Українське суспільство перебуває у стані постійної напруги, де воєнні реалії переплітаються з економічними труднощами та кризою довіри до влади. Люди оцінюють власне сьогодення не лише через обстріли й небезпеку на фронті, а й крізь призму буденних викликів — від тотальної корупції, непосильних цін і тарифів до відчуття, що політична система втратила здатність відповідати на запити громадян. Опитування, проведені на початку жовтня, свідчать про те, що українці покладають відповідальність за це на парламент і президента, вбачаючи в них уособлення всієї політичної системи, яка з року в рік не дає відчутних результатів у покращенні життя. Війна визначає життя країни щодня, однак у відповідях респондентів на перший план вийшли корупція, зростання цін і тарифи. Така розстановка пріоритетів показує, що поряд з фронтом громадяни відчувають ще один тиск — економічний і соціальний, який не меншою мірою формує їхнє уявлення про теперішнє і майбутнє країни.
Кого українці вважають винними в корупції у державі
В українському суспільстві тема корупції давно перестала бути лише політичною проблемою чи технічним викликом для державних інституцій, адже вона стала своєрідним індикатором довіри або недовіри громадян до системи влади загалом. Результати опитування, проведеного «Першою рейтинговою системою» на замовлення American Political Services, демонструють складну й водночас красномовну картину: суспільство вбачає головними винуватцями поширення корупції саме парламент і президента. Адже ці дві інституції у сприйнятті громадян концентрують найбільшу політичну вагу, вплив і ресурси, а отже й асоціюються з корупційними практиками більшою мірою, ніж інші органи влади.
Верховна Рада, яку назвали джерелом корупції 36,2% опитаних, у громадській думці виглядає місцем, де ухвалюються рішення, які не лише формують законодавчу базу, але й створюють можливості для привілеїв та маніпуляцій. Парламент сприймається як простір, де політичні компроміси занадто часто змішуються з кулуарними домовленостями, а діяльність депутатів асоціюється не з представництвом інтересів виборців, а відстоюванням власних бізнесових чи партійних позицій. Подібна оцінка є результатом тривалого досвіду суспільства, яке неодноразово ставало свідком гучних скандалів, корупційних викриттів та зловживань у парламентських стінах.
Президент і його найближче оточення, яких назвали винними у корупції 33,7% та 30,8% громадян відповідно, стали другою ключовою мішенню критики. В умовах президентсько-парламентської республіки глава держави уособлює концентрацію виконавчої влади й політичної відповідальності, тож громадяни схильні покладати на нього відповідальність за системні збої, включно з корупційними. Таке сприйняття підсилюється також тим, що кожен президент у новітній історії України декларував боротьбу з корупцією як пріоритет, але жодному не вдалося змінити цю сферу радикально. Для багатьох людей розрив між риторикою та реальними результатами стає доказом того, що корупція існує не на периферії системи, а в її центрі.
Водночас частина відповідальності у свідомості громадян перекладається на «окремих чиновників», яких винними називають 29,3% опитаних. Така позиція демонструє роздвоєність суспільного ставлення: з одного боку, є розуміння системності проблеми, з іншого — залишається уявлення, що певною мірою винними є конкретні посадовці, які використовують посади у власних інтересах.
Ще цікавіший показник — 15,4% респондентів звинувачують у корупції саме населення, що можна інтерпретувати як визнання співучасті громадян у поширенні побутових корупційних практик, від «подяки лікарю» до уникнення адміністративних штрафів. Це своєрідне віддзеркалення того, що корупція сприймається як вертикальна проблема «нагорі», так і горизонтальна поведінкова норма, яка вкорінилася у суспільному житті.
Меншою мірою під приціл критики потрапляють місцеві органи влади та Кабінет Міністрів, яких винними називають відповідно 12,3% та 10,5% опитаних. Це свідчить про те, що корупція на місцевому рівні або в урядових структурах менш помітна для населення, або ж громадяни вважають, що вона є похідною від рішень, ухвалюваних у парламенті та на президентському рівні. Водночас такий результат може свідчити й про певну дистанційованість громадян від центральної виконавчої влади, яка залишається у тіні критики порівняно з іншими інституціями.
Найбільш тривожним сигналом є відповідь на питання про те, хто здатен подолати корупцію. Понад третина респондентів — 36,3% — не вірить, що будь-який політик, який обійме посаду президента, зможе змінити ситуацію. Це означає, що суспільство перебуває у стані глибокої недовіри, де боротьба з корупцією видається не завданням конкретної особи, а радше утопічною обіцянкою. Коли очікування знецінені, кожна нова заява про реформи сприймається як повторення старого сценарію, що не знаходить підтвердження в реальному житті.
