Рішення Володимира Зеленського присвоїти Окремому центру спеціальних операцій «Північ» Сил спеціальних операцій ЗСУ почесне найменування «імені Героїв УПА» запустило кризу, в якій одночасно зійшлися пам’ять про Волинь, польська внутрішня політика, юридичні пастки навколо ордена Білого Орла, інтереси Москви та питання майбутньої євроінтеграції України.
Формальною відповіддю Варшави стала ініціатива президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Зеленського найвищої державної нагороди країни – ордена Білого Орла. Політично ж прецедент викликав низку взаємопов’язаних питань про те, наскільки міцними залишаються українсько-польські відносини після чотирьох років великої війни, чи готові обидві держави стримувати власні травми заради спільної безпеки і хто саме отримує вигоду, коли Київ і Варшава починають сперечатися мовою історичних образ.
Указ, який потрапив у найболючішу точку
Почесне найменування для центру ССО з’явилося не на порожньому місці. За кілька днів до цього в Україні з державними почестями перепоховали прах одного з лідерів ОУН Андрія Мельника. Паралельно в публічному просторі знову почали обговорювати можливість державного поховання Степана Бандери.
Для українського суспільства ці теми потрактовуються в контексті відновлення власної історичної суб’єктності, особливо на тлі війни з Росією. Для значної частини польського суспільства вони пов’язані насамперед із Волинською трагедією, яку Сейм Польщі визнав геноцидом. Саме тому будь-яке державне рішення Києва, пов’язане з УПА, у Варшаві сприймають не як внутрішню символічну політику України, а як політичний ляпас Польщі.
У цьому й полягає головна проблема моменту. Україна ухвалила рішення, яке всередині країни може пояснюватися логікою військової традиції, але назовні воно прозвучало як демонстративне нехтування польською історичною чутливістю. Польські політики, навіть ті, кого складно назвати ворогами України, відреагували різко. Дональд Туск заявив, що Києву бракує емпатії та історичного розуміння. Радослав Сікорський попередив: якщо Польща й Україна посваряться через минуле, майбутнє їм нав’яже хтось інший.
Домовленість Дуди і Зеленського більше не працює
До цієї кризи Київ тривалий час уникав подібних кроків на державному рівні. Українська сторона фактично дотримувалася неформальної домовленості, досягнутої між Володимиром Зеленським та Анджеєм Дудою на початку 2022 року. Її суть полягала в тому, що Україна утримується від державної глорифікації найбільш болісних для Польщі постатей ОУН-УПА, а Варшава не перетворює історичні питання на інструмент тиску на Київ.
Ця домовленість не була юридичним документом, але вона працювала як політичний запобіжник. Дуда, попри жорстку позицію польської сторони в історичних питаннях, намагався утримувати стратегічну рамку: незалежна Україна є критично важливою для безпеки Польщі.
Після приходу Кароля Навроцького ця рамка почала руйнуватися. Новий польський президент ще під час кампанії активно використовував антиукраїнські мотиви. Після його перемоги Сейм ухвалив рішення про День пам’яті поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на Східних Кресах. Згодом Навроцький вніс до Сейму так званий «антибандерівський закон», який мав криміналізувати демонстрацію символіки ОУН-УПА та прирівняти «бандеризм» до нацизму й комунізму.
Саме після цього стало зрозуміло: стара політична домовленість між Києвом і Варшавою втратила силу. Українське рішення щодо назви підрозділу ССО стало вже не першим кроком у новій реальності, але саме воно спричинило політичний вибух.
Чому Навроцький пішов на орден
Ідея позбавити Зеленського ордена Білого Орла виглядає надмірною навіть на тлі гострої польської реакції. Орден є найвищою державною нагородою Польщі, а його вручення українському президенту у 2023 році було символом не лише особистої поваги до Зеленського, а й польської підтримки України в момент війни. Тепер Навроцький намагається перетворити цю нагороду на інструмент політичного тиску. Юридично процес не такий простий, як може здатися. Президент Польщі може ініціювати позбавлення ордена, але питання контрасигнатури прем’єра залишається ключовим. Якщо для нагородження орденом президентська прерогатива є очевидною, то щодо позбавлення існує правова невизначеність. Більшість тлумачень веде до висновку, що без підпису глави уряду остаточне рішення може бути оскаржене.
Політичний розрахунок Навроцького полягає саме в цьому. Він ставить Дональда Туска в незручне становище: підтримати позбавлення ордена – означає загнати польсько-українські відносини ще глибше в кризу; відмовитися – дати правим привід звинувачувати уряд у байдужості до Волині та поступках Києву.
