24 жовтня світ відзначає Міжнародний день Організації Об’єднаних Націй — структури, яку створили в якості головного запобіжника світовим війнам, для підтримки миру та міжнародної безпеки. Однак вона з часом перетворилася на громіздкий дипломатичний механізм з безмежними можливостями, сотнями установ, штаб-квартирами по всьому світу й стабільним фінансуванням, яке щороку обчислюється мільярдами доларів. Проте, попри величезні ресурси, численні миротворчі місії й нескінченні резолюції, її вплив дедалі більше нагадує тінь минулої надії. І щораз, коли світ занурюється у чергову війну, Організація Об’єднаних Націй демонструє найгучнішу зі своїх функцій — вміння висловлювати «глибоке занепокоєння», не зупиняючи жодного конфлікту.
Історія створення ООН
Історія створення Організації Об’єднаних Націй – найамбітнішого проєкту міжнародної дипломатії – почалася не з дипломатичних кабінетів і підписаних документів, а відчаю людства, яке вийшло з Другої світової війни знекровленим, морально спустошеним і переконаним, що якщо не створити нову систему міжнародної безпеки, третя війна стане лише питанням часу. На уламках старого світу в 1945 році народилася ідея об’єднати держави за принципом відповідальності, щоб спільними зусиллями підтримувати мир, розвивати співпрацю і не допустити повторення глобальної катастрофи.
Ідея ООН мала свої глибокі історичні корені, адже спроба створити міжнародний механізм колективної безпеки вже існувала раніше — після Першої світової війни у вигляді Ліги Націй. Тодішній американський президент Вудро Вільсон бачив у ній шанс закласти нову політичну мораль, де дипломатія витіснить війну. Проте Ліга Націй, створена у 1919 році, не витримала випробувань реальністю. Її члени не змогли зупинити японську агресію в Маньчжурії у 1933 році, не відреагували на напад Італії на Абіссинію в 1936-му, не запобігли громадянській війні в Іспанії, а потім безпорадно спостерігали за тим, як Німеччина анексує Австрію, розчленовує Чехословаччину і розпалює нову світову війну. Коли Ліга остаточно втратила вплив і замовкла, стало очевидно, що гарні наміри без реальної сили не здатні стримати агресора.
Саме цей гіркий досвід і став поштовхом до створення нової організації, яка мала виправити помилки попередниці. У червні 1945 року в Сан-Франциско відбулася конференція держав-переможниць у Другій світовій війні, де зібралися делегати 50 країн, щоб виробити принципи майбутньої системи колективної безпеки. 26 червня вони підписали Хартію Організації Об’єднаних Націй, яка набула чинності 24 жовтня 1945 року — дату, що вважається днем народження ООН. Того ж дня до організації приєдналася Польща, яка брала участь у роботі конференції, але не змогла підписати документ у день його прийняття через внутрішньополітичні обставини. Отже, на момент фактичного створення Організації Об’єднаних Націй держав-засновниць стало 51, і ця цифра закріпилася в офіційних документах як історична.
Українська РСР була однією з країн-засновниць, її участь мала особливе значення. Україна втратила понад вісім мільйонів людей у війні, і світ визнав право її голосу на міжнародній арені. Для цього спеціально створили Міністерство закордонних справ Української РСР, а українські дипломати взяли безпосередню участь у формуванні тексту Статуту. Разом з представниками інших держав вони закладали фундамент, на якому мала стояти вся повоєнна архітектура миру.
ООН побудували як складну, багаторівневу систему стримувань і противаг, у межах якої жодна країна не мала би абсолютного домінування. Метою її створення було підтримання миру та міжнародної безпеки, розвиток співробітництва між державами, а також розв’язання міжнародних проблем в економічній, соціальній та гуманітарній сферах. Її основою стали шість головних органів: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Секретаріат, Міжнародний суд у Гаазі, Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР) та Рада з опіки, яка нині припинила свою діяльність. Генеральна Асамблея зібрала всі держави-члени, і кожна з них отримала рівне право голосу — це мало символізувати рівність народів.
Асамблея ухвалює резолюції, затверджує бюджет і визначає напрями політики. Рада Безпеки, навпаки, зосередила в собі реальну владу: вона відповідає за підтримку миру, може вводити санкції, ухвалювати рішення про миротворчі операції та навіть про застосування сили. До її складу входять 15 держав, з яких п’ять мають статус постійних членів — США, Велика Британія, Франція, Китай і Радянський Союз (зараз РФ) — та право вето, яке дозволяє їм блокувати будь-яке рішення. Решта десять обираються на дворічний термін. Генеральний секретар керує Секретаріатом і виконує роль політичного координатора, а Міжнародний суд у Гаазі розглядає спори між державами. ЕКОСОР займається економічними й соціальними питаннями, координує діяльність десятків спеціалізованих установ — від Всесвітньої організації охорони здоров’я до ЮНЕСКО, від МАГАТЕ до ЮНІСЕФ.
