звернення здатні зміцнювати довіру громадян до системи мобілізації та до держави загалом.

Ми й надалі висвітлюватиме суспільно важливі теми, залишаючись відкритими до конструктивного діалогу для всіх бажаючих.

Анна Беженська