Памʼять про Другу світову війну й перемогу над нацизмом: між історичною правдою та сучасністю

Друга світова війна давно завершилася, але боротьба за її зміст триває досі. Для України памʼять про неї глибоко вкорінена в особисті й родинні історії, але водночас нерозривно пов’язана з геополітичними процесами та маніпуляціями. Наша країна тоді зазнала одних з найбільших втрат – за сучасними підрахунками істориків, загальна кількість загиблих українців становила від 8 до 10 мільйонів людей. В результаті війни залишилися спустошені міста і села, а також цілі покоління, які не змогли оговтатись від пережитого.

Тому питання про те, як ми памʼятаємо Другу світову війну, що говоримо про неї сьогодні нашим дітям, є вкрай важливим. Воно визначає не лише ставлення до історичного минулого, але й здатність сучасного суспільства зберігати повагу до фактів, людей і цінностей, заради яких було заплачено надто високу ціну. Сьогодні, коли на українській землі знову триває війна, події 1939–1945 років звучать як відповідь на запитання про те, що відбувається, коли зло не зупиняють. Ось чому слід розмежувати памʼять і міф, досвід і маніпуляцію, історію та її політичне використання.

Друга світова війна: наймасштабніша і найкривавіша в історії людства

8 травня 1945 року, 81 рік тому, Європа почула тишу, яка настала після Другої світової війни – наймасштабнішою і найкривавішої в історії людства. Цього дня нацистська Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію, але остаточне завершення війни відбулося 2 вересня 1945 року, коли капітулювала Японія, що поставило крапку в бойових діях на Тихому океані та в усьому світі.

Ця війна випалила міста, розірвала родини й залишила мільйони людей у братських могилах, таборах, вигнанні та поневоленні. Звістка про капітуляцію нацистської Німеччини пролунала серед руїн, де перемога означала перший слабкий подих надії після років страху, голоду, окупації й масового насильства. У багатьох містах і селах радісні люди виходили на вулиці, обіймали незнайомців і святкували кінець війни.

За різними оцінками в Другої світової війни загинуло від 60 до 85 мільйонів людей, з яких майже половина була цивільними. При цьому Україна зазнала одних з найбільших втрат – за сучасними підрахунками істориків, загальна кількість загиблих українців становила від 8 до 10 мільйонів людей. Близько 3–4 мільйонів українців загинули, воюючи у лавах армії, партизанських загонах або підпіллі. Близько 5–5,5 мільйонів мирних жителів загинули внаслідок окупації, Голокосту, каральних операцій, бомбардувань та нелюдських умов у нацистських таборах.

В Україні десятиліттями 9 травня святкували День Перемоги, але після 2015 року, а остаточно після ухвалення закону 2023 року, держава перейшла до іншої моделі вшанування, ближчої до європейського підходу. 8 травня в Україні згадують усіх, хто боровся проти нацизму, незалежно від армії, національності чи статусу, а поряд із подвигом переможців повертають у центр пам’яті тих, кого війна забрала назавжди: полеглих, закатованих, розстріляних, депортованих і зниклих безвісти.

Після рішення Генеральної Асамблеї ООН у 2004 році 8 травня поступово закріпилося як День пам’яті та примирення, пов’язаний з траурною згадкою й моральною відповіддю людства на війну. Українське суспільство йшло до власного розуміння цього дня непросто, бо доводилося проходити через внутрішній розлам між звичкою відзначати 9 травня і потребою говорити про війну інакше. Для кількох поколінь 9 травня було офіційним Днем Перемоги й водночас родинним днем пам’яті про дідів і прадідів, які воювали, загинули, пройшли концтабори, пережили евакуацію чи вижили під окупацією. Ця пам’ять досі живе в розповідях, старих фотографіях, нагородах, фронтовій каші, «бойових 100 грамах», квітах, хвилинах мовчання біля меморіалів і пам’ятників. Для багатьох українців старшого покоління така традиція досі залишається частиною особистої історії, тому перенесення акценту на 8 травня нерідко сприймається болісно, ніби держава торкається не календаря, а родинної пам’яті.

Після 2014 року, а ще виразніше після повномасштабного вторгнення Росії в 2022 році, в Україні посилилося інше бачення: дедалі більше людей почали питати, якою мовою згадується перемога і що приховує урочистість довкола неї. За фасадом Великої Перемоги для частини суспільства відкрилися не лише фронтовий подвиг і звільнення від нацизму, а й репресії, табори, страх, цензура, повернення солдатів не до свободи, а нової диктатури. Через це 9 травня для багатьох стало знаком викривленої історії та міфології, яку Росія перетворила на інструмент сучасної пропаганди. Між цими підходами досі немає повної згоди: одні зберігають приватне вшанування, інші шукають нову мову пам’яті, здатну поєднати повагу до людських втрат із відмовою від старої ідеології.

