На шляху України до євроінтеграції відбулася значна подія. Єврокомісія представила звіт в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2024 році. Серед оцінок прогресу країн-кандидаток на вступ до ЄС були надані рекомендації і щодо діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У звіті зазначалося, що попри значні зусилля омбудсмена проблеми з дотриманням прав людини в Україні все ще лишаються серйозним викликом на шляху до ЄС. І дійсно, дані досліджень, проведених Фондом “Демократичні ініціативи” імені І.Кучеріва за ініціативи Програми розвитку ООН (UNDP) в Україні протягом 2016-2024 рр., засвідчують, що позитивна динаміка є, але за 5-бальною шкалою ці показники не перевищують 3,5 балів.
Ми різні, але рівні
Проблема не в тому, що ми різні, а в тому, що ми відмовляємося це прийняти. Толерантність — наш шанс змінити країну. Життя кожної людини повинно бути важливим. Важливим не через її гендер, орієнтацію чи фізичні можливості, а тому, що ця людина має право бути собою. Однак чи готові ми, як суспільство, прийняти це право? Толерантність — це принцип прийняття та поваги прав інших, незалежно від їхніх відмінностей у расі, релігії, культурі, політичних поглядах, статі, сексуальній орієнтації та інших характеристик. Це здатність визнавати і шанувати різні думки, дозволяючи людям жити відповідно до їхніх переконань без осуду. Як показують результати опитування вже цитованого Фонду, не до всіх чутливих категорій українці ставляться однаковою мірою толерантно.
Як інклюзивність стає нормою в Україні та світі
Інклюзія — це процес створення середовища, де всі люди, незалежно від фізичних, інтелектуальних чи соціальних відмінностей, мають рівний доступ до можливостей і ресурсів. Інклюзивність передбачає не лише фізичну присутність, але й активну участь у різних сферах життя на рівних умовах, з повагою до потреб кожного. В країнах Європи, Канаді та Австралії, активно підтримують права меншини через освітні ініціативи спрямовані на боротьбу з дискримінацією. Європейський Союз запровадив Стратегію прав осіб з інвалідністю (2021–2030), яка фокусується на рівному доступі до послуг, освіти, зайнятості та правосуддя. Ці програми мають на меті зменшити дискримінацію через доступ до ресурсів, підтримку активної участі в громадському житті, а також акцент на інклюзивність у школах та на роботі. У Швеції з 90-х років інклюзія стала невід’ємною частиною політики: всі громадські місця повинні бути доступними для людей з інвалідністю. ЛГБТ+ права у Великобританії і Канаді захищені на рівні закону, а сама ідея толерантності стала основною не тільки в політиці, але й у культурі. Приклади західних країн, які успішно впроваджують такі стратегії, слугують натхненням для України.
Ініціатива “Без бар’єрів”
ЄС демонструє, як політики можуть забезпечувати доступ до освіти, праці, медичних та інших послуг для всіх громадян. У сфері освіти відбуваються позитивні зміни, зокрема розвиток інклюзивної освіти, де все більше дітей з особливими потребами мають можливість навчатися на рівних умовах. Влада працює над створенням навчальних програм і забезпеченням кваліфікованих кадрів. В Україні діє ініціатива першої леді Олени Зеленської “Без бар’єрів”, яка спрямована на покращення доступу та підтримку для людей з інвалідністю, ветеранів та сімей з дітьми. Проєкт охоплює створення безбар’єрної інфраструктури, покращення освіти та надання психологічної підтримки. Проте, цього недостатньо, оскільки багато українців все ще проявляють нетерпимість, зокрема до представників ЛГБТ+ спільноти. За даними Фонду “Демократичні ініціативи” імені І.Кучеріва, найчастіше в Україні дискримінують людей за ознаками віку, станом здоров’я (інвалідність), майнового стану, сексуальної орієнтації, статі тощо.
