Бюрократія та виживання: які бар’єри долають українці на шляху до компенсації за зруйноване житло
Отримання компенсації за зруйноване або пошкоджене житло в Україні у 2025 році залишається складним і багатоступеневим процесом, який потребує від постраждалих громадян значних зусиль, часу та ресурсів. Війна створила безпрецедентний масштаб руйнувань, а разом з ним і навантаження на державні органи, відповідальні за розгляд заяв та виплату відшкодувань. Попри ухвалені закони, запроваджені цифрові сервіси та роботу спеціальних комісій, на практиці люди стикаються з бюрократичними бар’єрами, нестачею коштів у бюджеті, затягуванням процедур і необхідністю доводити право на компенсацію навіть у очевидних випадках. Додаткову складність створюють проблеми з доступом до документів у зруйнованих або окупованих районах, а також різниця у швидкості розгляду справ залежно від регіону. У підсумку, тисячі людей опиняються без житла і шансів на компенсацію, бо не мають на руках “папірця”, що доводить їхнє право власності.
Статистика руйнувань, за якою стоять долі людей
Війна залишила по собі не лише спустошені міста, а й мільйони зруйнованих домівок. Лише за останні два роки понад 2,5 мільйона домогосподарств в Україні зіткнулися з руйнуваннями житла. Це приблизно кожен восьмий будинок країни. І хоча цифри вражають, найбільша проблема криється не в самих статистичних даних, а в тому, як люди можуть довести своє право на компенсацію і почати відновлення.
2024 рік лише поглибив цю кризу. Кількість зруйнованих будинків збільшилася на понад 50 тисяч, а у Києві лише за перші пів року зафіксували пошкодження у понад 570 житлових будинках, що перевищило пошкодження у 2023 році. Харківська область перебуває серед найбільш постраждалих регіонів України через масовані російські обстріли. За загальною кількістю зруйнованих або пошкоджених об’єктів вона посідає друге місце в країні, поступаючись лише Донеччині.
На сьогодні в області пошкоджено понад 42 тисячі об’єктів інфраструктури, переважно житлового призначення. Харківщина також лідирує за кількістю поданих заяв у програмі “єВідновлення”. Мешканці регіону подали вже понад 60 тисяч заяв на отримання компенсацій. Лише за останній місяць подано ще приблизно 2,5 тисячі нових звернень.
Для порівняння, на Донеччині, що є найбільш зруйнованою областю, станом на кінець лютого 2025 року було внесено до державного реєстру понад 80 тисяч об’єктів пошкодженого чи знищеного житла. У Харківській області на той же період було зареєстровано 42,4 тисячі таких об’єктів, і ця цифра зростає щомісяця. Лише за один місяць, з 26 січня по 27 лютого, до реєстру додано ще близько 800 нових об’єктів, що свідчить про безперервні обстріли.
Загалом по Україні у відповідному реєстрі вже зафіксовано майже 260 тисяч об’єктів знищеної або пошкодженої нерухомості, і переважною більшістю із них є саме житлові будинки. Війна не спиняється, і навіть у контрольованих українською владою районах люди залишаються під постійною загрозою втрати житла.
В умовах таких масштабних руйнувань компенсації стали для багатьох єдиною надією на повернення до нормального життя. Але державні механізми виплат поки що охоплюють лише близько 100 тисяч домогосподарств, що є краплею в морі в порівнянні з реальними масштабами збитків.
За даними Інформаційно-обчислювального центру Міністерства соціальної політики, станом на 5 червня 2025 року в Україні офіційно зареєстровані 4 594 254 внутрішньо переміщені особи. Понад 100 тисяч українців до травня цього року змогли отримати кошти на ремонт чи сертифікати для придбання нового житла. З них 9,6 тисячі вже придбали нові домівки. Цього року уряд виділив 15 млрд грн на підтримку родин ВПО, чиє житло було знищене.