Попри скепсис, у відповіді на запитання про потенційних лідерів, які могли б протидіяти корупції, суспільство все ж виокремлює кілька прізвищ. 21,7% респондентів вважають, що з цим завданням здатний впоратися посол у Великій Британії Валерій Залужний, який асоціюється з чесністю та прямотою завдяки попередньому військовому досвіду. 13,1% покладають надію на чинного президента Володимира Зеленського, хоча його показник суттєво нижчий за відсоток тих, хто вважає його відповідальним за поширення корупції. Це демонструє парадоксальність сприйняття: чинного главу держави одночасно бачать і частиною проблеми, і потенційним її вирішенням. 12,1% респондентів назвали начальника ГУР Кирила Буданова, а 4,6% — експрезидента Петра Порошенка, що свідчить про досить обмежене коло політичних фігур, яким громадяни готові довірити боротьбу з цим явищем.
Суб’єктивна оцінка рівня корупції виявилася ще одним важливим індикатором суспільних настроїв. Абсолютна більшість — 71% — називає його високим. При цьому молодь частіше схильна оцінювати його як «просто високий» (57%), тоді як старше покоління у віці понад 60 років значно частіше обирає максимальну оцінку — 76%. Це відображає різний досвід взаємодії з державними структурами: старші люди протягом життя неодноразово стикалися з корупційними проявами, тоді як молодь ще не завжди має такий обсяг особистих контактів із системою, а тому її оцінки менш категоричні.
За п’ятибальною шкалою ще 16% громадян обрали «чотири», а 9% — «три». Лише 1% населення вважає рівень корупції низьким, що фактично свідчить про консенсус: українська держава у нинішньому вигляді сприймається як простір, де корупція є нормою, а не винятком.
Отже, опитування окреслює одразу кілька важливих висновків. По-перше, головними носіями відповідальності за корупцію громадяни вважають центральні інституції влади — парламент і президента, тоді як уряд і місцева влада залишаються у другорядній ролі. По-друге, суспільство демонструє глибоку недовіру до здатності будь-якого політика змінити ситуацію, що є показником втоми від обіцянок і скепсису щодо реформ. І по-третє, високий рівень оцінки корупції практично у всіх вікових групах свідчить про її системність і всеосяжність, яка ускладнює не лише політичні зміни, але й відновлення довіри між громадянами та державою.
Ці результати, отримані у телефонному опитуванні 1200 українців з 1 по 3 жовтня, стають важливим сигналом не лише для політиків всередині країни, а й для міжнародних партнерів: корупція сприймається українським суспільством не як локальний збій, а одна з ключових загроз розвитку держави, яка здатна впливати на успішність усіх інших реформ.
Коли українці у соціологічних опитуваннях називають серед головних викликів в державі корупцію, їхні оцінки мають під собою реальне підґрунтя. Оприлюднені дані Державного бюро розслідувань наочно демонструють масштаби проблеми, яка стосується не окремих «дрібних» чиновників, а високопоставлених політичних фігур і цілих секторів державної служби. Станом на початок вересня 2025 року працівники ДБР скерували до суду 5 227 обвинувальних актів. У цих провадженнях фігурують 5 615 осіб, серед яких — чотири народні депутати України, два члени Кабінету Міністрів і один посадовець категорії «А», тобто чиновник вищого рівня державного управління. До цього переліку варто додати ще 13 суддів, які мали б бути гарантами законності, але самі стали об’єктами кримінального переслідування.
Найбільш показовим є масштаб залучення представників силових структур. У кримінальних провадженнях, переданих до суду, фігурують 929 правоохоронців. Це означає, що навіть ті, хто формально відповідальні за забезпечення законності, у значній кількості випадків опиняються по інший бік правосуддя. Корупційні ризики чітко видно й у тих сферах, де обертаються великі фінансові потоки: у 2025 році до суду направлено справи щодо 66 митників та 94 працівників Державної кримінально-виконавчої служби. Окрему групу становлять 97 співробітників лісової охорони і 53 представники органів цивільного захисту — категорії, які традиційно залишалися на периферії уваги суспільства, але й там фіксуються системні зловживання.
Цифри, які стосуються досудового етапу, ще виразніше підкреслюють масштаб. За вісім місяців 2025 року про підозру повідомлено 13 240 особам, а 1 518 було затримано. Станом на вересень ДБР розслідує 234 765 кримінальних проваджень. Впродовж року було розпочато 143 626 нових справ, тоді як завершено лише 18 242, що вказує на постійне накопичення матеріалів і величезне навантаження на слідчих.
У цій статистиці є кілька важливих акцентів. По-перше, данні підтверджують думку суспільства: корупція справді зосереджена на верхівці політичної системи, бо серед підозрюваних опиняються депутати, урядовці та судді. По-друге, масова кількість справ щодо правоохоронців і митників показує, що ті інституції, які мали б бути «фільтрами», на практиці самі стають учасниками схем. І по-третє, обсяги розслідувань засвідчують, що корупція в Україні має не винятковий, а системний характер — саме тому громадяни у своїх відповідях пов’язують її передусім з владою.