За якими ознаками найчастіше дискримінують людей в Україні
Отже, стан толерантності до ЛГБТ+ спільноти в Україні є неоднозначним. Останнім часом ставлення до цієї категорії дещо покращилося, особливо серед молоді та жителів великих міст. Разом з тим, на загальному рівні залишилися значні проблеми. Наприклад, близько 47% українців все ще мають негативне ставлення до цієї вразливої категорії, зокрема, це є помітним серед старшого покоління та в консервативних регіонах країни. За даними сайту “Правозахисний ЛГБТ центр”, за перше півріччя 2024 року було задокументовано більше випадків гомо/трансфобних погроз і нападів, ніж за весь 2023 рік.
Розвиток толерантності відображає складний шлях через історію, особливо в контексті пострадянської спадщини. За часів радянської влади ЛГБТ+ спільнота була піддана жорстоким репресіям. Гомосексуальність вважалася психічним розладом, і люди могли бути засуджені до ув’язнення чи лікування. Це закріпило в суспільстві глибокі стереотипи, які зберігаються і сьогодні, хоча ситуація поступово змінюється. Різниця в цінностях між радянським минулим і сучасною Європою, де толерантність є однією з основних цінностей, значно ускладнює процес переосмислення прав людини. В Україні, навіть після 33 років незалежності, залишається досить високий рівень гомофобії, пов’язаний з консервативними поглядами та релігійними традиціями. У західних країнах одностатеві союзи стали нормою і права людей з різною сексуальною орієнтацією активно підтримуються. В Україні з цим залишаються значні проблеми, зокрема йдеться про недостатню правову захищеність таких пар. Одностатеві шлюби не визнаються законом, і ЛГБТ+ особи не мають права на усиновлення дітей або офіційну реєстрацію відносин. Це суттєво обмежує їхні права, особливо в питаннях спадщини, медичного обслуговування та соціальних гарантій.
Українські медіа нині все частіше обговорюють теми, пов’язані з ЛГБТ+ спільнотою, хоча й з різним рівнем підтримки й об’єктивності. Відстеження та моніторинг мови ворожнечі проводиться Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення шляхом створення словників “небажаної лексики”. Головна мета таких ініціатив — сприяти відкритішому й більш толерантному суспільству через коректне й неупереджене інформування громадськості.
Ксенофобія – страх і неприязнь до чужого
Крім того, в Україні спостерігаються прояви ксенофобії та упередженого ставлення щодо національних меншин, що свідчить про необхідність ще більш активної роботи з підвищення толерантності. Зазначимо, що ксенофобія – це страх, неприязнь або упередження до іноземців, представників інших культур, національностей або тих, кого сприймають як “чужих”. Національні меншини в Україні у 2024 році мають певний рівень підтримки та визнання, але все ще стикаються з викликами. “Закон про національні меншини (спільноти) в Україні” захищає права людей, які належать до національних меншин. Він забезпечує можливість для цих людей зберігати свою культуру, користуватися рідною мовою, здобувати освіту, а також брати участь у політичному, економічному та суспільному житті країни. Закон допомагає національним меншинам вільно виражати свою ідентичність та підтримує їхні права на розвиток і збереження власних традицій. Однак, в деяких частинах країни та серед певних груп, національні меншини все ще стикаються з певними стереотипами, недружнім ставленням, расизмом чи ксенофобією.
В умовах війни багато представників різних спільнот активно підтримують Україну, зокрема, службою в ЗСУ. Іноземці та особи різних національностей, які воюють за наші території, часто стають символом єдності та взаємної підтримки.
Толерантність та інклюзивність є основою для створення здорового і стійкого суспільства. Їхнє впровадження має величезне значення для майбутнього України. Коли суспільство усвідомлює, що всі люди, незалежно від їхнього кольору шкіри, релігійних переконань, сексуальної орієнтації чи фізичних особливостей є рівними, країна може долати багато соціальних бар’єрів.
Олександра Хохлова