Ексглава МЗС Польщі Яцек Чапутович назвав саму ідею неадекватною і шкідливою для міжнародного іміджу Польщі. Він визнав, що рішення Зеленського було серйозною помилкою, але наголосив: польські політики не повинні були використовувати цю помилку у власних інтересах.
Це одна з найточніших оцінок ситуації. Київ дав привід. Варшава використала його з максимальною політичною жорсткістю.
Польська внутрішня політика як каталізатор кризи
Нинішня суперечка небезпечна не лише через історичний зміст. Вона небезпечна тому, що потрапила в центр польської внутрішньої боротьби.
Кароль Навроцький діє в умовах конкуренції з урядом Туска, тиску з боку «Права і справедливості» та боротьби за правий електорат із «Конфедерацією». Для цієї частини польської політики українська тема дедалі частіше стає зручним мобілізаційним інструментом. Риторика про «невдячність» України, «бандеризм» і «неповагу до польських жертв» дозволяє швидко збирати емоційні дивіденди.
На цьому тлі навіть уряд Туска, який загалом розуміє стратегічне значення України для Польщі, змушений коригувати тон. Прем’єр уже говорить не лише про небезпеку сварки через минуле, а й про те, що ніхто не має права недооцінювати польську чутливість. Для Києва це важливий сигнал: польська підтримка України залишається, але вона більше не є політично безумовною.
Антиукраїнська тема в Польщі стає технологічно зручною. Вона дозволяє правим тиснути на уряд, уряду – демонструвати твердість перед власним суспільством, а президенту – переводити увагу з невигідних тем на емоційно заряджену історію.
Саме тому ця криза не зникне сама собою. Вона вже стала частиною польської політичної боротьби і може повернутися під час парламентської кампанії 2027 року.
Орден як символ, а не мета
Навряд чи сама нагорода є головним предметом суперечки. Орден Білого Орла в цій історії став символічним важелем. Навроцький намагається не стільки відібрати відзнаку, скільки показати, що Польща може карати Україну за рішення у сфері історичної пам’яті.
Для Києва це принципово небезпечний прецедент. Якщо одна держава отримує фактичне право визначати, кого інша держава може вшановувати на своєму рівні, це вже не діалог про пам’ять, а спроба політичного контролю над чужим історичним пантеоном.
Водночас українська сторона не може ігнорувати польський біль. Волинь – не абстрактна історична тема для Польщі, а частина родинної, регіональної та національної пам’яті. Будь-яка відповідальна українська політика щодо Польщі має враховувати це не як поступку, а як умову нормального співіснування двох сусідніх народів.
Проблема в тому, що обидві сторони сьогодні дедалі частіше говорять не мовою взаємного визнання болю, а мовою політичного тиску. І саме ця мова найкраще працює на Москву.
Буданов як кризовий перемовник
Те, що саме Кирило Буданов терміново вирушив до Варшави, свідчить про розуміння Києвом серйозності ситуації. Його незапланований візит і зустрічі з представниками польського МЗС, спецслужб, президентської канцелярії та Міністерства оборони показують: українська сторона намагається вивести конфлікт із публічної емоційної площини в закритий переговорний режим.
Це також важливий епізод для самого Буданова. Він постає не лише як представник безпекового блоку, а як антикризовий політик, здатний працювати зі складними дипломатичними треками. Польсько-українська історична суперечка – це не технічне питання, яке можна розв’язати рутинною дипломатичною формулою. Тут потрібні контакти, довіра, здатність говорити з різними центрами впливу та розуміння безпекового контексту.
Аргумент про брак у Буданова класичного дипломатичного досвіду виглядає непереконливо. У нього є інший ресурс: мережа неформальних зв’язків у Європі, досвід супроводу обмінів із Росією, участь у складних переговорних процесах за участі США та РФ, а також репутація людини, яка не уникає складних завдань. У сучасній дипломатії цього іноді більше, ніж достатньо для першого входження в політичну місію високої складності.
Для недоброзичливців Буданова ця історія також є випробуванням. Вони можуть розраховувати, що саме на такому складному полі він припуститься помилки. Українсько-польські відносини мають понад столітнє нашарування суперечливої історії, і будь-який невдалий жест або неточна фраза можуть лише посилити кризу.
