Brexit дедалі менше виглядає як завершене політичне рішення і дедалі більше як процес із відкритим фіналом. Через десять років після референдуму питання вже не обмежується оцінкою його наслідків і повертається як частина поточного політичного порядку денного: чи може Велика Британія переглянути власний вибір і за яких умов?
Дискусія загострилася на тлі проєвропейських заяв уряду Кіра Стармера, який дедалі чіткіше пов’язує національні інтереси з поглибленням співпраці з Європейським Союзом, зокрема в умовах напруженості трансатлантичних відносин і жорсткої риторики Дональда Трампа. У результаті Brexit знову стає предметом політичного вибору і цього разу в контексті економічної ефективності, безпеки та місця Британії у нестабільній міжнародній системі.
Британія між виходом і поверненням
У британському політичному дискурсі поступово формується другий, симетричний до Brexit, напрям – обговорення можливого “reverse Brexit”. Йдеться не про формальну політичну ініціативу з чітким мандатом, а про відновлення питання членства в ЄС як легітимного предмета публічної політики.
Цей зсув має кілька рівнів. По-перше, відбувається нормалізація самої ідеї перегляду результату референдуму 2016 року. Те, що раніше розглядалося як політично неприйнятне, повертається в межі допустимого політичного обговорення, передусім через зміну поколінь виборців і переоцінку економічних наслідків виходу з ЄС.
По-друге, змінюється логіка аргументації. Дискусія про повернення до ЄС дедалі рідше будується як ідеологічний вибір і дедалі частіше як питання інституційної ефективності: доступ до ринку, регуляторна сумісність, міграційна політика, конкурентоспроможність економіки. У цьому сенсі мова йде про технократизацію теми, яка в 2016 році була максимально ідеологізована.
По-третє, з’являється нова рамка легітимації – вимога “оновленого мандату”. Прихильники повернення до ЄС підкреслюють, що будь-яка зміна статусу має проходити через новий суспільний запит, а не через інтерпретацію попереднього голосування. Це перетворює дискусію на інституційне питання про безперервність або перегляд демократичного рішення.
У результаті формується альтернативний наратив, який можна описати як “reclaiming Britain through Europe”. У ньому Європейський Союз розглядається не як зовнішній обмежувач суверенітету, а як інструмент відновлення економічної та політичної передбачуваності. Ця рамка конкурує з Brexit-наративом про суверенітет і контроль, але оперує іншими критеріями – стабільністю регуляторного середовища та масштабом ринку.
Політична вага цього дискурсу наразі обмежена, однак його поява фіксує важливу зміну: Brexit перестає бути завершеною подією і знову стає предметом потенційної ревізії в межах британської політики.
Хто ініціює розмову про “reverse Brexit”
Дискурс про можливий перегляд Brexit і повернення Великої Британії до ЄС не має єдиного політичного ініціатора. Він формується як розподілена позиція, що виникає на перетині партійної політики, експертного середовища та медіа.
Щоправда, Лейбористська партія виступає тут головним інституційним середовищем, де така дискусія взагалі постає як політично можлива. Офіційно партія не декларує курс на повторний вступ до ЄС, однак всередині її електорату існує запит на перегляд відносин з Брюсселем у напрямку більшої інтеграції. Йдеться про поступове зближення через угоди та регуляторну сумісність із відкритою опцією майбутнього референдуму. Водночас партія обмежена електоральними ризиками, пов’язаними з виборцями, які підтримали Brexit.
Ліберальні демократи залишаються найбільш послідовною проєвропейською силою. Вони прямо підтримують ідею реінтеграції в ЄС і розглядають повторний референдум як легітимний механізм перегляду рішення 2016 року. Їхній вплив, однак, обмежений незначним масштабом політичного представництва.
Частина консервативного та постконсервативного середовища формує технократичну версію перегляду Brexit. Вона не передбачає прямого політичного розвороту, але включає аргументи про регуляторне зближення з ЄС, економічну ефективність і часткову реінтеграцію в окремі європейські механізми.
Експертне та медійне середовище виконує функцію нормалізації самого питання. Аналітичні центри, академічні дослідження та частина якісної преси переводять тему з площини політичного табу в площину довгострокової інституційної дискусії.
Сукупно ці актори не формують єдиної програми, але створюють умови для існування дискурсу “reverse Brexit” як легітимного елементу британської політичної розмови.
Brexit і трайбалізація британської політики
Десять років після референдуму 2016 року британська політична система залишається структурно розділеною. Лінія розколу між “leave” і “remain” зберігається як стійка форма політичної ідентифікації.
Референдум замінив багаторічну партійну прив’язку на бінарний поділ виборців. До 2016 року політична поведінка здебільшого корелювала з підтримкою лейбористів або консерваторів. Після голосування ключовим маркером стала позиція щодо ЄС. Це створило нову вісь політичної самоідентифікації, яка частково витіснила класові та партійні лояльності.
Автор бестселера “Атомні звички” Джеймс Клір у своїй книзі зауважив: “Щоб назавжди змінити свою поведінку, вам потрібно почати вірити в нові речі про себе. Вам потрібно виробити звички, засновані на ідентичності”. Власне, це і відбулося з британцями в ході Brexit. Переважна більшість до референдуму навіть не думала про свою приналежність ЄС як таку. Дехто висловлював євроскептицизм, але не відверто вороже ставлення до Європейського Союзу із нестримним бажання позбутися приналежності до цієї інституції. Саме Brexit змусив британців бачити себе у світлі нових ідентифікаційних категорій.