Виходить парадоксальна ситуація: війна руйнує житло у величезних масштабах, а отримати компенсацію може лише невелика частина тих, хто її справді потребує. Саме тому тема підтвердження права власності та спрощення процедури отримання компенсацій залишається критично важливою, бо за такою сумною статистикою стоять долі людей, що борються за можливість почати все знову. І поки механізми працюють не на повну, мільйони українців залишаються в очікуванні справедливості.
Проте під час евакуації мало хто взяв з собою документи на нерухомість. Люди рятують життя, а не свідоцтва. Коли вцілілі повертаються до зруйнованих міст і селищ, стикаються з реальністю, в якій компенсація за втрату житла можлива лише за наявності юридично підтвердженого права власності. Саме тут багато хто опиняється поза системою без документів, доступу до реєстрів і можливості довести, що зруйноване майно було їхнім.
Технічна документація, реєстрація права, спадкові справи зникають разом із будинками або залишаються недоступними на окупованих територіях. Бюро технічної інвентаризації часто фізично знищені або не функціонують. Сотні тисяч людей опинилися в правовому вакуумі. Компенсаційний механізм є, але він працює лише для тих, хто може довести, що мав майно на папері.
Попри зусилля держави та впровадження нормативних актів, таких як закон №2923-IX та відповідні постанови Кабміну, питання підтвердження власності залишається гордієвим вузлом. Навіть ті, хто подає заяви через “єВідновлення”, стикаються з бюрократичними затримками, суперечливими підходами до тлумачення права, конфліктами між співвласниками та проблемами з нотаріальними процедурами. На практиці право на компенсацію часто залежить не від факту володіння житлом, а від наявності цифрового або паперового сліду цього права. Інакше кажучи, зруйноване житло може вважатися втраченим остаточно не тому, що його розбомбили, а тому, що немає довідки, яка це засвідчить.
Квест на паперове підтвердження втрати
Після удару ракети залишається не лише вирва на місці будинку, а й ціла низка бюрократичних завалів. Війна не просто знищує житло, а ставить перед людьми майже непрохідний квест зі збору довідок, фото, витягів і висновків. І навіть ті, хто готові пройти цей шлях, часто опиняються без можливості зробити перший крок, а саме потрапити до місця, де ще вчора стояв їхній дім.
Виникає перша непереборна проблема фіксації знищення будинку, коли до нього не можна дістатися. У деяких випадках територія залишається під обстрілами, замінована або офіційно закрита для доступу. І навіть коли обмеження знято, небезпека не зникає, бо все ще лишаються залишки боєприпасів, зруйновані конструкції, а рятувальників чи спеціалістів разюче не вистачає. Люди або ризикують життям, намагаючись самостійно зафіксувати збитки, або змушені чекати невизначено довго, поки це зроблять офіційні органи.
Не менш серйозна проблема криється у повній втраті контролю над майном. Якщо будинок опинився на тимчасово окупованій території, або в сірій зоні, власник втрачає будь-який зв’язок із ним. Немає можливості перевірити стан об’єкта, знайти свідків, отримати документи з місцевих органів. Тож постраждалі мають чекати або на деокупацію, або на якісь офіційні механізми дистанційної фіксації, які поки що працюють не для всіх і не завжди.
Та, навіть якщо житло можна побачити, це ще не означає, що його можна “оформити”, адже у багатьох згоріли документи разом із будинками. Часто довідки або технічна документація зберігалися тільки в паперовому вигляді. Якщо БТІ було зруйноване чи залишилося на окупованій території, відновити ці документи складно або взагалі неможливо. Додайте до цього складність комунікації з органами влади, черги, відсутність доступу до нотаріуса або кадастрового реєстру, і стає очевидно, чому оформлення компенсації тягнеться місяцями.
Навіть після збору всіх доказів, з подачею заяви та отриманням виплати можуть виникнути нові труднощі. Система “єВідновлення” передбачає процедуру перевірки, експертної оцінки, винесення рішення. Усе це потребує часу, людських ресурсів і злагодженості між різними установами. Але цього часто бракує. Особливо якщо зібрані документи не повні або є сумніви щодо прав власності, як у випадку з незавершеним спадкуванням чи співвласністю.
