Кількість пенсіонерів в Україні стрімко зменшується: виживання літніх людей як вирок соціальній політиці
Українська пенсійна система непомітно досягла своєї критичної межі, втративши майже 200 тисяч отримувачів виплат лише за перші шість місяців року. За статистикою скорочення кількості пенсіонерів до історичних 9,98 мільйона приховується моторошна реальність, де мільйони літніх людей опинилися на межі фізичного виживання, змушені щодня робити вибір між найпростішими продуктами харчування та життєво необхідними ліками. Поєднання наслідків війни, вимушеної евакуації, високої смертності та жорстких законодавчих бар’єрів розірвало базовий суспільний договір між державою та тими, хто все життя віддав праці. Опинившись віч-на-віч із мізерними виплатами, що в рази поступаються європейським стандартам, українські пенсіонери стали найвразливішою верствою населення, чиє згасання оголює глибоку системну кризу всієї країни.
Пенсійна система на межі: чому Україна стрімко втрачає літнє населення
Загалом за чотирирічний період система втратила близько 6,9% свого складу, адже ще у 2022 році державні виплати отримували понад 10,79 мільйона громадян. Основний удар припав на наймасовішу категорію, тобто тих, хто отримує пенсію за віком. На цьому тлі протилежну динаміку показують виплати по інвалідності. Це єдина група, де спостерігається чисельне зростання порівняно з початком повномасштабного вторгнення: від 1,48 мільйона осіб у квітні 2022 року до понад 1,49 мільйона у квітні 2026 року, хоча відносно показників 2025 року тут також зафіксоване незначне коливання вбік зменшення.
Структура самих виплат оголює глибоку майнову розшарованість серед літніх людей. Середній показник по країні становить 7 273 гривні, проте за цією цифрою ховається сувора реальність, де кожному четвертому пенсіонеру доводиться виживати приблизно на 3,5 тисячі гривень на місяць. Тільки третина громадян, а це близько 3,2 мільйона осіб, отримує суми, що перевищують середньостатистичну позначку, і лише 1,5 мільйона з них мають забезпечення понад 20 тисяч гривень. Географія матеріального стану традиційно прив’язана до економічної активності регіонів. Виплати, вищі за загальнонаціональний рівень, отримують мешканці лише 7 областей. Беззаперечним лідером залишається столиця із середнім показником 9 901 гривня, що на 36% перевищує загальнодержавний орієнтир, далі йдуть Донеччина з 8 990 гривнями (+24%) та Луганщина з 8 752 гривнями (+20%).
Водночас на іншому полюсі опинилися західні області: на Тернопільщині середня пенсія сягає лише 5 657 гривень (на 22% нижче середнього), на Чернівеччині — 5 839 гривень (менше на 20%), а на Закарпатті — 5 918 гривень (мінус 19%). Щоб перекрити брак коштів, 2,8 мільйона осіб, тобто 28% від загальної кількості, продовжують офіційно працювати, отримуючи в середньому 7 994 гривні.
Таке масштабне та стрімке скорочення кількості пенсіонерів до історичного мінімуму зумовлене поєднанням кількох руйнівних чинників. Першочергову роль відіграли наслідки повномасштабної війни та тимчасова втрата територій. Мільйони громадян були змушені шукати прихистку за кордоном, і вагому частку серед них становили жінки похилого віку, які після евакуації до країн Євросоюзу призупинили отримання українських виплат або повністю перейшли на місцеве соціальне забезпечення. Одночасно чимала кількість літніх людей залишилася на окупованих землях, де через знищення банківської інфраструктури, неможливість дистанційного обслуговування та вимушений перехід на російські грошові допомоги вони виявилися відрізаними від українського реєстру.
Другим потужним чинником стала висока смертність, зумовлена як спадщиною пандемії COVID-19 2020–2022 років, яка суттєво послабила старше покоління, так і безпосереднім впливом бойових дій. Окрім прямих цивільних втрат від обстрілів, величезну роль відіграли постійний важкий стрес, брак ліків, регулярні відключення електроенергії та ускладнений доступ до медичних закладів. До того ж спрацювали законодавчі важелі пенсійної реформи 2017 року, за якими вимоги до обов’язкового страхового стажу для виходу на пенсію у 60 років щороку зростають і у 2026 році досягли позначки 33 роки.