Емпіричні дослідження Сари Гоболт і Джеймса Тіллі фіксують посилення ідентифікації саме після оголошення результатів референдуму. Після голосування люди відчули себе емоційно прив’язаними до позиції “leave” або “remain”. Рівень цієї прив’язки зріс саме після завершення кампанії, а не під час неї, що свідчить про закріплення політичного вибору як елементу соціальної ідентичності. З часом вона набула ознак трайбалізму. Нагадаємо, що трайбалізм – це так зване племеневе мислення, яке в цьому контексті означає політичне та соціальне групування за принципом “свої–чужі”, де належність до групи визначається не програмними позиціями, а ідентичністю. Таке “племенне” мислення підсилює внутрішню згуртованість групи та одночасно зменшує здатність до раціональної взаємодії з опонентами, яких сприймають як носіїв іншої соціальної реальності.
Тож політичні позиції почали визначати не лише ставлення до ЄС, а й оцінку економіки, інституцій та медіа. Дані опитувань показують зростання дистанції між групами виборців у питаннях довіри, соціальної взаємодії та готовності до комунікації з опонентами.
Показово, що розкол вийшов за межі інституційної політики. Він закріпився у сфері повсякденних соціальних практик і публічного дискурсу. У результаті сформувалися дві відносно стабільні групи з різними інформаційними середовищами та інтерпретаціями економічної і політичної реальності.
Класова структура британської політики втратила визначальну роль. Електоральна поведінка перейшла до інших засад, що визначаються культурними та ідентифікаційними факторами. Це посилило значення питань міграції, суверенітету та національної ідентичності у політичному порядку денному.
У дискусіях на онлайн-платформах, зокрема на Reddit, простежується паралель між Brexit і рухами на кшталт MAGA як проявами політики ідентичності. Частина користувачів описує це як внутрішню напругу в західних суспільствах, де конфлікт проходить не лише між партіями, а й усередині самих суспільств. Водночас лунає й інша оцінка: дії політичних лідерів, пов’язаних із цими рухами, можуть не лише мобілізувати підтримку, а й поступово її підривати.
Тож Brexit каталізував перехід від партійної конкуренції до конкуренції ідентичностей. І нині розкол 2016 року зберігається як довгострокова структура британської політики.
Постправда по-британськи
Поняття постправди закріпилося в публічному та академічному обігу саме у 2016 році — на тлі двох політичних подій, референдуму щодо Brexit і президентських виборів у США. В обох випадках воно використовувалося для опису ситуації, коли політичні аргументи впливають на суспільство не стільки через їхню перевірювану точність, скільки через емоційну переконливість і здатність формувати уявлення про реальність.
У британському випадку найбільш показовим прикладом стало гасло кампанії Leave про те, що членство в ЄС коштує Великій Британії 350 млн фунтів стерлінгів на тиждень. Це твердження було публічно спростоване ще до референдуму головою Статистичного управління Великої Британії Ендрю Ділнотом як некоректне з точки зору методології розрахунків. Попри це, воно залишалося одним із ключових елементів кампанії і широко тиражувалося в медіапросторі.
Кампанія за Brexit зосереджувалася на тому, наскільки кращими були б обставини поза ЄС, що було значно перебільшено або й відверто викривлено, тоді як проєвропейські політсили просто нічого не робили, бо не вважали за потрібне. Водночас вони мала б масово підкреслювати переваги ЄС, які мали на той час британці і зрештою втратили. Така думка домінує в обговореннях Brexit у британському сегменті соцмереж.
У подальших інтерпретаціях цей епізод став прикладом того, як політичні повідомлення можуть зберігати ефективність навіть за наявності сумнівів щодо їхньої фактичної точності. У цьому контексті Кен Вілбер у книзі «Трамп і епоха постправди» звертає увагу на зміну логіки політичної комунікації, де центральним ресурсом стає не факт, а наратив. Він наводить показове формулювання одного з учасників кампанії Brexit: “Я уважно читав Лакана: значення має лише той, хто контролює наративи” (Вілбер, 2019). У цьому підході політична боротьба зміщується від доведення “правильності” до конструювання переконливої історії.
Візуальні матеріали провідних міжнародних медіа та численні аналітичні публікації закріпили Brexit як один із найбільш обговорюваних прикладів кризи довіри до фактів у сучасній політиці. У підсумку цей кейс став символом ширшого зсуву, у межах якого політичні рішення дедалі частіше формуються на перетині фактів, емоцій і здатності контролювати публічну інтерпретацію подій.
Обмеження “reverse Brexit”: політична і переговорна реальність
Паралельно з появою дискурсу про можливе повернення Великої Британії до ЄС формується і скептична позиція щодо його практичної реалізації. Вона ґрунтується не на запереченні самої ідеї, а на оцінці політичних і інституційних обмежень такого сценарію.
У публічних і онлайн-дискусіях, зокрема на Reddit, ця аргументація зводиться до кількох ключових тез. По-перше, навіть за наявності політичної волі в Лондоні та потенційної відкритості з боку ЄС, переговорний процес неминуче зіштовхнеться з питаннями умов членства. Йдеться передусім про участь у Шенгенській зоні та зобов’язання щодо переходу на євро – вимоги, які формально є частиною стандартної моделі інтеграції.
По-друге, саме ці питання розглядаються як політично чутливі для британського електорату. Контроль над міграцією та збереження фунта стерлінгів залишаються маркерами суверенітету, відмова від яких може мати високу політичну ціну для будь-якого уряду.
По-третє, окремо артикулюється позиція щодо самого Європейського Союзу. У цій логіці Брюссель не зацікавлений у створенні прецеденту, який дозволяв би державам виходити з ЄС і повертатися на попередніх, більш вигідних умовах. Це обмежує простір для асиметричних домовленостей, на які розраховує частина британських коментаторів.