Щоб отримати підтвердження про втрату житла, люди змушені звертатися до кількох установ: органів місцевого самоврядування, нотаріусів, реєстраторів, Мін’юсту та у “Дію”. Не кожен знає, куди саме йти, з чого починати і що робити, якщо одна з ланок системи не працює. Втрата одного документа або технічний збій у реєстрі можуть цілком зупинити всю процедуру. Тож замість єдиного вікна, ми маємо розпорошену систему, у якій кожен крок вимагає зусиль, знань і нервів.
Варто зазначити, що доступ до інформації про саме майно теж викликає чимало проблем. Реєстри не завжди оновлені або доступні. Деякі об’єкти не були внесені до них вчасно або належним чином. Часто користувачі стикаються з тим, що у “Дії” відсутня інформація про їхню власність, або дані не збігаються з тим, що зазначено в документах. Виправити це швидко практично неможливо. А без актуальної інформації в реєстрі немає підтвердження власності, а отже і права на компенсацію.
Всі ці труднощі, на превеликий жаль, вже стали типовими для багатьох українців, які намагаються довести право на відновлення. У підсумку маємо сумну ситуацію, коли зруйноване житло означає не лише втрату дому, а ще й початок боротьби з системою, що часто виявляється неготовою до таких масштабів втрат.
Дистанційна компенсація: коли фото під обстрілами важливіші за безпеку
Втім уряд не лишився бездіяльним і ухвалив рішення про можливість дистанційного обстеження зруйнованого житла на територіях, де ведуться бойові дії. Якщо комісія не може фізично приїхати, фіксувати руйнування можна дистанційно. Звучить сучасно і зручно. І справді, для багатьох це відкриває шлях до компенсації, не ризикуючи життям у прифронтовій зоні. Проте в цій “цифровій зручності” криється чимало нюансів, які зводять зусилля нанівець.
Формально все звучить просто: сфотографуй зруйноване житло, додай геолокацію, дату, кілька ракурсів, і надішли. Але в реальності це завдання для сапера з фотоапаратом. Щоб зробити знімки, треба бути на місці, яке обстрілюється щодня. І це не перебільшення, а щоденна реальність для тих, хто втратив дім у прифронтових районах. Тобто на практиці виявилося, що новий підхід не позбавив людей головного тягаря: вони все одно змушені самостійно доводити факт руйнування своєї домівки. Якщо раніше це було завданням комісій, які виїжджали на місце події, то тепер цю місію поклали на плечі тих, хто втратив усе.
І тут система знову показала свої межі. Для того, щоб зафіксувати факт знищення житла, треба зробити фото або відео, які відповідатимуть чітким технічним вимогам. Це не просто знімок зруйнованої хати,а кольорове, якісне зображення, з геолокацією, датою, часом, чіткими ракурсами, адресною табличкою і обов’язково з кадрами несучих конструкцій. Якщо хоча б одна умова не виконана, матеріали можуть не прийняти.
І навіть не в самій техніці справа, бо для того, щоб зробити такі фото, потрібно опинитися на місці руйнування. У прифронтових населених пунктах це часто означає повернення під обстріли. Поки одні райони “засинають” під артилерію щовечора, люди мають знайти спосіб зробити не лише кадри, а й безпечно з них вийти. Цинічно, що подібне завдання держава покладає не на фахівців із безпеки, а на цивільних, які тікали звідти з дітьми й сумками, а тепер мають повертатися з телефоном і GPS. Тож, як говорять в народі, рятунок тих, хто тоне – справа їх самих.