Коли Україна знову живе у війні, пам’ять про 1939–1945 роки перестає бути віддаленим історичним сюжетом. Зруйновані міста, депортації, масові вбивства, окупація, катування й боротьба за виживання повертають у сучасність питання, які після Другої світової здавалися остаточно засвоєними. 8 травня через це звучить як привід говорити про ціну війни, крихкість миру й небезпеку тоталітаризму, який може змінювати мову, прапори й виправдання, але знову приносити людям смерті, насильство і руїни.

Пам’ять про Другу світову війну, яку досі намагаються підлаштовувати під політику

Сучасний політичний і медійний простір дедалі частіше стає полем для історичних претензій, а також суперечок в суспільстві. Різні держави намагаються заявити про свою «вирішальну» роль у перемозі над нацизмом, трактуючи її як частину національного престижу або інструмент впливу. Ця тенденція особливо посилилася в останні десятиліття: кожна країна, яка брала участь у війні, прагне ствердити свою винятковість у цій перемозі. При чому в публічних дискурсах звучать твердження, які більше ґрунтуються на геополітичних амбіціях, ніж на історичних фактах. Такий підхід загрожує тим, що реальні жертви, досвід, втрати й складність ситуацій опиняються на периферії.

У різних країнах пам’ять про Другу світову війну формувалася не лише навколо фактів, але й потреб суспільства після війни. Для одних держав головним стало визволення від нацизму, для інших — пам’ять про окупацію, колаборацію, втрату незалежності, бомбардування, геноцид або післявоєнний поділ Європи. Через це одна й та сама війна в підручниках, музеях, промовах і державних церемоніях виглядає по-різному. Франція довго вибудовувала пам’ять навколо Опору, хоча питання співпраці режиму Віші з нацистами залишалося болючим. Польща наголошує на досвіді подвійної агресії з боку Німеччини та СРСР. Німеччина після тривалого й важкого переосмислення поставила в центр відповідальність за злочини нацизму. Росія ж успадкувала радянську модель, в якій перемога стала основою державного міфу, а складні або незручні факти відсуваються на другий план.

Втім, жодна держава не має морального права претендувати на монополію в оцінці тієї війни. Перемога над нацизмом була результатом неймовірно складного й масштабного опору, зусиль десятків країн, сотень народів і мільйонів окремих людських доль. У цій боротьбі не існувало єдиного центру або лінійного поділу на головних і другорядних. Перемога була розподіленою відповідальністю, колективним подвигом і катастрофічною жертвою. Однак для України участь у Другій світовій війні стала тотальним і всеохопним знищенням з безпрецедентною кількістю жертв, масштабом руйнувань, глибиною гуманітарної катастрофи.

Німецька окупація України виявилася однією з найжорстокіших у всій Європі. Якщо у Франції, Данії чи Бельгії нацисти переважно здійснювали адміністративний контроль, то на українських землях реалізовувалася політика геноциду. Саме тут відбувалися масові розстріли цивільних, спалення сіл, страти заручників, практики тотального терору. Саме в Україні, на території тодішнього Райхскомісаріату Україна, Голокост набув промислових масштабів: Бабин Яр, Дробицький Яр, Кам’янець-Подільський, Богданівка — це лише окремі сторінки масштабного злочину проти людяності. Люди, які пережили окупацію, сприймали звільнення після закінчення війни як шанс вижити, як кінець цілодобової загрози фізичного знищення. Це була радість і водночас жалоба, бо повертатися було часто нікуди, тому що була нова репресивна реальність сталінського режиму.

Проте проблема полягає не в тому, що кожна країна має власний акцент у пам’яті про війну. Вона виникає тоді, коли акцент починає підміняти правду, а історія перетворюється на інструмент політичного тиску. Друга світова війна була настільки масштабною, що про неї неможливо говорити лише про одну армію, одну групу жертв або один тип героїзму. Українці воювали в Червоній армії, військах союзників, у підпіллі, переживали окупацію, рятували євреїв, ставали жертвами нацистів і радянської влади, іноді робили трагічний вибір у ситуаціях, де не існувало безпечного виходу. У складі Війська Польського воювали 112 тисяч етнічних українців, у Збройних силах США — до 80 тисяч, у британській та канадській арміях — ще близько 45 тисяч, у французькій — 6 тисяч.

Всі ці люди зробили внесок у загальну боротьбу з фашизмом, незалежно від національності. Вони були частиною глобального опору, тому їхня присутність у союзницьких арміях є ще одним свідченням того, що перемога не може бути присвоєна жодною однією країною. Тому, коли трактування подій тих років замінюють зручними міфами, суспільство отримує не пам’ять, а викривлення історії та розкол в суспільстві.