ООН від самого початку намагалася бути не просто клубом урядів, а системою, яка об’єднує нації в єдину мережу гуманітарних, економічних і культурних ініціатив. Вона має шість офіційних мов — англійську, французьку, іспанську, російську, китайську та арабську. П’ять з них затвердили ще у 1945 році, а арабська стала офіційною у 1973-му. Водночас у роботі Секретаріату використовуються переважно англійська та французька мови. Цей багатомовний статус відображає ідею глобального представництва — символ того, що жодна культура не повинна залишатися осторонь світового діалогу.
Проте, крім політичної та гуманітарної місії, ООН має і власні цікаві особливості: Статут ООН складається з 8778 слів, організація володіє власною поштовою службою, випускає офіційні марки, які використовуються у її відділеннях у Нью-Йорку, Відні та Женеві. Це єдиний випадок у світі, коли міжнародна установа має право на власну поштову емісію.
Протягом десятиліть ООН стала ареною для безлічі дипломатичних баталій і символічних моментів. Найдовший виступ в історії організації тривав 4 години 29 хвилин, його виголосив кубинський лідер Фідель Кастро у 1960 році, коли з трибуни ООН звинувачував США у колоніалізмі та подвійних стандартах. Наймасштабніша миротворча операція відбулася у Дарфурі (Судан), де діяло понад 26 тисяч миротворців з метою спроби втримати баланс там, де держава вже не здатна гарантувати безпеку власним громадянам. Крім того, ООН неодноразово ставала майданчиком для рішень, які визначали історію — в її залі обговорювали план поділу Палестини у 1947 році, ухвалювали рішення про засудження апартеїду в Південній Африці, визнавали незалежність нових держав після розпаду колоніальних імперій.
З роками система ООН розрослася до колосальних масштабів. До неї входить 193 країни — майже весь світ, за винятком кількох територій, які з різних причин залишаються поза її межами. У 2011 році останнім до організації приєднався Південний Судан. За десятиліття існування ООН ухвалила тисячі резолюцій, створила сотні програм, що охоплюють практично всі сфери — від ліквідації голоду й бідності до боротьби з насильством над жінками. Вона виступає посередником у конфліктах, координує гуманітарну допомогу, встановлює міжнародні стандарти у сфері прав людини, охорони довкілля, культури, освіти. Водночас під її егідою було прийнято Загальну декларацію прав людини 1948 року, яка стала моральним фундаментом усієї сучасної системи міжнародного права.
Втім, за зовнішнім блиском дипломатії завжди стоїть складна реальність. ООН, створена як інструмент колективної безпеки, нерідко стикається з власними обмеженнями. Право вето постійних членів Ради Безпеки перетворилося на механізм, який часто блокує ухвалення рішень, навіть коли йдеться про запобігання війнам чи геноциду. Проте, попри суперечності, ця організація залишається головним глобальним майданчиком, де людство продовжує вести діалог, яким би складним він не був.
Безсила миротворчість: ілюзія впливу ООН у світі
ООН сьогодні нагадує старий механізм, який колись рухався точно й злагоджено, а тепер стоїть, застрягши у власних шестернях. Її створювали як інструмент, що мав запобігти війнам, зупиняти агресію й забезпечувати мир. Однак замість дієвого механізму стримування насильства світ отримав організацію, яка зараз вміє лише висловлювати «глибоке занепокоєння», збирати нескінченні сесії, ухвалювати беззубі резолюції та обговорювати глобальні катастрофи заднім числом. І якщо після Другої світової війни людство справді сподівалося, що нова структура стане гарантом миру, то тепер ця надія перетворилася на гірку іронію: ООН нікого не захистила, не зупинила жодної повномасштабної війни, і навіть її голос у світовій політиці звучить дедалі тихіше.
Перші десятиліття діяльності організації сприймалися як доказ її сили: миротворчі місії у Конго, на Кіпрі чи у Лівані створювали відчуття, що дипломатія може бути альтернативою гарматам. Проте історія швидко розставила акценти. Коли у 1994 році світ дізнався про геноцид у Руанді, де за сто днів було вбито майже мільйон людей, виявилося, що «блакитні шоломи» були присутні на місці трагедії, але не втручалися.
