Звільнення і тихі відмови від мандатів, відрядження, що дивним чином надмірно затягуються, депутати, які раптово “зникають” перед ключовими голосуваннями, – усе це вже не виглядає як випадкові збої. Парламент, який у 2019 році став символом політичної концентрації влади, сьогодні дедалі більше нагадує інституцію, що втратила внутрішню гравітацію. Формально монобільшість ще існує, але як політичний механізм вона фактично втрачена.
Одним з визначальних факторів цього провалу є страх. Після серії розслідувань НАБУ і САП частина депутатів почала поводитися максимально обережно – аж до відмови від участі у голосуваннях. Ризик кримінальної відповідальності став відчутним і персоналізованим. У таких умовах парламент перетворився на простір обережності, де головне – не “наголосувати зайвого”.
Разом із тим, редукувати кризу лише до “ефекту НАБУ” було б спрощенням. Справжні причини – більш глибокі і системні: від розриву між урядом і фракцією до вичерпання самого формату монобільшості.
Криза парламенту чи криза управління?
Те, що ще кілька місяців тому виглядало як ситуативні збої, сьогодні дедалі частіше описують значно ширше – як проблему всієї системи ухвалення рішень.
Показовою в цьому сенсі є оцінка народного депутата Ярослава Железняка, який публічно звернув увагу не лише на провали голосувань, а й на відсутність реакції на них. За його словами, останній пленарний тиждень березня ризикує завершитися безрезультатно: порядок денний скорочується через брак голосів, а частину засідань уже довелося скасувати.
На цьому тлі проблема вже не зводиться до політичних суперечок – під загрозою опиняється виконання конкретних зобов’язань перед міжнародними партнерами. За оцінками депутата, десятки рішень, пов’язаних із програмами фінансування – від Міжнародного валютного фонду до ініціатив ЄС і Світового банку – залишаються непогодженими парламентом. У грошовому вимірі це може означати мільярди євро ризику для бюджету.
Втім, в інтерпретації нардепа проблема значно глибша за арифметику голосів. Ключовий акцент – відсутність управлінської реакції. За його словами, ані системної комунікації з боку уряду на чолі з Юлією Свириденко, ані спроб з боку політичного керівництва зібрати і перезапустити фракцію фактично не відбулося. Навіть окремі ініціативи внутрішніх зустрічей, як стверджує депутат, зривалися або не мали продовження.
У цій логіці провал голосувань варто розглядати не як першопричину, а як симптом кризи державного управління. Парламент лише відображає стан системи, в якій розірвані ключові зв’язки: між урядом і Радою, між фракцією і її керівництвом, між депутатами і політичним центром в Офісі Президента України.
Окремо Железняк звертає увагу на зміну самої природи монобільшості. Якщо у 2019 році вона будувалася на персональному рейтингу Володимира Зеленського і жорсткій політичній дисципліні, то сьогодні, після років роботи і в умовах невизначеного політичного майбутнього, частина депутатів більше не сприймає себе як “обов’язкову більшість”. Це підриває сам механізм ухвалення рішень.
Водночас подібні оцінки залишаються позицією окремих представників парламенту і відображають внутрішній погляд на кризу. Але навіть із цією поправкою вони фіксують важливу зміну оптики: мова вже не лише про складнощі зі збором голосів, а про накопичену кризу координації в державному управлінні.
І саме тому Верховна Рада сьогодні виглядає не стільки джерелом проблем, скільки їхнім публічним проявом.
Реформи без парламенту: звідки береться конфлікт
Сюжет із “12 пунктами МВФ”, який активно розганяють у політичних заявах, насправді значно складніший за звичну формулу “уряд домовився – Рада має проголосувати”. Йдеться про цілу систему зобов’язань перед Міжнародним валютним фондом, яка охоплює податки, банківський сектор, митницю, енергетику і навіть корпоративне управління.
Формально ці “маяки” – технічний інструмент: список реформ із дедлайнами, від виконання яких залежить подальше фінансування. Частина з них уже реалізована, наприклад, бюджет на 2026 рік чи окремі регуляторні рішення. Але ключове — попереду.
Йдеться про системні зміни, які без парламенту неможливі. Передусім, про податковий пакет на 2026–2027 роки: підвищення фіскального навантаження, розширення бази оподаткування, імплементація європейських норм проти ухилення від податків. Паралельно йдеться про зміни до Податкового кодексу, реформа митниці, призначення її повноцінного керівника, створення централізованої податково-митної ІТ-системи.
Не менш важливий блок – фінансовий сектор: нові правила управління держбанками, відмова від їхнього “порятунку” коштом бюджету, оновлена стратегія з потенційною приватизацією. Окремо – нагляд за критично важливими третіми сторонами у фінансовій системі та зміни в корпоративному управлінні регуляторів.
Є і менш публічні, але не менш чутливі речі. Наприклад, аудит квазіфіскальних витрат в енергетиці, тобто фактичне визнання, скільки коштує нинішня система субсидій і тарифів, і підготовка до її перегляду. Йдеться також про запровадження ризик-орієнтованого контролю за деклараціями посадовців.