Не маючи такої кількості відпрацьованих років, люди змушені відкладати оформлення виплат до 63 чи 65 років, що суттєво стримує поповнення системи новими пенсіонерами. Свій внесок зробила й демографічна хвиля середини 1960-х років, адже нині пенсійного віку досягає покоління, народжене в період початкового зниження народжуваності після повоєнного сплеску. Наостанок, суттєве коригування списків відбулося завдяки цифровізації та верифікації баз даних Міністерства фінансів та Пенсійного фонду, що дозволило видалити застарілі записи, виявити «мертві душі» та припинити виплати тим, хто довго не забирав кошти або не пройшов обов’язкову ідентифікацію.
Найбільш критичним елементом, який прискорює втрату населення похилого віку, є фінансовий бар’єр у доступі до медичного обслуговування. Державна програма «Доступні ліки» компенсує лише обмежений перелік препаратів від астми, діабету та базових серцево-судинних недуг, залишаючи за дужками дорогі сучасні засоби для лікування онкології чи відновлення після інсультів. Зіштовхуючись із мізерним місячним бюджетом, самотні люди змушені робити вибір між купівлею продуктів харчування та необхідними медикаментами, через що вони самовільно зменшують дозування або переривають курс, провокуючи смертельні ускладнення.
Ситуація у стаціонарах додатково ускладнюється хронічним недофінансуванням медичної галузі, через що формально безкоштовна Програма медичних гарантій не захищає пацієнтів від реальних витрат. Під час госпіталізації літні люди отримують розлогі списки витратних матеріалів та ліків для самостійної купівлі, а вартість складних операцій вимірюється десятками тисяч гривень, змушуючи пенсіонерів без підтримки родичів просто відмовлятися від лікування та залишатися вдома.
Без належного догляду люди залишаються прикутими до ліжка, швидко згасаючи від застійних пневмоній та тромбозів. Відсутність коштів перекриває шляхи й до банальної профілактики, адже через неможливість оплатити приїзд до обласних лікарень чи супутні обстеження, важкі кардіологічні та онкологічні патології виявляють вже на останніх стадіях, коли медицина залишається безсилою.
Прірва, яку не списати на курс валют: як влаштоване життя літніх людей в Україні та за кордоном
В свою чергу у країнах ЄС та США за період із 2021 по 2026 рік чисельність пенсіонерів відчутно зросла. Основною рушійною силою цієї тенденції стало масове завершення трудової діяльності поколінням «бейбі-бумерів», тобто людей, народжених між 1946 та 1964 роками, що в поєднанні зі зростанням загальної тривалості життя сформувало стійку тенденцію до старіння суспільства. Навіть тимчасове підвищення рівня смертності під час пандемії COVID-19 у 2020–2021 роках не змогло компенсувати високу динаміку поповнення лав пенсіонерів.
У США група громадян віком від 65 років випереджає за темпами зростання всі інші вікові категорії. Якщо у 2020 році ця демографічна група налічувала 55,8 мільйона осіб, то до 2026 року її чисельність наблизилася до межі 60–61 мільйона, а розрахунки Бюро перепису населення США вказують на те, що вже до 2030 року пенсіонером стане кожен п’ятий житель країни.
Схожі за масштабом процеси розгортаються на території ЄС, де станом на 2026 рік понад 27,5% населення отримують пенсійні виплати за віком, інвалідністю чи у зв’язку з втратою годувальника. У Німеччині, яка утримує статус найстарішої країни блоку за абсолютною кількістю літніх людей, чисельність громадян віком понад 65 років перевищила 18,5 мільйона осіб, підвівши частку пенсіонерів до позначки близько 26%.
В Італії, чия демографічна структура належить до найстаріших у світовому масштабі, частка отримувачів пенсій досягла 29,7%, демонструючи стабільне збільшення попри кризові спалахи смертності на початку десятиліття. Франція зіткнулася з часткою пенсіонерів у 27,2%, що змусило уряд наважитися на непопулярне підвищення пенсійного віку з 62 до 64 років задля збереження фінансової стійкості системи. Окреме місце в цій статистиці посідає Люксембург, де частка отримувачів різних типів пенсій сягнула рекордної для ЄС позначки у 34,9%, що пояснюється специфікою місцевого обліку та високим рівнем залучення іноземної робочої сили.
Фінансове становище українських пенсіонерів у порівнянні з їхніми однолітками із Заходу демонструє глибоку системну прірву, яка виходить далеко за межі звичайного субоптимального конвертування валют. Якщо перевести щомісячні державні виплати в українську гривню за поточним курсом, то вітчизняні 7 273 гривні виглядають вкрай скромно поруч з польськими еквівалентами на рівні 38 500 гривень чи німецькими показниками, що сягають позначки у 75 100 гривень.