Командувач миротворчої місії ООН Генерал Ромео Даллер відправляв телеграми у штаб до Нью-Йорку, благаючи дозволити йому зупинити різанину. Втім, у відповідь він отримував холодні формулювання про «відсутність мандату». Крім того, у Боснії в 1995 році, у «зоні безпеки ООН» — Сребрениці — перед очима голландських миротворців було розстріляно понад 8 тисяч боснійців. ООН мала бути гарантом їхньої безпеки, але її солдати стали свідками геноциду, якого не змогли запобігти. В Іраку, Афганістані, Сомалі, Судані — кожна миротворча місія оберталася тим самим: спробами втримати хоча б частину контролю над ситуацією, що давно вийшла з-під контролю.
Попри все, організація продовжує діяти. Вона веде переговори, координує гуманітарні операції, підтримує табори біженців, збирає статистику і публікує звіти. Географія її діяльності охоплює майже всю планету: штаб-квартири в Нью-Йорку, Женеві, Відні, Найробі та Гаазі утворюють складну мережу управління, яке працює як адміністративна машина, але не як політична сила. У кожному з цих центрів вирішують свої питання — від ядерного контролю до соціального розвитку, але щоразу, коли йдеться про безпеку, система зависає. При чому право вето, яким володіють п’ять постійних членів Ради Безпеки — США, Велика Британія, Франція, Китай і Росія, — стало каменем, на якому спотикається будь-яке рішення. Кожна спроба ухвалити бодай символічну резолюцію перетворюється на ритуал взаємних звинувачень і дипломатичних реверансів.
Варто наголосити на величезному фінансуванні організації — у 2024 році загальний бюджет ООН становив близько 3,3 мільярда доларів. Для порівняння, це лише близько 0,35% від світових воєнних витрат. У 2023 році бюджет ООН становив 3,4 мільярда доларів, у 2022 році — 3,12 мільярдів доларів. Це суми нагадують більше про утримання величезної бюрократичної системи, ніж про боротьбу за мир. Водночас Миротворчі місії мають окреме фінансування, як і численні агентства — ЮНІСЕФ, Всесвітня продовольча програма, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Кожна держава-член сплачує внески відповідно до свого економічного потенціалу.
Точні суми статутних внесків України до бюджету ООН за 2022–2024 роки у відкритих джерелах не публікуються, однак доступна статистика попередніх років дозволяє оцінити динаміку. Так, у 2009 році Україна сплатила понад 1 мільйон доларів, а вже у 2019-му її внесок зріс до 1 мільйона 589 тисяч 288 доларів США. У 2021 році Україна сплатила до регулярного бюджету ООН понад 1,5 мільйона доларів США, ставши першою державою-членом, яка зробила це в повному обсязі вчасно. І тут виникає питання: куди ці гроші йдуть і чи мають вони реальний результат?
ООН справді реалізовує гуманітарні програми, допомагає голодним, підтримує біженців, лікує дітей, бореться з епідеміями, у цьому сенсі її користь не можна заперечити. Але щоразу, коли йдеться про безпеку, організація втрачає голос. У 2020 році, коли планета вибухала від конфліктів і пандемії, Генеральний секретар Антоніу Гутерріш заявляв, що завдяки ООН світ уникнув Третьої світової війни. Це звучало красиво, але в реальності конфліктів стало лише більше — сьогодні їх понад 180, і це рекорд за останні три десятиліття. Палають Україна, Судан, Ємен, Сирія, Палестина, Афганістан та Ефіопія. І всюди реакція ООН однакова: «глибоке занепокоєння», «заклик до миру», «заклик до стриманості». Всі ці дипломатичні формули давно втратили сенс, бо не рятують людські життя.
Війна Росії проти України стала випробуванням, яке остаточно оголило межі можливостей ООН. Організація, яка мала бути гарантом миру, опинилася в ролі стурбованого спостерігача. Росія — постійний член Ради Безпеки — безкарно порушила Статут ООН, анексувала Крим, розпочала повномасштабне вторгнення у 2022 році, і при цьому продовжує брати участь у голосуваннях, блокуючи будь-яку спробу ухвалити рішення, спрямоване проти неї. Весь світ бачить, як представники РФ сидять за одним столом з жертвами війни, і при цьому мовчить. Це вже не дипломатія, це абсурд, узаконений у статуті міжнародної організації, яка мала запобігти саме такій несправедливості.