На папері це виглядає як послідовна програма модернізації держави. У політичній реальності – як набір рішень, за які хтось має проголосувати.
І тут виникає ключовий розрив. Домовленості з МВФ укладає уряд. Але значна частина зобов’язань — це закони, тобто відповідальність за їхнє ухвалення автоматично перекладається на Верховну Раду, яка не брала участі в переговорах і часто не поділяє політичної логіки цих рішень.
У результаті парламент опиняється в ситуації, коли він має не формувати політику, а ратифікувати вже прийняті зобов’язання. І якщо ці рішення непопулярні – а податкові зміни чи скорочення прихованих субсидій рідко бувають іншими – мотивація голосувати різко зникає.
Саме звідси береться нинішній конфлікт. Не з “12 пунктів” як таких, а з того, що система ухвалення рішень розірвана: уряд домовляється, а парламент має брати на себе політичні ризики.
У стабільній політичній конструкції це вирішується через дисципліну більшості. Але коли сама більшість втратила керованість, навіть технічні зобов’язання перед міжнародними партнерами перетворюються на предмет торгу або саботажу.
І тоді проблема вже не у МВФ. Проблема в тому, що парламент перестає бути інструментом реалізації політики, навіть тієї, яку держава вже пообіцяла виконати.
Внутрішній розкол у “Слузі народу”: сигнал про втрату керованості фракції
Ознаки парламентської кризи всередині фракції “Слуга народу” набувають не лише організаційного, а й політико-психологічного виміру. За даними депутата Олексія Гончаренка, народна депутатка від Київщини Ольга Василевська-Смаглюк у внутрішньому чаті фракції публічно поставила під сумнів здатність керівництва забезпечувати координацію голосувань і політичний діалог, запропонувавши два сценарії виходу з кризи – зміну операційного керівництва або фактичний розпуск фракції.
У запропонованій нею логіці йдеться не лише про технічні збої в роботі парламентської більшості, а про глибший дефіцит горизонтальної комунікації між групами депутатів та втрату механізмів внутрішньої дисципліни. Важливо, що ця критика пролунала не публічно, а у внутрішньому комунікаційному просторі, однак була винесена назовні, що свідчить про високий рівень напруги всередині політичної сили.
На тлі цих заяв Андрій Мотовиловець визнав наявність парламентської кризи, вказавши на ризик масового складання мандатів частиною депутатів фракції. У поєднанні з озвученими проблемами втоми, кадрового виснаження та страху кримінальних підозр це формує контекст, у якому фракція поступово втрачає здатність забезпечувати стабільну більшість у сесійній залі.
Ознаки системної парламентської кризи: як міжнародні медіа пояснюють деградацію монобільшості
У зарубіжній аналітиці дедалі частіше фіксується не просто ситуативна напруга у Верховній Раді, а структурна ерозія моделі монобільшості, яка в попередні роки забезпечувала відносну керованість парламенту. Йдеться про перехід від централізованої політичної дисципліни до фрагментованого, реактивного голосування, де рішення більше не гарантуються належністю до фракції.
У матеріалах The Times 2026 року ця ситуація описується як втрата президентською політичною силою реального контролю над парламентським процесом. Автори звертають увагу не лише на політичні конфлікти, а на зміну самої поведінки депутатського корпусу: частина парламентарів або відмовляється від участі у ключових голосуваннях, або фактично дистанціюється від фракційної дисципліни, що раніше була визначальною ознакою монобільшості. У цьому контексті навіть ухвалення рішень у межах формальної більшості більше не є автоматичним, а потребує ситуативних домовленостей і ручного політичного управління. Саме тому видання використовує формулювання “real parliamentary crisis”, підкреслюючи, що йдеться не про звичайну парламентську турбулентність, а про кризу функціонування представницької системи в умовах війни.
Подібну логіку розгортає і аналітика OSW Centre for Eastern Studies, котра трактує ситуацію як поступове руйнування монобільшості як інституційного механізму. У їх аналізі ключовим є спостереження, що навіть у питаннях високої політичної ваги – від кадрових призначень до міжнародних зобов’язань – парламентська більшість не демонструє стабільної здатності забезпечувати передбачуваний результат голосування. Відповідно, дисципліна фракції “Слуга народу” описується як така, що суттєво ослабла, а сама логіка ухвалення рішень дедалі більше залежить не від структурної більшості, а від тимчасових і часто непередбачуваних конфігурацій підтримки.
У сукупності ці оцінки формують спільний аналітичний висновок: монобільшість у її класичному розумінні перестає бути дієвим інструментом парламентського управління. Вона зберігається скоріше як формальна чисельна перевага, тоді як реальна політична спроможність забезпечувати стабільне голосування розмивається. Саме цей розрив між формою і функцією і стає центральною ознакою системної парламентської кризи, яку дедалі частіше фіксують міжнародні спостерігачі.