Якщо держави трактують Другу світову війну відповідно до ідейних наративів, вони зазвичай обирають з минулого ті епізоди, які зміцнюють потрібний образ. У здоровій історичній культурі такі акценти мають співіснувати з критичним аналізом. Україні потрібна пам’ять про Другу світову війну без підміни понять, і це не робить історію точнішою, а суспільство — менш вразливим до тих, хто намагається перетворити минуле на зброю.

«Ніколи знову!»: чи відбулася перемога над нацизмом

Серед нас майже не залишилося людей, які пройшли через Другу світову війну власним життям, а не через книжки, фільми чи музейні експозиції. З кожним роком стихають голоси ветеранів – тих, хто зустрів війну зовсім молодим: п’ятнадцятирічними санітарами, сімнадцятирічними стрільцями, вісімнадцятирічними курсантами. Вони пам’ятали її як великий біль у руках після перев’язок, нічний гуркіт артилерії, холод окопі та обличчя побратимів, які не повернулися з бою. Довгі десятиліття ці люди жили з бажанням того, щоб пережите ними більше ніколи не повторилося.

Багато хто з них щиро вірив у головну післявоєнну обіцянку — «Ніколи знову!». Їм здавалося, що досвід Другої світової був настільки страшним, настільки очевидно безглуздим у своїй жорстокості, що людство вже не дозволить повернутися подібній катастрофі. Особливо між народами, які разом винесли тягар тієї війни, стояли в одних окопах, визволяли концтабори, витягали поранених з-під вогню. Вони навряд чи могли уявити, що через кілька десятиліть армія однієї з країн колишньої спільної перемоги прийде з танками на землю іншої. Що люди, яких ще недавно називали «братнім народом», принесуть новий жах вже не під прапором свастики, але з тією самою зневагою до людського життя, мовою «великої історичної місії», а також бажанням підкорити, принизити й стерти чужу ідентичність. Вони не могли передбачити, що ракети з Москви та Бєлгорода битимуть по житлових кварталах Києва й Харкова, а слово «денацифікація» використовуватимуть не для осмислення злочинів минулого, а як виправдання теперішніх вбивств дорослих і дітей.

Їхні могили розкидані по десятках цвинтарів Європи, у братських похованнях, безіменних траншеях і військових меморіалах. Росіяни й українці, білоруси, грузини, казахи та представники багатьох інших народів були учасниками тієї війни, яку назвали Великою. Якби вони могли говорити сьогодні, навряд чи хтось з них виправдовував би нову війну словами про геополітичні інтереси, «сфери впливу» чи «історичну справедливість». Однак людей того покоління майже не залишилося, а ті, хто ще живе, знову чують сирени, вибухи й новини про загиблих. По них стріляють онуки тих, з ким їхнє покоління колись ішло проти нацизму.

Нацисти на чолі з Адольфом Гітлером, який прийшов до влади разом зі своєю партією у 1933 році, побудували політичну систему на винятковій жорстокості, расовій ієрархії та презирстві до людської гідності. Ідеологія нацистської партії суперечила всім сучасним принципам гуманізму, бо ділила народи на «вищі» й «нижчі» раси, приписуючи одним право панувати, завойовувати й знищувати інших. Під удар цієї системи потрапляли не лише цілі народи, а й люди з іншим світоглядом, політичними переконаннями, станом здоров’я чи способом життя, який не вписувався у нав’язані нацистами рамки «правильного» суспільства.

У 1945 році світ сподівався, що разом з капітуляцією Третього Рейху зникне і нацизм як ідеологія, політична практика та джерело організованої ненависті. Нацистську державну машину було зруйновано, її лідерів засуджено, а расову зверхність, агресивний реваншизм і виправдання геноциду офіційно поставлено поза законом. Проте знищення режиму не означало повного зникнення ідей, які його породили. Нацизм програв війну як держава, але його логіка не розчинилася безслідно.

Через понад вісім десятиліть після завершення Другої світової війни в світі досі існують організації та середовища, які відкрито або завуальовано відтворюють нацистську ідеологію. Вони змінюють назви, пристосовуються до законодавчих обмежень, прикриваються словами про «традицію», «порядок» чи «національне відродження», але їхня сутність залишається впізнаваною: ненависть до інших, виправдання дискримінації, культ сили й готовність вважати насильство нормальним політичним інструментом.

У багатьох країнах такі структури заборонені, однак заборони не завжди зупиняють поширення символіки, мови й образів нацизму. Найнебезпечніше полягає в тому, що зараз, заперечуючи або применшуючи злочини минулого, сьогодні відтворюється близька логіка в нових формах — через агресію, руйнування могил загиблих героїв, мілітаризм, культ імперської величі та заперечення права інших народів на власне існування.