Навіть якщо всі докази зібрані, гарантії отримати компенсацію немає. Для цього потрібно, щоб житло знаходилося в межах територій, які контролює Україна. Тобто об’єкт має бути або доступним для комісій, або включеним у перелік, визначений Мінрегіоном для дистанційного обстеження. Ті ж, чиє майно опинилося в окупації, не мають жодних інструментів отримати відшкодування. Це особливо болісно для внутрішньо переміщених осіб (ВПО), які втратили домівки, виїхали, живуть у тимчасових умовах, але за законом не мають підстав на компенсацію. Законопроєкт, який прирівнює нерухомість в окупації до знищеної, досі не підписаний. Він міг би дати цим людям шанс на відновлення. На діли ми поки що маємо лише обіцянку, яка зависла між голосуванням і підписом.
Що може і повинна зробити держава вже зараз
Проблема, яку переживають сотні тисяч українців, полягає не лише у відсутності житла. Вона також стосується того, як система реагує на людське горе і чи спроможна держава підтримати людей у найскладніші моменти. Сьогодні механізм компенсацій нагадує лабіринт, в якому багато хто губиться. Однак цю систему можна і потрібно змінювати без очікування завершення війни. Найперше, слід надати можливість отримувати компенсацію навіть без повного пакета документів. Люди не змогли врятувати свої папери не через недбалість, а через те, що рятували власне життя. Якщо житло було зруйноване, і це підтверджують свідки, фото, відео чи супутникові знімки, цього має бути достатньо. Жоден документ не повинен стояти на заваді праву людини на відновлення. Вже зараз держава має інструменти, які можна зробити більш доступними. Наприклад, фіксація руйнувань за допомогою супутникових знімків або дронів є реальним варіантом у сучасних умовах. Це звільнило б постраждалих від необхідності ризикувати власним життям, щоб зробити фото для довідки.
Окрему увагу слід приділити житлу на тимчасово окупованих територіях. Люди, які втратили свої домівки там, залишаються без жодних можливостей отримати компенсацію. Закон, який мав прирівняти зруйноване житло до окупованого, досі не підписаний. Це питання не лише технічне, а й моральне. Якщо держава визнає своїх громадян, навіть якщо вони знаходяться під окупацією, вона має також визнати їхні втрати.
Не менш важливо спростити процедури спадкування, реєстрації прав власності та відновлення документів. Не кожен має доступ до нотаріуса, бюро технічної інвентаризації чи реєстрів, особливо в прифронтових або віддалених районах. Ці процеси мають бути простими, безкоштовними і доступними в онлайн-форматі.
Ще одна важлива складова полягає у наданні людям чітких інструкцій у простій та зрозумілій формі. Важливо пояснити, що саме потрібно робити, куди звертатися, які документи збирати і що робити, якщо їх немає. Сьогодні, попри численні нормативні акти, багато хто не знає, з чого почати. Юридичні деталі залишаються незрозумілими для більшості, але кожна людина має право на шанс відновити своє життя.
Держава повинна стати надійним партнером для громадян, а не створювати додаткові перепони. Не час ховатися за бюрократичними процедурами, коли мільйони людей залишаються у невизначеності. Кожна затримка або відмова визнати право вказує на ще одну поразку, але тепер не від ворога, а від власної системи.
Зараз виявляється, що за вдаваною турботою уряд підсунув нам чергову формальність, яка на ділі просто змістила тягар із держави на постраждалих. І змусила багатьох іти в пекло не лише один раз, коли тікали від війни, а й вдруге, коли намагаються довести, що втратили не просто майно, а місце, де жили. Все це показує, що питання компенсацій за зруйноване житло стосується не лише цифр і процедур. Насамперед йдеться про довіру до держави та про здатність системи помічати за кожною заявкою конкретну людину. Коли після втрати дому постраждалі залишаються сам на сам із заплутаною бюрократією, яка часто складніша за саму евакуацію, це вже не просто технічна проблема, а серйозний виклик для всієї державної моделі. Якщо право на відновлення доступне тільки тим, хто встиг зберегти документи, а не гарантується кожному постраждалому, тоді справжнє відновлення країни залишається лише на рівні добрих намірів, але не переходить у практичну площину.