Однак слід зазначити, що факт передачі кримінальних проваджень до суду ще не означає неминучого покарання посадовців і депутатів. Майже завжди обвинувачені виходять із зали судових засідань під заставу, яку сплачують без особливих проблем. Минувши певний час, чимало з них повертаються у систему, обіймаючи не менш «хлібні» посади, ніж ті, з яких їх усунули. Таким чином формується замкнене коло — своєрідна кругова порука, що робить корупцію практично безкарною і невикоріненою. Відсутність покарання породжує нові схеми й нові зловживання, які накопичуються та розростаються, немов снігова куля, яка з кожним обертом стає більшою і важчою.
Соціальний барометр: головні страхи і проблеми українців
Соціологічні дані, отримані у тому ж жовтневому опитуванні, показують, що у масовій свідомості українців проблеми внутрішнього життя держави виходять на передній план навіть у порівнянні з війною, яка залишається фоном усіх політичних та соціально-економічних процесів. Найчастіше респонденти називають корупцію головним чинником, що руйнує довіру до влади та перешкоджає розвитку. Відразу за нею йде подорожчання продуктів, яке люди відчувають щодня на рівні сімейного бюджету, а також високі тарифи на комунальні послуги, які сприймаються не як тимчасовий виклик, а як довготривале навантаження на домогосподарства.
Варто звернути увагу на ієрархію проблем: якщо хабарництво як суспільне явище відзначили 42,7% опитаних, то ціни на продукти — 39,1%, а тарифи за комунальні послуги — 32,8%. Далі йдуть наслідки бойових дій — 29,4%, низькі зарплати та пенсії — 26,4% і 26,3% відповідно. Ці результати свідчать про те, що люди, навіть усвідомлюючи воєнну загрозу, в повсякденному житті значно гостріше реагують на економічні труднощі, які безпосередньо впливають на якість їхнього існування.
Помітний також показник мобілізації близьких — 22,4%. Для п’ятої частини суспільства ця тема стала одним із головних факторів напруженості. На рівні публічних дискусій мобілізація часто звучить як загальнонаціональний виклик, однак у цьому опитуванні вона виявилася менш важливою для громадян, ніж фінансові чи соціально-побутові аспекти. Такий розрив можна пояснити тим, що війна сприймається як даність, із якою люди змушені жити, тоді як ціни, тарифи і нестача коштів відчуваються щодня і змушують шукати конкретні рішення вже сьогодні.
Дещо нижчими у рейтингу проблем виявилися питання обороноздатності (13,8%) та доступності медицини (11,3%). Хоча йдеться про сфери, які безпосередньо впливають на якість життя та безпеку, люди надають їм менше значення, ніж економічним труднощам. Це може свідчити про певне відчуження: українці розглядають оборону як сферу відповідальності держави, тоді як ціни чи тарифи вони сприймають як особисте щоденне випробування.
Особливого значення набуває питання довіри до загального напрямку розвитку країни. Понад половина — 54,7% — переконані, що Україна рухається хибним шляхом. Лише 7,6% громадян заявили, що ситуація «однозначно розвивається в правильному напрямку», ще 27,3% — «скоріше в правильному». У структурі відповідей помітно, що оптимізму більше серед молоді: 36% респондентів віком 18–29 років вважають, що держава рухається у правильному руслі, тоді як серед старшого покоління домінує скепсис. Це пояснюється не тільки різним життєвим досвідом, але й різними очікуваннями від влади: молодь схильна сприймати навіть часткові зміни як сигнал прогресу, а старші люди оцінюють реальність через призму десятиліть нездійснених обіцянок.
У цілому ця картина показує, що суспільство перебуває у стані подвійної напруги. З одного боку, війна та її наслідки залишаються реальністю, яка визначає державну політику і міжнародні відносини, але для пересічного українця першим планом стають економічні труднощі та зниження соціального добробуту. З іншого боку, низький рівень довіри до курсу держави демонструє, що люди не відчувають чіткого зв’язку між власними щоденними проблемами і рішеннями, які ухвалюються на рівні влади. Саме цей розрив формує відчуття «неправильного шляху», що й відображено у більшості відповідей.
Отже, осінь 2025-го показала, що громадська думка стає своєрідним барометром, який реагує не лише на війну, а й на ті явища, яку формують повсякденну реальність українців. При цьому корупція в очах людей перетворилася на головний символ віддаленості влади від суспільства. Зростання цін і тарифів стало відчутним підтвердженням того, що економічна криза торкається кожного щодня, тоді як політичні інституції, на які покладалися надії, дедалі більше асоціюються з неспроможністю змінити та покращити ситуацію. Цей «соціальний барометр» фіксує настрій суспільства, в якому недовіра стає фоном для будь-якої розмови про майбутнє. І саме вона визначатиме, яким буде простір для рішень після війни — від економічної політики до вибору нових політичних лідерів.