Ймовірно, завдання Буданова полягає не в тому, щоб переконати Польщу відмовитися від власної пам’яті. Це неможливо і не потрібно. Реалістична мета – знайти неформальний політичний компроміс, який зменшить використання історичної теми у поточних стратегіях офіційних осіб.
Такий компроміс може будуватися на безпеці. Україна потребує Польщі для євроінтеграції, логістики, оборонної співпраці та політичної підтримки в ЄС. Польща потребує українського військового досвіду, українського стримування Росії та стабільного східного сусіда. У двох держав є спільний екзистенційний ворог. Саме це має стати основою сигналу, який Київ і Варшава можуть подати власним суспільствам.
Путін завжди намагатиметься підкидати масла в українсько-польський вогонь. Завдання Буданова – не загасити історію, бо її не можна загасити адміністративним рішенням, а не дати їй стати інструментом російської політики.
Чому це вигідно Москві
Українсько-польська сварка через УПА є майже ідеальним матеріалом для російської пропаганди. Вона поєднує реальний історичний біль, емоційну реакцію суспільств, політичну конкуренцію і взаємну недовіру. Кремлю не потрібно вигадувати конфлікт з нуля. Достатньо посилити вже наявні тріщини.
Для Москви виграш очевидний. Якщо Польща починає сприймати Україну не як союзника у війні проти Росії, а як історичного боржника, слабшає стратегічна підтримка Києва. Якщо українське суспільство починає бачити в Польщі не партнера, а державу, яка диктує Україні правила пам’яті, слабшає довіра до Варшави. Якщо обидві сторони переводять розмову з безпеки на взаємні претензії, Росія отримує простір для подальшого розколу.
Саме тому реакція Сікорського, Туска, Кваснєвського та частини польського громадянського суспільства має значення. Вони не заперечують польського болю, але намагаються втримати головну лінію: сварка Києва і Варшави не поверне жертвам пам’ять, але допоможе Росії.
Помилка Києва і надмірність Варшави
У цій кризі обидві сторони мають свої частини відповідальності.
Київ ухвалив рішення, яке було тактично необачним. Навіть якщо воно мало внутрішню логіку, момент для нього був украй невдалим. Польща залишається критично важливою тиловою державою для України. Вона потрібна для військової логістики, підтримки в ЄС, відновлення, переговорів про членство і довгострокової безпеки. Удар у найболючішу історичну точку такого союзника не міг не мати наслідків.
Варшава, зі свого боку, перетворила українську помилку на політичну виставу. Ідея позбавити Зеленського ордена Білого Орла не лікує історичну травму, не допомагає польським родинам, не наближає чесний діалог про Волинь і не посилює позиції Польщі в Європі. Вона лише створює картинку приниження союзника, який воює з Росією.
Саме тому оцінка Чапутовича є важливою: інструмент, який обрав Навроцький, не відповідає масштабові проблеми. Він не розв’язує кризу, а поглиблює її.
Що далі
Найімовірніше, орден Білого Орла залишиться у Зеленського. Юридична складність процедури, потреба в позиції прем’єра і потенційні міжнародні наслідки роблять повне позбавлення нагороди ризикованим навіть для Навроцького. Однак це не означає, що криза завершиться. Вона вже дала польським правим зручний аргумент, українським критикам Польщі – привід говорити про зверхність Варшави, а Росії – матеріал для подальшої інформаційної роботи.
Найбільший ризик для України полягає не в самому ордені. Ризик у тому, що польська підтримка української євроінтеграції, військової співпраці та відновлення може дедалі частіше ставати предметом внутрішньополітичного торгу. Якщо українська тема закріпиться в Польщі як електоральна зброя, кожна наступна криза буде гострішою за попередню.
Для Києва це означає потребу в іншій якості політики щодо Варшави. Не поступливій і не демонстративній, а точній. Україна не повинна передавати іншій державі право визначати власних героїв. Але вона не може дозволити собі не розуміти, як її рішення звучать у країні, без якої український шлях до Європи стане значно складнішим.
Польща, своєю чергою, має вирішити, чи хоче вона бути адвокатом України в Європі, чи державою, яка використовує українську слабкість для символічного тиску. Бо політика, яка намагається «відстоювати інтереси», коли сусід стікає кров’ю, може принести короткий електоральний ефект. Але стратегічно вона послаблює саму Польщу.
Українсько-польські відносини не можуть будуватися на забутті історії. Але вони не виживуть, якщо історія остаточно стане зброєю в руках політиків. У цьому сенсі нинішня криза є попередженням для обох столиць: минуле не зникне, але майбутнє можна втратити дуже швидко.
