Покоління української бездомності змінюється. Якщо донедавна суспільство пов’язувало життя на вулиці переважно із залежностями, сімейною деградацією чи багаторічною бідністю, то сьогодні дедалі більше людей опиняються без житла через війну. Нове дослідження соціологічної групи “Рейтинг”, благодійного фонду “Деполь Україна” та Інституту демографії НАН України показує: майже половина випадків втрати житла пов’язана саме з бойовими діями та окупацією. Це означає, що бездомність перестає бути проблемою окремої соціальної групи і поступово стає одним із довгострокових наслідків війни.
Ці цифри означають не лише висхідну динаміку сумної статистики. Вони свідчать про появу нової категорії бездомності, породженої війною. Для соціальної політики це виклик, з яким Україна ще не стикалася.
Війна створює інший портрет бездомності
Дослідження показує, що головною причиною втрати житла стали саме воєнні дії – 46%. Конфлікти в родині, які раніше вважалися одним із найпоширеніших чинників, тепер становлять лише 22%, ще 12% припадають на випадки шахрайства з нерухомістю.
Фактично війна створила новий соціальний прошарок людей, які ще кілька років тому мали власні квартири, стабільну роботу, сім’ї та звичайний спосіб життя. Частина з них пережила руйнування житла. Інші не можуть повернутися до своїх міст через окупацію або близькість до лінії фронту. Для багатьох внутрішнє переміщення поступово перетворюється на багаторічне існування без постійного дому.
Особливість цієї групи полягає в тому, що вона майже непомітна. Людина може виглядати доглянуто, працювати, тимчасово жити у знайомих або винаймати ліжко в гуртожитку, але фактично не мати власного житла і жодних перспектив його відновити.
Саме тому експерти говорять про розмиття меж між традиційною бездомністю та тією, що виникла внаслідок війни.
Соціальний портрет бездомності також змінюється. Серед людей без постійного житла переважають чоловіки (69%), а найчисленнішу вікову групу становлять особи віком від 41 до 59 років (46%). Майже дві третини перебувають без житла понад два роки, що свідчить про тривалий характер проблеми. Найуразливішими категоріями залишаються внутрішньо переміщені особи (40%), люди з інвалідністю (33%) та самотні люди похилого віку (28%).
Водночас працівники соціальних служб відзначають зростання кількості звернень від ветеранів. Дещо змінився і гендерний баланс: хоча жінки, як і раніше, становлять меншість серед бездомних, їх стало звертатися по допомогу більше, ніж чоловіків. Одним із можливих пояснень є те, що частина чоловіків мобілізаційного віку уникає соціальних центрів через побоювання перевірки документів.
Стереотипи більше не пояснюють реальність
Чи не найцікавіший результат дослідження – розрив між суспільними уявленнями та реальним досвідом людей.
Сім із десяти українців вважають, що головною причиною бездомності є алкогольна або наркотична залежність. Водночас серед самих бездомних 63% ніколи не стикалися з алкогольною залежністю, а 92% – з наркотичною. Це не означає, що проблема залежностей відсутня. Проте дослідження показує іншу закономірність: у багатьох випадках вони виникають уже після втрати житла. Людина опиняється без постійного місця проживання, втрачає роботу, соціальні контакти, можливість нормально лікуватися, і саме тоді зростає ризик розвитку залежностей.
Така послідовність принципово змінює підхід до проблеми. Якщо залежність є наслідком життєвої катастрофи, то боротьба лише з її проявами не повертає людину до нормального життя.
Показово й те, що 86% опитаних хотіли б змінити своє становище. Найважливішими потребами вони називають постійне житло, можливість працювати та медичну допомогу. Майже шість із десяти готові дотримуватися жорстких умов соціального житла: офіційно працевлаштовуватися, сплачувати оренду та перебувати під соціальним супроводом.
Це ще один аргумент проти поширеної думки, що бездомність є наслідком небажання людини змінювати власне життя.