ООН надсилає в Україну місії з моніторингу прав людини, публікує звіти про воєнні злочини, надає гуманітарну допомогу українцям, які постраждали від війни, але всі ці дії виглядають як спроба полити водою вже охоплену полум’ям будівлю. Коли міста руйнуються, а цивільні гинуть під обстрілами, ООН постійно висловлює «глибоку стурбованість». Коли російські війська атакують енергетичну інфраструктуру, ООН «закликає до стриманості». У той час, коли світ чекає реакції на злочини, організація четвертий рік поспіль обмежується заявами про «необхідність діалогу». І кожного разу це звучить як ритуальна мантра, яка не має нічого спільного з реальністю.
24 лютого 2025 року Генеральна асамблея ООН ухвалила одразу дві резолюції, присвячені війні Росії проти України — українську та американську. За американський документ проголосували 93 держави, вісім виступили проти — серед них Росія і Білорусь, а ще 73 країни утрималися. Серед тих, хто не підтримав жодну зі сторін, опинилися й держави, які зазвичай декларують прихильність до міжнародного права: США, Ізраїль, Сербія, Вірменія, Китай, Індія, Іран, Казахстан, Пакистан і В’єтнам. Такий розподіл голосів став показовим — навіть через три роки після початку повномасштабного вторгнення світ не зміг продемонструвати єдності у питанні війни, яка визначає майбутнє всієї міжнародної системи.
При цьому в тексті американської резолюції, яку в підсумку підтримала Генасамблея, не згадано про російську агресію. Формулювання «конфлікт між РФ та Україною» знівелювало політичну суть подій і викликало гостру реакцію серед дипломатів. Документ знову висловив «глибоку скорботу» у зв’язку з людськими жертвами та закликав до «негайного припинення війни» й «встановлення міцного миру між Україною та Росією». Здавалося б, загальні слова про мир не мають викликати суперечок, однак у цьому випадку саме нейтральність стала проявом слабкості — спробою зберегти баланс там, де світ давно розділений між жертвою та нападником.
Показовим є те, що під час голосування США були серед 18 країн, які не підтримали український варіант резолюції, і тим самим фактично опинилися в одному таборі з Росією, Північною Кореєю, Білоруссю, Еритреєю та Буркіна-Фасо. Цю подію можна вважати безпрецедентною: вперше в історії Організації Об’єднаних Націй Сполучені Штати опинилися в одному ряду з Росією та Північною Кореєю, виступивши проти своїх ключових союзників — Франції та Великої Британії. Для Вашингтона це стало не тільки помилковим дипломатичним сигналом, а знаком внутрішньої роздвоєності у зовнішній політиці — між риторикою підтримки України і прагненням уникнути загострення конфронтації з Москвою.
Цей випадок оголив кризу довіри до механізмів ООН і водночас продемонстрував, як навіть провідні гравці світової політики потрапляють у пастку власних компромісів. Резолюція, покликана засвідчити єдність у протидії агресії, натомість показала розмитість принципів, на яких стоїть міжнародна система, що називає себе гарантом миру.
Отже, голосування 24 лютого 2025 року стало черговим підтвердженням того, що ООН дедалі більше нагадує дипломатичний театр без важелів впливу. Резолюція, покликана засвідчити єдність світової спільноти, лише підкреслила розмитість позицій і страх називати війну війною. І поки ООН продовжує висловлювати «стурбованість» і «глибоке занепокоєння», війна в Україні триває, а міжнародна система, створена для захисту миру, дедалі більше перетворюється на хронікера власної безпорадності.
Багато політиків і аналітиків вважають, що навіть це краще, ніж нічого, адже ООН залишається єдиним універсальним майданчиком, де ще можна говорити, навіть коли стріляють. Однак сама можливість говорити не означає здатності впливати. Організація, яка колись вважалася запобіжником війн і глобальних катастроф, сьогодні перетворилася на велику адміністративну структуру з величезними будівлями, сотнями комісій і тисячами чиновників, котрі працюють над статистикою, звітами, а не конкретними рішеннями.
На даний час ООН стала символом колективної безпорадності не лише через політичні ігри, а передусім через саму конструкцію системи, яка закріпила нерівність між державами. П’ять постійних членів Ради Безпеки — США, Велика Британія, Франція, Китай і Росія — мають право вето, яке дозволяє їм блокувати будь-яке рішення, навіть якщо його підтримує переважна більшість країн світу. Механізм, який після Другої світової війни задумувався як запобіжник нових конфліктів, перетворився на інструмент політичного тиску і головну причину бездіяльності організації. Поки ця диспропорція зберігається, ООН продовжить бути скоріше символом ілюзії колективної безпеки, ніж реальною системою підтримки миру.