Ще вищі виплати демонструє Італія, де середня пенсія становить близько 80 000 гривень. Французькі пенсіонери отримують виплати, співмірні з 77 600 гривень. Абсолютним же лідером ЄС є Люксембург, де середня щомісячна виплата пенсіонерам сягає вражаючих 130 000–150 000 гривень. Американська система соціального забезпечення за стандартними програмами гарантує щомісячний дохід у районі 92 700 гривень.
Реальна якість життя за цими цифрами визначається не стільки номінальним обсягом грошової маси, скільки купівельною спроможністю залишкового капіталу після покриття обов’язкових витрат. Навіть з урахуванням високих цін на оренду житла, комунальні послуги та побутову сферу в розвинених країнах, західний пенсіонер залишає у своєму розпорядженні чисту суму, яка суттєво перевищує будь-який середній український бюджет. Наприклад, у Німеччині після оплати житлово-комунальних послуг, які рідко перевищують 350 євро, у людини залишається достатньо коштів не лише на побут, а й на відвідування спеціалізованих університетів для літніх людей або клубів за інтересами.
В Італії, попри високу вартість комунальних тарифів у зимовий період, пенсіонери мають змогу активно вести соціальне життя на міських площах та фінансово підтримувати молодші покоління родини. А в Люксембурзі купівельна спроможність пенсії покриває базовий прожитковий мінімум більш ніж удвічі, створюючи найвищий рівень фінансово-матеріальної захищеності в Європі. Саме цей суттєвий фінансовий буфер дозволяє літнім людям у Європі та США фінансувати власне дозвілля, регулярно подорожувати та забезпечувати себе якісним харчуванням без огляду на дрібну економію.
Основна причина такої нерівності криється в самій архітектурі пенсійних систем, адже українська модель досі критично залежить від єдиного солідарного джерела. Натомість у західних економіках державна виплата виступає лише базовим фундаментом, який доповнюється особистими накопичувальними рахунками, корпоративними пенсійними програмами, інвестиціями в цінні папери та диверсифікованою нерухомістю.
У Німеччині класична трирівнева система (державна, виробнича та приватна) спирається на тривалий трудовий стаж та внески протягом усього життя, а також пропонує пільги для вдів чи вдівців (отримання до 55–60% пенсії померлого партнера – ред.). В Італії модель тісно прив’язана до розміру внесків протягом трудової кар’єри, гарантуючи високий рівень заміщення попереднього заробітку.
У Люксембурзі потужність системи забезпечується перерозподілом багатства високорозвиненої фінансової економіки, де державні гарантії підкріплені щедрими соціальними бонусами. До того ж іноземні пенсіонери спираються на розгалужену мережу адресного соціального захисту, включаючи спеціалізовані медичні програми на зразок Medicare у США чи адресні субсидії на ліки та житло в країнах Європейського Союзу.
Українська статистика додатково приховує глибокий внутрішній дисбаланс, оскільки офіційний середній показник виплат помітно викривлений наявністю високих спецпенсій для колишніх суддів, прокурорів чи силових урядовців. Більша частина звичайних українських громадян похилого віку фактично змушена виживати на суми, які не перевищують 5 000 гривень на місяць. Тим часом у західній практиці існує інший нюанс, який полягає в обов’язковому оподаткуванні пенсійних доходів у разі перевищення визначених законодавством річних лімітів. Попри ці податкові вилучення, західна модель гарантує літнім людям стабільність, тоді як українська солідарна система залишає пенсіонерів на межі виживання.
Систематичне знецінення праці літніх людей та занепад соціальної інфраструктури виносять вирок нинішній соціальній політиці, яка фактично розірвала суспільний договір між поколіннями. Люди, які сьогодні опинилися за межею бідності, все своє життя працювали на благо держави: розбудовували інфраструктуру, створювали і працювали все життя на підприємствах, сплачували податки та виховували нові покоління. В результаті, на схилі віку вони залишилися сам на сам із жахливим вибором — купити шматок хліба чи життєво необхідні ліки. Держава, якій вони віддали свої найкращі роки та здоров’я, фактично штовхає їх на повільне вимирання через хронічне недофінансування медицини та мізерні виплати.
Сучасному поколінню влади слід замислитися над тим, яке майбутнє чекає на українців та них самих. Якщо державна політика й надалі ігноруватиме базове право людини на гідну старість, медичну допомогу та реабілітацію, можновладці закладають фундамент власного майбутнього. Вони ризикують опинитися в країні, де на них чекає така сама доля. Ставши жертвами власного цинізму, вони опиняться в занепадаючій державі, де соціальна система остаточно зруйнується.
Юлія Вірич