Невидима статистика
Оцінити масштаби бездомності сьогодні надзвичайно складно.
За результатами дослідження, в Україні може бути від 57 до 121 тисячі бездомних людей. Але самі автори наголошують: якщо врахувати тих, хто не звертається до спеціалізованих центрів, реальна кількість людей без постійного житла може перевищувати мільйон.
На перший погляд, така різниця виглядає суперечливою. Насправді йдеться про різні категорії людей.
Офіційна статистика переважно охоплює тих, хто користується притулками або соціальними службами. Проте існує велика група людей, які постійно змінюють місце проживання, мешкають у друзів чи родичів, винаймають найдешевше тимчасове житло або живуть у напівзруйнованих будівлях. Формально вони не завжди потрапляють до категорії бездомних, хоча фактично не мають власного дому.
Війна значно збільшила саме цю приховану частину проблеми.
Робота без дому майже не рятує
Близько 78% бездомних не мають роботи. Водночас кожен п’ятий усе ж працює – тимчасово або постійно. Найчастіше це низькооплачувана фізична праця: прибирання територій, допомога по господарству, охорона об’єктів, збирання вторинної сировини.
Сам факт працевлаштування вже не гарантує повернення до звичайного життя. Без постійної адреси, документів або реєстрації людині складніше отримати офіційну роботу, укласти договір оренди чи відкрити банківський рахунок. Через це формується замкнене коло: відсутність житла обмежує доступ до стабільної роботи, а нестабільний дохід не дозволяє повернути собі житло.
У воєнний час цей механізм стає ще жорсткішим через загальне скорочення ринку праці та подорожчання оренди.
Нові групи ризику
Окрему увагу дослідники звертають на зміни серед тих, хто звертається до притулків.
Після початку повномасштабної війни працівники соціальних установ дедалі частіше зустрічають ветеранів. Дослідження не свідчить про масове явище, однак експерти вже фіксують нову тенденцію.
Причини можуть бути різними: тривале лікування після поранень, труднощі з працевлаштуванням, психологічні травми, конфлікти в родині або втрата житла. Усе це створює ризики, які можуть проявитися повною мірою вже після завершення бойових дій.
Досвід інших країн показує, що соціальні наслідки війни нерідко стають помітними лише через кілька років після її закінчення. Саме тоді накопичуються економічні проблеми, вичерпуються сімейні ресурси підтримки, а тимчасові рішення перестають працювати.
Найважче – повернути людину до суспільства
Опитування демонструє ще одну важливу суперечність.
89% українців називають бездомних повноправними членами суспільства. Проте лише 14% вважають, що суспільство справді ставиться до них позитивно.
Експерти пов’язують це з прихованою стигматизацією. Люди без житла нерідко стикаються з упередженим ставленням у державних установах, медичних закладах або під час оформлення документів. Зовнішній вигляд, відсутність документів чи незнання бюрократичних процедур перетворюються на додаткові бар’єри, які ускладнюють повернення до нормального життя.
У результаті людина втрачає не лише житло, а й доступ до тих інструментів, які могли б допомогти його відновити.
Виклик, який залишиться після війни
Бездомність в Україні вже не можна розглядати як проблему окремої соціально вразливої групи. Вона дедалі більше пов’язана з війною, руйнуванням житла, тривалим переміщенням населення та виснаженням економічних можливостей родин.
Якщо раніше соціальна політика здебільшого реагувала на вже сформовану бездомність, то тепер дедалі важливішим стає запобігання її поширенню. Йдеться не лише про будівництво нового житла чи розвиток мережі притулків. Не менш важливо створити умови, за яких люди, які втратили дім через війну, не випадатимуть із ринку праці, системи охорони здоров’я та соціальної підтримки.
Дослідження показує, що сьогодні бездомність в Україні дедалі рідше має знайоме обличчя. Вона стає менш помітною, але від цього не менш масштабною. І саме ця непомітність може виявитися одним із найсерйозніших соціальних викликів повоєнного відновлення країни.
